Людство у своїй історії мали різні приводи для війни. За переказами Троянська війна почалася через жінку. Моденці та болонці воювали за відро. Але найекстравагантніша війна була війна за пташиний поміт. Гуано - це екскременти морських птахів і кажанів, що роками накопичуються в місцях їхнього гніздування. Особливість полягала у високому вмісті азоту. Цю рису помітили ще інки, які кидали гуано в землю й та стала приносити більше врожаю. Особливий інтерес цей ресурс отримав у ХІХ столітті, гуано стало добривом для виснажених європейських грунтів. А коли було відкрито технологію виробництва пороху з нітрату калію, гуано стало й військово затребуваним ресурсом. Найбільші поклади цієї речовини було в прибережній зоні Перу та Болівії. Як манна небесна, на уряди Перу та Болівії звалилося багатство від гуано. Ті, звісно, були раді отримувати ці надприбутки та, за класикою жанру, гарно переводити гроші на рахунки в європейські банки. Великобританія відправила свою дипмісію в Болівію (найбільші поклади мала саме ця країна), але послу не вдалося домовитися про концесії. Лондон вирішив зробити ставку на Чилі. Чилійські землі мали формальний кордон з болівійською провінцією Антофагаста(від решти Болівії землі віділяла пустеля Атакама). Спільні чилійсько-англійські підприємства приносили взаємну вигоду як Чилі, так і Сполученому королівству. Масово на території Болівії та Перу стали переселятися чилійці, які працювали на видобуванню гуано. В силу домінування чилійців у провінції Антофагаста, президент Болівії був змушений підписати кабальні умови у 1874 році, які звільнили чилійські компанії від податків.
Іншою була ситуацією в Перу. У 1873 році уряд Перу видав “Ley del estanco del salitre”, який обмежив виробництво селітри та дозволив уряду закуповувати всю продукцію за фіксованою ціною. Однак план провалився, і закон було скасовано. У 1875 році перуанський уряд експропріював всі виробництва селітри в провінції Тарапака, щоб створити монополію на гуано та нітрати, а в 1876 році компанія Antony Gibbs & Sons стала вантажоодержувачем торгівлі нітратами для перуанського уряду. Президент Перу був «сповнений рішучості створити перуанську монополію», і в 1876 році Перу купила ліцензію на нітрати для «El Toco», які продавали болівійці. Проте чилійські компанії залишилися найсерйозніший конкурентами і явно послабили монополію Перу. Британські інвестори отримували неодноразові прохання урядів Перу та Болівії про викуп їх часток у виробництві селітри та гуано, але ті розуміли ненадійність нових партнерів та робили ставку на Чилі. У 1878 році Болівія вирішила теж покласти край кабальним угодам з Чилі, тому оголосило про перерахунок усіх податків починаючи з 1874 року. Це означало, що більшість чилійських компаній буде не в змозі заплатити податки, а значить їх націоналізують. Такі дії дуже не сподобалися Чилі, а ще більше Туманному Альбіону, який міг втратити прекрасне джерело добрив. У повітрі запахло війною.
Перу та Болівія очікували такого розвитку подій, тому уклали таємний військовий союз проти Чилі (останній про нього знав). З погляду геополітики, майбутня війна мала визначити третю країну по впливу в Південній Америці: Чилі чи Перу? Саме тому, перед тим, як обговорити перебіг бойових дії, давайте глянемо на військові сили сторін.
Чилі
Чилійці, звісно, готувалися до можливих конфліктів зі сусідами. Хоча постійне військо складало лише 2440 штиків, але за пару місяців мобілізації вдалося довести чисельність до 30 000 чоловік. Офіцери чилійської армії мали кращий вишкіл, а багато хто з них мав європейську військову освіту. Якість мала компенсувати кількість. Свою ренту, чилійці інвестували в стандартизацію озброєння війська. Було закуплено найсучасніші гвинтівки у Бельгії та Франції, прийнято на озброєння близько 70 казенозарядних гармат Круппа (німецька якість). У Британії було побудовано два нових броненосці, які дали перевагу на морі. Рентові гроші пішли на укріплення державності та війська.
