Переклад другої розповіді з першої книги циклу “Ґотрек та Фелікс”.
Більше контенту по Warhammer і не тільки - https://t.me/WargamesTranslations
”Я вже точно не пам’ятаю, як і коли ми вирішили відправитись на південь в пошуках втраченого золота цитаделі Карак Вісім Вершин. На мій превеликий жаль, більшість важливих рішень того періоду мого життя приймались в корчмі під впливом великої кількості алкоголю. Я невиразно пригадую старезного беззубого дворфа, який щось бубонів про “золото”, а також божевільний блиск, який при цих словах розгорався в очах мого компаньйона.
Такий вже був його характер: він був радий за найменшої нагоди лізти в найнебезпечніші авантюри та ризикувати життям. А можливо, це був просто ефект “золотої лихоманки”, яка була притаманна його племені. І як я пізніше дізнався, цей блискучий метал мав неабияку владу над подумами та діяннями цієї древньої раси.
В будь-якому випадку, рішення про подорож до південних кордонів Імперії було доленосним і призвело до знайомств та пригод, жахливі наслідки яких переслідують мене й досі...”
-уривок з книги “Мої подорожі з Ґотреком. Частина друга”
автор - Фелікс Ягер (Альтдорф Прес, 2505 р.)
-Панове, мені не потрібні неприємності, -щиро промовив Фелікс Ягер. Він широко розвів пусті долоні. -Просто залиште дівчину в спокої. Це все, про що я прошу. П’яні браконьєри зловісно зареготали.
-Просто залиште дівчину в спокої, - передражнив один з них високим шепелявим голосом. Фелікс озирнувся навколо в пошуках підтримки. Декілька міцних хлопців одягнених в хутро дивились на нього п’яними очима. Хазяїн торгового посту, високий, згорблений чоловік з кудлатим волоссям, відвернувся і почав розкладати консерви по полицях. Інших відвідувачів не було. Найбільший з пасткарів нависав над ним. Фелікс побачив шматки жиру, що залишились на його бороді. Коли велетень відкрив рота, запах дешевого бренді перекрив навіть сморід протухлого ведмежого жиру, яким натирались пасткарі, щоб захиститись від холоду. Фелікс здригнувся.
-Агов, Хеф, у нас тут міський хлопчина, -мовив мисливець, -Диви як гарно говоре. Той кого звали Хефом, підняв очі від столу, до якого він притиснув дівчину, котра намагалась пручатись.
-Так, Ларсе, дуже хвайно говоре, ще й має гарненьке золоте волосся, наче листя кукурудзи. Майже сплутав його з дівкою.
-Коли я вертаюсь з гір, мені все здається гожим. То що, бери дівчину, а я візьму цього красунчика. Фелікс відчув, як його лице червоніє. Він починав злитись, але сховав злість за посмішкою, бо все ж хотів уникнути проблем, якщо це було можливим.
-Та годі вам, хлопці, воно того не варте. Давайте я куплю вам ще випити.
Ларс повернувся до Хефа.
-В нього ще й гроші є. Сьогодні мені щастить! - засміявся третій пасткар.
Хеф посміхнувся. Фелікс нервово почав озиратись довкола, коли бевзь наблизився до нього. “Трясця, де ж Ґотрек? Чому дворф завжди кудись пропадає, коли він мені потрібен”. Він повернувся до Ларса.
-Гаразд, панове, вибачте, що перервав. Я просто залишу вас з вашими справами. Він побачив, як Ларс трохи розслабився і підпустив його ще ближче. Коли ж браконьєр наблизився і розвів руки, неначе хотів обійняти Фелікса, молодик сильно вдарив Ларса коліном в пах. Зі свистом, схожим на звуки ковальського міху, повітря покинуло легені здорованя. Він зігнувся і почав скиглити. Фелікс взяв його за бороду і заїхав коліном по обличчю. Фелікс почув, як ламаються зуби, коли голова мисливця відкинулась назад. Ларс впав на підлогу, де, задихаючись, схопився за свій пах.
-Що, в ім’я Таала? - вигукнув Хеф. Здоровань кинувся на Фелікса і сила удару, повалила молодика на стіл, що стояв неподалік. Він перекинув келих з пивом.
-Вибачте, - сказав Фелікс здивованому власнику напою. Фелікс з усіх сил намагався підняти стіл, щоб жбурнути його в свого супротивника. Йому здавалось, що м’язи спини скоро порвуться від напруги. П’яничка поглянув на нього і недобре посміхнувся.
-Ти його не піднімеш, столи прибиті до підлоги. Якраз на випадок бійки.
-Дякую, що підказали, - відповів Фелікс, відчувши, як хтось схопив його за волосся і приклав його головою об стіл. Біль пройшла через увесь череп. Чорні цятки затанцювали перед очима. Він відчував вологу на обличчі.
“У мене пішла кров”, подумав він, а потім усвідомив, що то було лише пролите пиво. Його голова вдарилась об стіл вдруге. Фелікс почув приглушене наближення кроків.
-Тримай його, Келл. За те, що він зробив з Ларсом, ми побавимось з ним трохи. Фелікс упізнав голос Хефа. Він відчайдушно штурхав ліктем, намагаючись вдарити Келла по животу. Хватка на волоссі трохи ослабла. Фелікс вирвався і повернувся обличчям до нападників. Він панічно намагався намацати пивний келих на столі. Крізь пиво, що крапало з брів він побачив обох здорованів, що наближались знов. Дівчина зникла - Фелікс бачив, як двері за нею зачинились. Він почув її крики про допомогу. Хеф взявся за ніж на поясі. Пальці Фелікса міцно стиснулись на ручці келиха, він кинувся вперед і вдарив нею Келла прямо в обличчя. Голова пасткаря відкинулась назад, потім він сплюнув кров, повернувся до Фелікса і дурнувато посміхнувся. Сталеві пальці обхопили зап’ястя Фелікса, і він був змушений випустити кружку. Незважаючи на відчайдушний спротив, Келл, завдяки своїй силі, підняв руку молодика догори. Запах ведмежого жиру та тілесний сморід були майже нестерпними. Фелікс гарчав та намагався вирватись, але його зусилля були марними.
Щось гостре опинилось біля його шиї. Фелікс поглянув вниз і побачив, що Хеф приставив ніж з довгим лезом до його горла. Було чути аромат гарно змазаної сталі. Він побачив власну кров, яка почала скрапувати маленькою цівкою. Фелікс застиг. Якщо Хеф ще трохи натисне на ніж, то він відправиться в загробне царство Морра.
-Це було зовсім не по дружньому, хлопче, - мовив Хеф. -Старий Ларс трохи захопився, а ти прийшов і вибив йому зуби. І що нам тепер з тобою зробити, адже ми з ним друзяки.
-Вбий цього снотлінголюба, - прохрипів Ларс. Фелікс відчув, як Келл піднімає його руку ще вище, і що вона скоро може зламатись. Він застогнав від болю.
-Вважай, що це вже зроблено - сказав Хеф.
-Але ви не можете, це буде вбивство, -заскиглив торговець за барною стійкою.
-Заткнись, Пайку! Тебе ніхто не питав.
Фелікс бачив, що вони налаштовані серйозно. Вони були сповнені п’яної люті і готові вбивати. Фелікс просто дав їм привід зробити це.
-Давненько я нікого не вбивав, хлопче, - сказав Хеф, трохи притиснувши ножа. Фелікс скривився від болю. -Будеш благати, красунчику? Благатимеш про пощаду?
-Іди до біса, - відповів Фелікс. Він хотів плюнути, але в роті пересохло і коліна ослабли. Його трясло. Він закрив очі.
-А чого вже не ввічливий, містянин?
Фелікс почув смішок Келла. “Яке ж паршиве місце для смерті, - подумав молодик, - забутий Сигмаром форпост в Сірих Горах.” Двері відкрились і в приміщення повіяло холодом.
-Перший, хто поранить хлопця, помре миттєво, - сказав глибокий голос, який нагадував обвал каміння. -З другим я не поспішатиму.
Фелікс відкрив очі. За плечем Хефа він побачив Ґотрека Ґурніссона, Тролеборця. Силует дворфа виднівся в дверному отворі, і його приземкувата фігура заповнювала його вширину. Він був висотою з хлопця дев’яти років, але мав м’язи двох сильних чоловіків. Світло смолоскипа освітлювало дивні татуювання, що вкривали його напівголе тіло й перетворювали очниці на темні печери, з яких виблискували божевільні вогники. Хеф засміявся, а потім промовив, не повертаючись.
-Відвали, незнайомцю, а то ми розберемось з тобою після того, як закінчимо з твоїм дружком. Фелікс відчув, як хватка на його руці слабне. Келл через його плече вказав рукою на двері
-Справді? - сказав Ґотрек, протупотівши в залу та струсивши сніг зі свого величезного гребеня помаранчевого волосся. Ланцюжок, що тягнувся від його носа до правого вуха, задзвенів. -Коли я закінчу з тобою, ти будеш вищати тоненьким голоском, неначе жінкоподібний ельф.
Хеф знов розсміявся і повернувся до Ґотрека. І тут його сміх перетворився на збитий кашель. Кров відійшла з його обличчя і він побілів. Ґотрек хижо посміхнувся, показуючи відсутні зуби, а потім великим пальцем провів по лезу своєї дворучної сокири, які він тримав однією долонею, розміром з цілу шинку. Кров потекла з рани, але дворф лиш ще ширше посміхнувся. Ніж Хефа впав на долівку.
-Ми не хочемо неприємностей, - сказав Хеф, - точно не з Тролеборцем.
Фелікс не винив його. Ніхто в здоровому глузді не став би переходити дорогу члену приреченого культу берсерків, які шукають смерті. Ґотрек зиркнув на нього, а тоді легенько постукав руків’ям сокири по підлозі. Поки Келл відволікся, Фелікс скористався нагодою відійти від нього.
-Слухай, ми не хочемо проблем. Ми просто розважались.
Хеф починав панікувати. Ґотрек злісно зареготав
-Мені подобаються ваші веселощі. Я теж хочу прийняти участь.
Тролеборець почав підходити до Хефа. Фелікс бачив, як Ларс повзе до дверей, в надії не бути поміченим дворфом. Ґотрек наступив на Ларсову руку з хрускотом, від якого Фелікс здригнувся. Це була нещаслива ніч для Ларса.
-Куди ти зібрався? Залишайся зі своїми друзями. Двоє проти одного – нерівний бій.
Хеф остаточно зламався.
-Не вбивай нас, - промимрив він. Келл тим часом почав відходити, наближаючись до Фелікса. Ґотрек підійшов прямо до Хефа і підніс лезо сокири до горла пасткаря. Фелікс бачив, як древнє, вкрите рунами, лезо відблискує в світлі факелів. Ґотрек повільно похитав головою.
-Що трапилось? Вас тут аж троє. У вас були непогані шанси проти хлопця. Невже сміливість покинула вас?
Хев заціпеніло кивнув, він виглядав неначе от-от розплачеться. В його очах Фелікс бачив забобонний страх перед дворфом. Здавалось, він скоро знепритомніє. Ґотрек вказав на двері.
-Вимітайтесь, - проревів він. -Я не збираюсь бруднити свою сокиру кров’ю таких боягузів.
Пасткарі кинулись до дверей, Ларс сильно накульгував. Фелікс побачив дівчину, що відійшла вбік, давши дорогу втікачам і закрила за ними двері. Ґотрек поглянув на Фелікса.
-Невже я не можу навіть відповісти на поклик природи, без того, щоб ти не потрапив у неприємності?
-Мабуть, мені варто провести тебе додому, - сказав Фелікс, підійшовши до дівчини. Вона була маленька і худа. Її обличчя нічим би не виділялось, якби не великі чорні очі. Вона натягнула плащ із грубої Суденландської вовни й пригорнула до грудей пакунок, який купила на торговому пості. Дівчина скромно посміхнулась до Фелікса, і на його думку це зробило її бліде змарніле обличчя красивим.
-Мабуть, ти правий. Якщо це не завдасть тобі клопоту.
-Аж ніяк, - відпові Фелікс, -Мені здається, що ті бандити досі вештаються неподалік.
-Сумніваюсь. Вони, здається, дуже злякались твого друга.
-Дай-но допоможу тобі нести ці трави.
-Господиня сказала, що вони дуже важливі, допомагатимуть з обмороженнями. Я почуватимусь спокійніше, якщо понесу їх сама.
Фелікс знизав плечима. Вони вийшли на морозне повітря, і їх дихання стало хмаринками. Сірі Гори височіли у нічному небі. Сяйво обох місяців відбивалось від засніжених верхівок, які виглядали неначе оствори в небі, що плавають серед моря темряви. Їх шлях йшов через убоге містечко, яке виросло навколо торгового посту. Невдовзі Фелікс побачив вогнища, почув мичання худоби й глухий стукіт копит коней. Вони прямували до наметового табору, який був розбитий неподалік. Змарнілі солдати з впалими щоками, одягнені в пошарпані гамбезони зі знаком усміхненого вовка, супроводжували вози, запряжені сухорлявими волами. На нього дивилися втомлені візники в селянському вбранні. Жінки сиділи біля них із туго натягнутими хустками, які майже повністю ховали їхні обличчя. Іноді діти визирали з-за задньої частини фургонів, щоб повитріщатись на них.