Перу та Болівія.
Союз цих двох андських держав мав надію задавити чилійців кількістю. Постійна армія Болівії та Перу складала в сумі 7000 постійних військових. Під час мобілізації армію було збільшено до 80 000. Армія і Перу і Болівії мали проблеми з уніфікацією та стандартизацією озброєння. На озброєнні обох армію була велика кількість застарілого озброєння. Артилерія теж не могла похвалитися сучасною зброєю. Більшість гармат були дульнозарядними, як у часи Наполеона. Лише Перу мала флот. Найсильнішими суднами були монітор “Уаскар”, ветеран війни проти Іспанії та броненосець “Індепеденсія”. Важливо згадати, що майбутній театр бойових дій часто відбувався на території між горами чи пустелею Атакама й океаном, тому велику роль зіграє домінування на морі.
Аукціон відбудеться 14 лютого 1879 року
14 лютого було призначено аукціон з продажу чилійської компанії в місті Антофагаста, але він не відбувся. Чилійський десант висадився в порту та зайняв його, а місцеві жителі вітали солдатів як визволителів. На початку війни сторони конфлікту вирішили завоювати перевагу на морі. Чилійці, розуміючи свою перевагу, вирішили взяти в блокаду Перуанське побережжя та знищити флот Перу. Перуанці ж вирішили діяти “піратським методом”: атакувати транспортні судна, обстрілювати порти. Після встановлення блокади міста Ікіке, яке не дозволило армії Перу допомогти Болівії в провінції Антофагаста, Чилійський флот пішов на північ, а на блокаді утримували лише дерев’яний корвет та шхуна. Цим вирішили скористатися перуанці, відправивши туди свої найкращі судна. Почалася морська битва при Ікіке.
Чилійська шхуна, маючи перевагу в швидкості, вирішила тікати, тоді як корвет “Есмеральда” був змушений прийняти бій. Ситуація була комедійною, чилійці не могли пробити перуанців, а ті, в свою чергу, не могли влучити в корвет. На допомогу флоту прийшла берегова артилерія, яка поцілила по “Есмеральді”, внаслідок чого остання втратила швидкість і була потоплена в результаті тарану броненосця. Інша ситуація була зі чилійською шхуною та перуанським броненосцем “Індепеденсія”. Чилійці, маючи перевагу в швидкості, змогли загнати броненосець на рифи та обстріляти його. В результаті цього перуанці були змушені покинути судно. Де-юре це перемога Перу: вони змогли зняти блокаду, але втрата одного з двох броненосців означала стратегічну поразку. Близько 6 місяців гордий перуанський монітор (вид морських кораблів) “Уаскар” займався морським розбоєм, поки не попав у засідку чилійського флота. Після цього бою монітор став трофеєм, а Чилі завоювало стратегічне домінування на морі.
Першою ціллю Чилі було захоплення провінції Тарапаки. Користуючись домінуванням на морі, чилійці здійснили висадку в Пісагуа для того, аби обійти лінії оборони. А через два тижні відбулася перша генеральна битва між силами союзників та Чилі. Аліянти мали на 1500 солдат більше, але чилійська артилерія просто нейтралізувала будь-яку перевагу. І хоча чилійський авангард був переможений при Тарапаці, військові та політичні кола Чилі були переконані у веденні війни до переможного кінця. Іншою ситуація була в таборі союзу. У Болівії президента Іларіона Даса (людина, яка де-факто розв’язала війну) було скинуто військовою хунтою, а у Перу місцевий опозиціонер організував путч, коли президент був у Європі і шукав там підтримку для своєї держави. Стабільність була підірвана.