-Що відбувається? - запитав Фелікс. Здається, наче ціле селище кудись переїзджає. Дівчина подивилась на вози, а потім на Фелікса.
-Ми всі піддані Ґоттфріда фон Діля і прямуємо за ним у вигнання, в землі Окраїнних Принців.
Фелікс зупинився на мить і подививився на північ. Ще більше возів з’їжджало по дорозі, а за ними шкутильгали піші. Їхні пожитки вміщались у маленьких мішках, в які вони вчепились неначе ті були повні Аравійського золота.
-Ви, мабуть, пройшли через Перевал Чорного Вогню. Але вже запізно це робити, адже там почались перші хуртовини. Дорога там відкрита лише влітку, - сказав він. Самі вони з Ґотреком пройшли древніми дворфійськими коридорами під горою.
-Нашому сеньйору наказали покинути Імперію до кінця року, - вона повернулась і попрямувала до фургонів, які поставили кільцем, щоб захистити від вітру. -Ми почали наш похід вчасно, але дещо нас затримало. В самому перевалі ми попали під лавину. Багато людей загинуло тоді.
Вона зробила паузу, немов пригадуючи особисте горе.
-Дехто каже, що це так зване “Прокляття фон Діля”. Те, чого барон ніколи не позбудеться.
Фелікс йшов за нею. На вогнищах стояли казани. Серед них був один найбільший, з якого йшла пара. Дівчина показала на нього.
-Це казан хазяйки. Вона чекає на трави.
-Твоя господиня - відьма? - запитав Фелікс. Вона подивилась на нього серйозним поглядом.
-Ні, пане. Вона чаклунка з хорошими рекомендаціями, і навчалась в самому Мідденхеймі. Вона допомагає барону в питаннях магії.
Дівчина підійшла до великого дерев’яного каравану і почала підійматись сходами. Поклавши руку на лямку дверей, вона зупинилась і повернулась до Феліска
-Дякую за допомогу, - мовила вона. Нахилившись вперед, вона поцілувала його в щоку, а потім повернулась до дверей. Фелікс поклав їй руку на плече, м’яко зупиняючи.
-Скажи, будь ласка, як тебе звати? -запитав він.
-Кірстен, а тебе?
-Фелікс. Фелікс Ягер.
Вона всміхнулась до нього і зникла всередині. Фелікс стояв збентежений і дивився на двері. А потім, відчуваючи неймовірну легкість, попрямував назад до торгового посту.
-Ти здурів? - запитав Ґотрек Ґурніссон. -Ти хочеш подорожувати з якимось вельможою відступником і його слугами-селюками? Чи ти забув, навіщо ми тут?
Фелікс озирнувся, щоб впевнитись, що ніхто на них не дивиться. Так і було. Вони пили своє пиво в найтемнішому куточку торгового посту. Декілька п’яничок хропіли за столами, та і в цілому, похмурого дворфа уникали. Фелікс по-змовницьки нахилився вперед.
-Але слухай, це ж вигідно для нас. Буде безпечніше їхати великою компанією.
Ґотрек загрозливо на молодика.
-Чи не хочеш ти сказати, що я боюсь якоїсь небезпеки в дорозі?
-Ні, - похитав Фелікс головою. -Я лише намагаюсь сказати, що це б полегшило нашу подорож і ми могли б трохи заробити, якби вмовили барона найняти нас охоронцями.
При згадці про гроші Ґотрек повеселішав. “Усі дворфи - скнари в душі” подумав Фелікс. Дворф зробив вигляд, що замислився на мить, а потім кивнув.
-Ні. Якщо барон став вигнанцем, значить він злодій. Моє золото не має потрапити до його рук, - він схилив голову і став параноїдально озиратись по залі, -цей скарб наш. Твій і мій. Більшою мірой мій, звісно, бо я б’юсь більше.
Фелікс мало не розсміявся. Йому ще не доводилось бачити свого друга в такій одержимості золотом.
-Ґотрек, ми навіть не знаємо, чи існують взагалі якісь скарби. Єдина зачіпка, яку ми маємо це історії старця про те, як він бачив втрачене золоту Караку Вісім Вершин. Фарагрім навіть ім’я своє забував декілька разів, поки ми сиділи з ним.
-Фарагрім-дворф, хлопче. А дворфи ніколи не забувають про золото. Знаєш в чому проблема вашого народу? Ви не поважаєте старших. Серед моїх людей Фарагрім є шанованим старцем.
-Тоді й не дивно, чому справи у вашого народу йдуть так собі, - пробурмотів Фелікс.
-Що-що?
-Нічого. Скажи, а чому ж тоді Фарагрім сам не повернувся за скарбами? У нього було на це вісімнадцять років.
-Оскільки він виявив належну фінансову обережність...
-Ти хотів сказати, скупість.
-Хай буде по твоємо, людьцю. Його покалічив сторож того скарбу. До того
ж він не знав нікого, кому міг би довірити цю таємницю.
-Тоді чому він отак одразу розповів тобі?
-Ти хочеш сказати, що я не викликаю довіри?
-Ні. Я думаю, що він просто хотів спекатись тебе, щоб ти покинув його таверну. Думаю, що він просто вигадав цю казочку про найбільше багатство світу, котре охороняє найбільший у світі троль, тому що знав, що ти купишся на це. Він знав, що ця історія змусить тебе покинути його пивний погреб. Ґотрекова борода нащетинилась і він сердито загарчав.
-Я не такий дурень, хлопче. Фарагрім поклявся, що це правда, бородами усіх своїх предків.
-І ніхто з дворфів ніколи не порушував своїх клятв? - голосно застогнав Фелікс.
-Дуже рідко, - визнав Ґотрек. -Але в цю я вірю.
Фелікс розумів, що це безнадійно. Ґотрек хотів вірив у цю історію, бо хотів, щоб вона була правдою. “Він неначе закоханий, не бачить вад своєї жінки за стіною ілюзій, які він побудував навколо неї”, подумав Фелікс. Ґотрек щипнув себе за бороду і втупився в стіну, заглиблений у мрії про скарб, який охороняють тролі. Фелікс вирішив розіграти свій козир.
-Нам не доведеться йти пішки, -сказав він
-Що? -буркнув Ґотрек.
-Якщо ми приєднаємось до Барона, то поїдемо на возі. Ти завжди жалієшся, що твої ноги болять. Це буде можливість дати їм відпочити.
-Тільки подумай, -додав він спокусливо, -Нам заплатять і ще й підвезуть.
Ґотрек, здавалося, знову замислився над пропозицією.
-Мабуть, не буде мені спокою, поки я не погоджусь на твою витівку. Я згоден, але за однієї умови.
-Якої ж?
-Ти нікому не розкажеш про нашу мету. Ні душі.
Фелікс погодився. Ґотрек підняв густу брову і хитро подивився на нього.
-Чи не думаєш ти, що я не знаю причину, з якої ти так сильно хочеш поїхати з цим бароном, хлопче?
-Що ти маєш на увазі?
-Ти закохався в дівчину, яку проводив нещодавно, чи не так?
-Ні! -вибухнув Фелікс. -З чого ти взяв?
Ґотрек голосно засміявся, від чого декілька п’яниць прокинулись.
-Чому ж тоді твоє обличчя почервоніло? -переможно вигукнув Ґотрек.
Фелікс постукав в двері каравану, котрий, як йому сказали, належав каптенармусу баронового війська.
-Увійдіть, - сказав голос.
Фелікс відкрив двері і його ніс відчув запах ведмежачого жиру. Його рука потяглась до руків’я меча. Всередині каравану зібралось п’ятеро. Молодик одразу впізнав трьох пасткарів, яких зустрів минулого вечора. Один з незнайомців, був молодим хлопцем, багато вдягнений, з красивими рисами та короткою стрижкою в стилі військовою аристократії. Інший високий, дужий чоловік в оленячих шкурах. Він був загорілим і на вигляд йому було близько двадцяти, але у волоссі вже була сивина. За його спиною був сагайдак зі стрілами, а на столі біля правиці лежав великий лук. Здавалося, що між цими двома чоловіками є сімейна схожість.
-Цхе шой виродох, - вичавив Ларс крізь вибиті зуби. Двоє незнайомців обмінялись поглядами. Фелікс стояв напружено. Сивий окинув його недбалим поглядом.
-То це ти вибив зуби одному з моїх провідників?
-Одному з провідників?
-Так, ми з Манфредом найняли їх минулого сезону, щоб вони провели нас низовину, вздовж Громової Річки.
-Це люди з гір, - сказав Фелікс, зволікаючи і розмірковуючи, в яку халепу він потрав.
-Вони браконьєри, - відповів гарно вдягнений молодик. Він мав шляхетний говір. -Іноді вони спускаються до низовин в пошуках дичини.
-Я цього не знав, - розвів руками Фелікс.
-За чим ти прийшов? - запитав старший.
-Я шукаю роботу, як найманець. Я шукав баронського каптенармуса.
-Це я, - відповів чоловік, -Мене звати Дітер. Також головний лісничий барона. Ще завідую псами та соколами.
-Маєток мого дядька занепав ще до нашого вигнання, - сказав молодший.
-А це Манфред, племінник та нащадок Готфріда фон Діля, Барона Веннландських Марок.
-Колишнього барона, - поправив Манфред. -Оскільки графиня Еммануель вважала за потрібне вигнати мого дядька та конфіскувати наші землі, а не карати справжніх зловмисників.
Він помітив запитальний погляда Фелікса.
-Все через релігійні відмінності. Моя сім’я родом з півночі і поклоняється благословенному Ульріку, але всі наші південні сусіди набожні Сигмарити. У ці часи нетерпимості це був чудовий привід забрати так жадані ними землі. А так як вони були кузенами Графині, то нас відправили у вигнання за те, що ми обороняли свої наділи. Просто імперська політика, - розчаровано закінчив хлопець і похитав головою.
Дітер знизав плечима і повернувся до горців.
-Почекайте зовні, - мовив він. -Ми маємо дещо обговорити з паном...
-Ягером. Мене звуть Фелікс Ягер.
Пасткарі вийшли. Ларс кинув на Фелікса погляд сповнений люті, коли проходив повз. Молодик дивився в його налиті кров’ю очі і на мить їхні погляди були прикуті одне до одного. Потім трійця вийшла, залишивши після себе запах ведмежого жиру.
-Боюсь, ви нажили собі ворогів, - мовив Манфред.
-Мене це не хвилює.
-А повинно, пане Ягер. Такі люди пам’ятають образи, - сказав Дітер. -Ви кажете, що шукаєте роботи? Фелікс кивнув.
-Так, я і мій компаньйон...
-Тролеборець? - підняв брову Дітер
-Так, Ґотрек Ґурніссон.
-Якщо ви хочете цю роботу, ви її отримали. Землі Окраїнних Принців це жорстоке місце і захист двох таких воїнів нам не завадить. На жаль, ми не можемо заплатити багато.
-Як я і казав, мій батько зараз на межі бідності, - пояснив Манфред.
-Нам непотрібно нічого окрім ліжка, харчів та транспорту, - відповів Фелікс.
Дітер засміявся.
-Чудово. Можете їхати з нами, якщо хочете. Якщо на нас нападуть, вам доведеться битися.
-Тож ми найняті?
Дітер дав йому дві золоті монети.
-Ви отримали баронські крони. Тепер ви з нами.
Сивий чоловік відкрив двері.
-А тепер вибачте нас, я маю спланувати подорож.
Фелікс поклонився кожному з них і вийшов.
-Зачекайте.
Фелікс розвернувся і побачив, як за ним з каравану вискочив Манфред.
-Дітер - різка людина, але ви до цього звикнете.
-Певен в цьому, мілорд.
-Кличте мене Манфредом. Ми зараз в прикордонних землях, а не при дворі у графині. Титул вже не такий важливий.
-Як скажете, міл...Манфред.
-Я просто хотів сказати, що ви правильно вчинили з тими трьома минулої ночі. Захистити дівчину, навіть якщо вона помічниця відьми. Я поважаю це.
-Дякую. Чи можу я дещо запитати?
Манфред кивнув. Фелікс прочистив горло.
-Річ у тім, що ім’я Манфреда фон Діля відоме серед вчених мого рідного Альтдорфа, як ім’я драматурга.
Манфред засяяв.
-Це я і є. О Ульрік, нарешті освіччена людина. Хто б подумав, що ми зустрінемось у такому місці. Я певен, ми знайдемо з вами спільну мову, пане Ягер. Скажіть, чи бачили ви “Дивну квітку”? Вам сподобалось?
Фелікс ретельно обдумував свою відповідь. Йому не припала до душі п’єса про те, як дворянка поступово впадає у безумство, коли дізнається, що має схільність до мутацій, і поступово стає звіролюдом. В ній невистачало щирого гуманізму, який можна знайти в творах найкращого драматурга Імперії, Детлефа Сірка. Але п’єса була як ніколи актуальною в ці темні часи, коли кількість мутацій, як відомо, зростала. Твір був заборонений графинею Еммануель, пригадав Фелікс.