Чилійці продовжували користатися своєю перевагою на морі. Вони проводили висадки в запіллі аліянтів та реалізовували тактику випаленої землі. У такий спосіб вони вирішили погіршити важке становище Перу та Болівії. Ціллю другої кампанії Чилі стали перуанські провінції Такна та Аріка. Союзникам вдалося зібрати нові сили під командування нового президента Болівії. Для генерального бою вони обрали пагорб біля міста Такни. Знаходячись на узвишші, болівійсько-перуанські війська надіялися розбити чилійців. Командувач чилійського війська, генерал Мануель Бакедано, наказав провести артобстріл та відправити в атаку свою піхоту. Болівійський президент задіяв резерви, але вони ж були і в Бакедано. Союзники почали хаотично тікати, а чилійська кавалерія довершила справу. Ця битва також прославилася своєю жорстокістю. Переможці не брали переможених в полон. В результаті болівійсько-перуанська армія перестала існувати, а Болівія де-факто вийшла з війни.
22 жовтня 1880 року делегати Перу, Чилі та Болівії провели 5-денну конференцію на борту USS Lackawanna в Аріці. Зустріч була організована повноважними міністрами США у воюючих країнах. Усім було зрозуміло, що в Перу немає жодного шансу в боротьбі з Чилі, окрім перуанців. Ліма надіялася воювати до переможного кінця. Зрозумівши це, чилійці готувалися до штурму столиці та окупації решти Перу.
Перу було вимушено збирати нову армію, взамін тої, яка була знищена біля Такни. Також було підготовлено лінію оборони по передмістях Ліми. 12 січня 1881 почався штурм, а уже за 5 днів війська Чилі провели парад по бруківці Ліми. За логікою війна мала завершитися, але перуанці вирішили вести кровопролитну партизанську війну в горах, яка тривала 2 роки. У 1884 році нарешті був підписаний мирний договір.
Епілог
Чилі добилася своїх вимог. Болівія передала провінцію Антофагасту за 300 000 фунтів стерлінгів та право транзиту через її порти. Перу було змушене передати провінції Аріка та Тарапака. А провінція Такна була в складі Чилі до 1929 року (за рішенням арбітражу була змушена повернути Перу). Перуанці також були зобов’язані заплатити репарації. Часто ці виплати відбувалися за рахунок творів культурного надбання.
Військова стратегія Чилі базувалась на упередженні ворога, наступальних діях і координації родів військ. Вона була першою, хто мобілізував і розгорнув свої сили, і негайно перевів війну на території Болівії та Перу. Перевага на полі бою стала запорукою майбутнього успіху Чилі. На нових землях чилійські підприємці змоги отримувати більше прибутку. Національна скарбниця зросла на 900% між 1879 і 1902 роками через податки, що надходили з новопридбаних земель (пізніше на тих територіях будуть знайдені величезні поклади міді). Ресурси нових земель не раз будуть допомагати Чилі вибратися з економічної кризи в результаті правильної економічної політики. З часів Тихоокеанської війни, Чилі є однією з найсильніших країн Латинської Америки.
Іншою ситуація була в Перу та Болівії. Війна в Перу відкрила цілу скриню соціальних проблем. Загострилися соціальні протиріччя між корінним населенням, креолами та метисами. Особливо гонимою були китайці, які в очах перуанців були зрадниками. Національні травми й пошук винних у поразці спричинив у Перу ще довгий період нестабільності, породженний розділеністю за расою, походженням та соціальним станом.
Гіршою була ситуація в Болівії, яка втратила суверенний доступ до моря. Це спричинило економічну кризу, яка позначилася на суспільстві. 23 березня по всій Болівії відзначають день моря, який має символізувати бажання добитися виходу до світового океану. Це прагнення видно й на воєнно-морському прапорі Болівії. На полотнищі видно окрему зірку, яка символізує втрачену провінцію.
Війна Чилі з Болівією та Перу показує те, наскільки небезпечною є залежність від ресурсної економіки та на скільки сильно можуть впливати на еліти гроші. Болівія та Перу не інвестували гроші в промисловість, освіту чи армію. Чилі, навпаки, грунтовно готувалася до можливого конфлікту й відповідально ставилася до своїх багатств. Геополітично війна возвеличила Чилі та принизила Перу. Ліма на довгі роки потрапила у вирву соціокультурних проблем, які підсилювалися економічними кризами.