-Це було сильно, Манфред. Я б сказав, ця п’єса переслідує глядача.
-Переслідує! Чудово! Просто прекрасно! Я маю йти, навідати мого хворого дядечка. Сподіваюсь, ми ще матимем змогу побесідувати до кінця нашої подорожі.
Вони вклонились одне одному і дворянин пішов. Фелікс дивився йому вслід, і йому важко було пов’язати цього приємного і дещо ексцентричного хлопця з важкими, сповненими року Хаосу образи в його роботах. Серед мистецтвознавців Альтдорфу, Манфред фон Діль був знаний, як чудовий, але богохульний драматург.
Близько десятої вигнанці були готові рушати. В голові довгої, різношерстої колони Фелікс бачив на вигляд втомленого біловолосого літнього чоловіка, закутаного в соболиний плащ верхи на чорному бойовому коні. Він їхав під розгорнутим прапором з гербом вовка, якого тримав Дітер. Поруч Манфред нахилився до старого, щоб щось сказати. Барон подав знак і колона почала рухатись. Фелікс відчував як трепет від побаченого охопив його. Він насолоджувався видовищем шеренги возів і караванів, котрі охоронялись озброєними вершниками. Він піднявся на борт фургона, який вони з Ґотреком відібрали у старого слуги, одягненого в баронську ліврею. Величні сірі гори підпирали небо, а між деревами, що усіяли їх підняжжя, текли тонкі струмки до русла Громової Ріки. Мокрий сніг зм’якшував обриси суворого пейзажу, надаючи йому своєрідної дикої краси.
-Знову в дорогу, -простогнав Ґотрек, хапаючись за голову, яка боліла від похмілля. Вони поторохтіли вперед, займаючи місце в колоні. За ними воїни з арбалетами закутались в плащі і теж рушили. Було чути прокльони та молитви, які скоро потонули в хльостанні батогів та мичанні волів. Дитина почала плакати. Десь позаду гарним голосом почала співати жінка. Скиглення притихло. Фелікс випростався, в надії побачити Кірстен серед людей, які спускались до пагорбів, котрі лежали перед ними, немов на мапі. Він почувався спокійним у цьому потоці людей, який неначе течія річки, ніс їх до мети. Він відчував себе частиної цієї мандрівної ватаги і був радий цьому відчуттю, яке вже майже забув за довгий час подорожей. Фелікс посміхнувся, але з роздумів його витягнув Ґотрек, вдаривши ліктем по ребрах.
-Будь пильним, людьцю. Орки і гобліни вештаються не лише в горах, а й в долинах під ними.
Фелікс глянув на нього, а потім знову окинув поглядом ландшафт, але вже не для того, щоб насолоджуватись краєвидом. Він вишукував місця, де на них могла чекати засідка.
Фелікс поглянув на гори. Йому не було шкода покидати ці безбарвні височини. Декілька разів на них нападали зеленошкірі зі знаком багряного кігтя на щитах. Вони відбивались від вовчих вершників, але не без втрат. Очі Фелікса почервоніли від нестачі сну, бо як і всі воїни він ніс подвійну вахту вночі, на випадок нової атаки. Лише Ґотрек, здавалось, був розчарований відсутністю сутичок.
-Заради Ґранґні, -мовив дворф, -ми ж їх більше не побачимо. Не тепер, коли Дітер застелив їх ватажка. Вони всі боягузи, якщо з ними нема лідера-здоровидла. Як прикро! Ніщо так не підсилює апетит, як нашинкувати пару гоблінів. Розжарена битвою кров корисна для травлення.
Фелікс невдоволено подивився на нього і вказав пальцем на караван, з якого вийшли Кірстен та висока жінка середнього віку.
-Певен, що поранені не погодяться з твоїм баченням здорової фізичної активності, Ґотрек.
-Таке вже життя, хлопче. Люди страждають. Радій, що цього разу на їх місці не ти,- знизав плечами дворф.
Феліксу це набридло. Він зістрибнув зі свого місця у візку в багнюку під ними.
-Не переживай за мене, Ґотреку. Я буду поруч з тобою, щоб написати сагу про твої подвиги. Ти ж не думаєш, що я порушу свою клятву?
Тролеборець дивився на нього так, наче підозрівав його в черговому випаді сарказму. Обличчя Фелікса ж виражало смиренність. Дворф сприймав обіцянку Фелікса серйозно: після смерті він хотів стати героєм сказання і тому подорожував в компанії освіченого Фелікса, який міг би записати всі їх пригоди. Хитаючи головою Фелікс підійшов до Кірстен та жінки.
-Доброго дня, пані Вінтер. Кірстер.
Жінки втомлено поглянули на нього. Довге обличчя чаклунки нахмурилось, хоча її очі в тіні каптура, здавалось, не виражали емоцій. Вона поправила одну з воронячих пір’їн у волоссі.
-Що ж в ньому такого доброго, пане Ягер? Ще двоє померло від ран. Ті стріли були отруєні. Великий Таал, як же я ненавиджу вовчих вершників.
-А де лікар Стокгаузен? Я думав, він допомагатиме вам.
Жінка посміхнулась, трохи цинічно, як здалось Феліксу.
-Він наглядає за бароновим спадкоємцем. Юний Манфред порізав руку. А Стокгаузен не дозволить, щоб маленький хлопчик страждав, навіть якщо на кону життя інших.
Вона повернулась і пішла геть. Її плащ і волосся тріпало вітром.
-Не звертай уваги на пані, -сказала Кірстен, -Манфред висміяв її в одній зі своїх п’єс. Вона досі про це пам’ятає. Але насправді вона добра жінка.
Фелікс подивився на неї, гадаючи, чому його серце почало битись швидше, а долоні спітніли. Він згадав, що Ґотрек говорив у корчмі і зашарівся. Так, зізнався він собі, йому подобалась Кірстен. І що в цьому такого? Можливо те, що він їй не подобається. Він трохи розгублено озирнувся, вигадуючи, що б йому сказати. Неподалік діти грались в солдатів.
-Як ти? -зрештою запитав він. Здавалось, вона трохи тремтить.
-Добре. Мені було страшно минулої начі через виття вовків та свист стріл, але зараз...Вдень все це здається лише сном.
Позаду них з каравану долинув крик агонії. Вона повернулась туди і маска серйозності застигла на її обличчі.
-Мабуть, не дуже приємно доглядати за пораненими.
-З часом звикаєш, -знизала плечима дівчина.
Фелікс похолонув побачивши таку холодність на обличчі молодої жінки. Зазвичай, його можна її можна було зустріти в обличчях найманців, людей, чия робота це смерть. Він побачив дітей, які грались біля возів з пораненими. Один стріляв з уявного арбалета, а інший скрикнув, взявся за груди і впав. Раптом Фелікс відчув себе самотнім і дуже далеко від дому. Здавалось, що спокійне життя поета і науковця, яким він колись давно жив у Імперії, належало комусь іншому. Закони, по яким він жив раніше, залишились далеко позаду за Сірими Горами.
-Життя не дуже цінується тут, чи не так? -спитав він. Кірстен повернулась до нього і її обличчя пом’якшало. Вона взяла його за руку.
-Ходімо кудись, де повітря чистіше, -мовила дівчина.
Позаду них вереск дітей змішувався з криками помираючих.
Фелікс побачив містечко, щойно вони виїхали за схил. Був ранній вечір. Зліва, на сході він бачив як тече звивиста Громова Ріка, а за нею виднілись могутні піки Гір Краю Світу. На півдні він бачив інше пасмо пагорбів, риси яких блідли в далині. Вони були голі і викликали у Фелікса неприємні передчуття.
В долині між двома гірськими хребтами лежало поселення огорожене невеликою стіною. Через ворота проходила отара овець. Феліксу здалось, що він бачив фігури, що рухались на стінах, але здалеку було погано видно. Дітер покликав його.
-Ти гарно говориш, -сказав він поету, -поїдь туди і переконай їх допомогти нам. Скажи, що ми не причинимо їм зла.
Фелікс у відповідь лиш глянув на високого сухорлявого молодика. “Невже він розцінює мене, як розмінну монету, якщо ці люди виявляться ворожими”, думав Фелікс. І вже збирався послати його до біса, але Дітер мабуть прочитав його думки.
-Не забувай, ти зараз на службі у барона, -сказав він прямо.
Феліксу довелось це визнати. Також йому не терпілось прийняти гарячу ванну, випити у справжній таверні і поспати з дахом над головою, скористатись розкошами, які могло запропонувати навіть найзабитіше прикордонне містечко. Це була дуже спокслива перспектива.
-Дайте мені коня і білий прапор -відповів Фелікс.
Залізаючи на спритного бойового коня, він намагався не думати, що можуть зробити підозрілі люди, озброєні луками, з посланцем потенційного ворога.
Арбалетний болт просвистів у повітрі і встряг в землю прямо перед копитами його коня. Фелікс утримався на коні, коли той став дибки. У такі моменти він був радий, що його батько наполіг на тому, щоб верхова їзда була обов’язковою частиною в освіті молодого заможного джентельмена.
-Ні кроку далі, незнайомцю. З білим прапором чи без, я нашпигую тебе болтами.
Голос був грубим і владним. Вочевидь, його власник звик віддавати накази, які зазвичай виконувались. Фелікс заспокоїв коня.
-Я говорю від імені Ґоттфріда фон Діля, барона Веннландських марок, -крикнув Фелікс. -Ми не причинимо вам зла. Ми просто шукаємо прихисток від негоди і можливість поповнити запаси.
-Що ж, з цим вам тут не допоможуть! Скажи своєму барону Ґоттфріду, якщо він має лише мирні наміри, то хай собі йде далі. Це вільне місце Акендорф і ми не хочемо ніяких зв’язків з дворянами.
Фелікс вивчав чоловіка, який кричав до нього з вежі над воротами. Під гостроверхим металевим шоломом було проникливе і розумне обличчя. Поруч з ним стояли двоє чоловіків з арбалетами наготові і цілились у Фелікса. Поет відчував, як в його роті пересохло і піт повільно котиться по спині. Він був одягнений в кольчугу, але сумнівався, що вона врятує його від ураження на такій близькій відстані.
-Пане, в ім’я Сигмара, ми просто шукаємо тимчасового прихистку...
-Йди геть, хлопче. Вас не приймуть у ні в Акендорфі, ні в інших містах на цих землях. Не з двадцятьма лицарями та п’ятдесятьма пішими воїнами.
Фелікс задумався, наскільки гарними були його шпиугуни, якщо вони знали точну кількість їх сил. Він розумів, в чому проблема. Військо барона було занадто сильним, щоб якийсь з місцевих вождів відкрив ворота перед ним. Це була б загроза для утримання влади будь-якого правителя цих земель. Та все ж Фелікс сумнівався, що армія барона змогла б взяти обнесений муром форт, який буде затято оборонятись.
-З нами поранені. Прийміть хоча б їх.
Обличчя чоловіка в вежі виглядало трохи засмученим.
-Ні. Це ваші проблеми, ви зможете їх прогодувати.
-В ім’я Шалії, матері милосердя, ви повинні нам допомогти.
-Я нічого не повинен, посланцю. Тут правлю я, не твій барон. Порадь йому
слідувати за Громовою Рікою на південь. Таал мені свідок, тут багато
незайнятої землі. Хай будує власну фортецю, або займає покинутий маєток. Фелікс розчаровано розвернув коня, він відчував зброю, націлену йому в спину.
-Посланцю! -крикнув лорд Акендорфа. Фелікс розвернувся в сідлі і поглянув на нього. У присмерковому світлі на лиці чоловіка було видне занепокоєння.
-Що?
-Скажи баронові ні за яких обставин не йти через пагорби на півдні. Хай
тримається річки. Моя совість не буде чистою, якщо ви вирушите через Пагорби Ґайстенмунд не попередженими. Щось в голосі чоловіка змусило волосся на потилиці Фелікса стати дибки.
-Ці пагорби населені привидами, хлопче, і хто потривожить їх, ризикуватиме своєю безсмертною душею.
-На жаль, вони не пустять нас до міста. -сказав Фелікс, дивлячись в обличчя тих, хто зібрався навколо вогнища. Барон ледь помітним рухом лівої руки попросив його сісти, а потім перевів на Дітера хворобливий погляд.
-Акендорф нам не взяти, точно не без великих втрат. Я не великий майстер облог, але навіть я це бачу, -мовив каптернамус.
-Ти кажеш, нам треба рухатись далі, -підсумував барон. Його голос був слабкий і нагадав Феліксу шурхіт сухого листя.
Дітер кивнув.
-Можливо, нам варто піти на захід, -вставив Манфред. -Шукати кращих земель там. Таким чином ми зможемо обійти ті пагорби, якщо вже вони такі страхітливі.
-Згоден, -кивнув мисливець Хеф. Навіть у веселому сяйві вогню його обличчя виглядало блідим і напруженим.
-Йти на захід дурна ідея, -сказала пані Вінтер. Фелікс бачив, як вона впилась поглядом в Манфреда.
-Чому ж так? -запитав хлопець.
-Думай головою, хлопче. Тепер, коли королівство дворфів розділено, гори на сході стали притулком для гоблінів. Тож найспокійніші землі будуть найдалі від Громової Ріки, занадто далекі для набігів. І на цих землях будуть жити найсильніші місцеві правителі. Будь-яке місце на захід буде захищене краще ніж Акендорф.
-Я знаю географію, -посміхнувся Манфред. Він оглянув всіх, хто сидів навколо вогнища. -Якщо ми продовжимо йти на південь, то дійдемо до річки Кривавої, де вовчі вершники товстіші за священників в Альтдорфі.
-Куди не глянь, всюди небезпека, -прохрипів старий барон. Він подивився прямо на Фелікса і його погляд пронизував. -Як гадаєш, чи володар Акендорфа спеціально порадив нам триматись річки, щоб ми стали ласою здобиччю для зеленошкірих?
Фелікс на мить задумався, зважуючи своє судження. Як він міг зрозуміти, чи людина бреше лише після короткої розмови? Чоловік гостро усвідомлював, що від його рішення залежить доля кожного в їх поході. Вперше в житті він відчув тяжкий тягар відповідальності лідера і, глибоко вдихнувши, мовив:
-Я думаю, чоловік говорив правду, мілорде.
-Він точно говорив правду, -сказав Хеф, забиваючи люльку. Фелікс бачив, як пальці чоловіка нервово тряслись. Нахилившись вперед, мисливець взяв гілку і прикурив перш ніж продовжити.
-Пагорби Ґайстенмунд це зла місцина. Люди кажуть, що століття тому Король Сонця вигнав чаклунів-некромантів з Бретонії. Вони знайшли поховання древніх людей і своїми заклинаннями оживили цілу армію. Вони майже завоювали землі Окраїнних Принців, коли місцеві лорди уклали союз з дворфами і відкинули нечисть. Фелікс відчув, як сироти виступають на спині. Він боровся з бажанням обернутись і поглянути в темряву.
-Легенди говорять, що чаклуни та їх союзники відступили до поховань, які були запечатані дфорфійськими рунами.
-Але це було дуже давно, -зауважила пані Вінтер. -Хоч би які потужні були ті чакнули, чи змогли б вони побороти плин часу?
-Я не знаю, пані. Але розкрадачі гробниць ніколи не повертались звідти. Іноді вночі можна побачити дивні вогники на пагорбах, а коли обидва місяці уповні, мертвим не спиться в їх могилах. Вони приходять до живих, щоб забрати кров, яка поверне до життя їх темних володарів.
-Звісно, це нісенітниця, -сказав на це доктор Стокгаузен. Фелікс же не був таким впевненим. Минулого року на Ґехаймніснахт він бачив жахливі речі. Він не волів цього згадувати.
-Якщо підемо на захід, то точно зіткнемось з небезпекою і не знайдемо притулку, -мовив барон. Його обличчя у світлі вогнища виглядало незграбним і виснаженим. -Якщо ж підемо на південь, то знайдемо незайняті землі, які можливо охороняються чаклунськими силами. Я думаю, що варто йти саме туди. Хто зна, може нам пощастить і шлях буде чистим. Ми підемо вздовж Громової Ріки.
В його голосі не відчувалась надія. Ці слова звучали неначе він вирішив віддати себе в руки долі. “Чи дійсно барон жадає знайти смерть”, задумався Фелікс. Він пообіцяв собі дізнатись більше про прокляття фон Діля. Потім він побачив обличчя Манфреда. Юний вельможа захоплено дивився у вогонь, обличчя його виражало щось близьке до задоволення.
-Мені здається, я знайшов натхнення для нової п’єси, -завзято почав Манфред. -Основою для неї стане та чудова історія, яку розповів мисливець минулої ночі.
Фелікс з сумнівом подивився на нього. Вони йшли з західної сторони каравану, між фургонами та сірими пагорбами.
-Це може бути дещо більше ніж просто мисливська байка, Манфреде. В багатьох старих легендах є й крапля правди.
-Звісно! Звісно! Кому це знати, як не мені? Думаю, я назву її “Там де ходять мертві”. Лишень уяви: срібні перстні торохтять на кістлявих пальцях, шкіра, суха як пергамент, блистить у магічному світлі. Уяви, як король, що сумирно лежить, незачеплений червами, щороку постає в пошуках крові, щоб продовжити своє моторошне правління.
Дивлячись на безплідні височини, між яких вони пересувались, Феліксу було дуже легко уявити все це. Серед чотирьохста людей, які йшли за бароном, лише троє наважлись піти до проклятих пагорбів. Вдень доктор Стокгаузен і пані Вінтер шукали лікувальні трави серед засипаних камінням схилів. Іноді вони зустрічали Ґотрека, якщо повертались пізно. Тролеборець бродив пагорбами вночі, ніби кидаючи виклик темряві.
-Лише подумайте, -змовницьки прошепотів Манфред. -Подумайте, як Ви лежите у ліжку і чуєте, кроки, що наближаються, але в той же час, не чуєте нічиє дихання окрім свого. І ви будете лежати далі, прислухаючись до скаженого биття свого серця, знаючи, що серце в грудях вашого гостя не б’ється...
-Так, -поспішно відповів Фелікс. -Я певен, це буде блискуча робота. Ви маєте дати мені її прочитати, коли закінчите.
Він вирішив змінити тему розмови, вигадуючи щось, що могло б зацікавити молодого драматурга.
-Знаєте, я сам подумаю написати поему. Чи не могли б Ви розповісти більше про прокляття фон Діля?
Обличчя Манфреда закам’яніло. Його божевільний погляд змусив Фелікса здригнутись. Через мить хлопець похитав головою, посміхнувся і до нього повернулась колишня привітність.
-Та нема про що розповідати, -він легенько засміявся. -Мій дід був дуже набожною людиною. Завжди палив відьом та мутантів, щоб довести це. Одного разу на Відьомську Ніч він підсмажив гарненьку служницю на ім’я Ірина Траск. Усі його піддані прийшли подивитись на страту, бо вона ж була красуня. Коли полум’я затанцювало навколо неї, вона закликала темні сили помститись за неї. Вона наслала смертельне прокляття Хаосу на мого діда, на його спадкоємців, послідовників та усіх їх дітей. Термява та її діти заберуть вас всіх, сказала вона тоді.
Він замовк і похмуро втупився в бік пагорбів.
-Що було потім? -допитувався Фелікс.
-Незадовго після цього мій дід був вбитий на полюванні зграєю звіролюдів. Його сини почали сперечатись за право наслідування. За звичаєм, Курт, найстарший, був спадкоємцем. Мій батько та його брат повстали і скинули його. Дехто каже, що Курт став бандитом і був убитий воїном Хаосу. Є також чутка, що він вирушив на північ і його там спіткала ще гірша участь. Після цього мій батько став на чолі баронства і одружився з моєю матір’ю, Катериною фон Віттґенштайн.
Фелікс витріщився на нього. Сімейство Віттґенштайн мало погану славу, суспільство їх цуралось. Манфред проігнорував цей погляд.
-Дядько Ґотфрід став нашим полководцем. Моя мати померла під час мого народження, і після цього мій батько кудись зник. Ґотфрід узяв владу в свої руки. Відтоді нас переслідує невдача.
Фелікс побачив фігуру, яка спускалась насипом. Це була пані Вінтер. Здавалось, вона дуже поспішає.
-Зник? -розсіяно перепитав Фелікс.
-Ага, і слід пропав. Набагато пізніше я довідався, що з ним трапилось.
Пані Вінтер наблизилась, дивлячись на Манфреда.
-Погані новини. Я знайшла яму зверху на пагорбі, там довкола руїни, і я відчуваю страшну небезпеку від того місця.
Щось в її голосі змушувало повірити. Вона побігла до табору. Манфред недобре зиркнув їй в спину. Фелікс перевів на нього погляд.
-Ви недолюблюєте одне одного, чи не так?
-Вона ненавидить мене з тих пір, коли дядько призначив мене спадкоємцем. Вважає, що її син має бути наступним бароном.
Фелікс підвів брову.
-О, Ви не знали? Дітер її син. Він бастард мого батька.
Місячне сяйво, наче рідке срібло, танцювало на водах Громової річки. В цьому місці старі вузлуваті дерева похилились до води, нагадуючи Феліксу тролів. Він нервово озирнувся. Цієї ночі у повітрі він вчував якусь напругу, щось було не так. Йому довелось боротись з відчуттям, що десь неподалік щось зловісне чекає на них, жадаючи забрати життя всіх людей барона.
-Щось не так, Фелікс? Ти якийсь занепокоєний цієї ночі, -сказала Кірстен.
Він подивився на неї і посміхнувся, відчуваючи, як йому добре поруч з нею. Зазвичай вони насолоджувались нічними розмовами гуляючи на березі річки, але цієї ночі вони відчували якусь примарну тривогу.
-Нічого, просто стомився.
Він не міг не кинути погляд на пагорби, що лежали неподалік. У світлі
місяця вони нагадували страхітливо відкриту пащу.
-Це все через це місце, правда ж? Тут є щось неприроднє. Я це відчуваю. Щось накшталкт того, як колись пані Вінтер чаклувала одне з своїх небезпечних заклинань. Волосся на моїй потилиці тоді стало дибки. Але зараз все набагато гірше.
Фелікс бачив страх на її обличчі, який через мить зник. Вона подивилась на воду.
-Щось старе і зловісне живе серед цих пагорбів, Фелікс. Щось дуже голодне. Ми всі можемо загинути тут.
Чоловік взяв її за руку.
-Ми у безпеці. Ми досі біля річки.
Голос його тремтів і слова не звучало впевнено. Він був неначе наляканий хлопчик. Вони обоє тремтіли.
-Всі в каравані налякані, окрім твого друга Ґотрека. Чому він такий безстрашний?
Фелікс тихо засміявся.
-Ґотрек-Тролеборець, який поклявся шукати смерть, щоб спокутувати якісь свої гріхи. Його вигнали з рідного дому, розлучили з сім’єю та друзями. Йому немає місця в цьому світі. Він безстрашний, тому що йому нічого втрачати. Він може відновити свою честь лише героїчно загинувши.
-Але чому ти подорожуєш з ним? Ти виглядаєш більш практичною людиною.
Фелікс задумався. Він ніколи насправді сильно не думав над своїми мотивами. Раптом, дивлячись у темні очі Кірстен, йому стало дуже важливим знайти відповідь.
-Він врятував мені життя. Після цього ми поклялись кров’ю у вірності одне одному. Тоді я ще не знав, що означає цей ритуал, але тепер я дотримуюсь клятви.
Але це були лише голі факти, правда про події, які трапились, але не їх пояснення. Фелікс замовк і торкнувся старого шраму на правій щоці. Йому хотілось бути відвертим.
-Я вбив людина на дуелі. Це спричинило скандал. Я мав залишити своє студентське життя, а мій батько позбавив мене спадщини. Я був дуже злим, мав проблеми з законом. І коли я зустрів Ґотрека, я не життєвої мети, я просто плив за течією. Було простіше піти за ним, ніж починати нове життя. Щось в цій саморуйнації приваблювало мене.
-Це досі відбувається? -вона зацікавлено дивилась на нього. Він похитав головою
-Як щодо тебе? Що принесло тебе до Громової ріки?
Вони підійшли до поваленого дерева. Фелікс допоміг їй сісти і сам заскочив на стовбур. Вона розгладила складки своєї простенької спідниці і заправила пасмо волосся за вухо. Почав підійматись туман і Фелікс подумав, що вона виглядає дуже мило у світлі місяців-близнюків.
-Мої батьки були підданими барона Ґотфріда ще в Дільдорфі. Вони віддали мене на навчання пані Вінтер. Нещодавно вони разом з моїми сестрами загинули під лавиною.
-Мені прикро, я не знав, -мовив Фелікс. Вона приречено знизала плечима.
-На цьому шляху було багато смертей. Я рада, що я зараз тут.
Вона затихла на якийсь час і коли знову заговорила, її голос був м’яким.
-Я сумую за ними.
Фелікс не знав, що відповісти, тож змовчав.
-Знаєш, моя бабуся ніколи в житті не була далі ніж за милю від Дільдорфа. Вона навіть ніколи не була у тому похмурому замку. Все що вона знала це її хижка, та клаптик землі, на якому вона працювала. Я ж уже бачила гори, ріки, міста. Я вже побула в місцях, про які вона не могла й мріяти. Це трохи радує.
Фелікс подивився на неї. Йому здалось, що він в западинках на її щоках блищать сльози. Їх обличчя були дуже близько. Позаду них над річкою звивались вусики туману, який швидко густішав. Він майже не бачив воду. Кірстен підсунулась ближче.
-Якби ми не вирушили в дорогу, я б не зустріла тебе.
Вони поцілувались, невміло, несміливо. Їх губи ледве торкались. Фелікс нахилився вперед і взяв її довге волосся до своїх рук. Вони все зближались, жадібно притискаючись одне до одного, поцілунок ставав все палкішим. Їхні руки почали пристрастно блукати, досліджуючи тіла одне одного через товсті шари одягу. Вони занадто нахилились. Кірстен ледь чутно скрикнула, коли вони впали з стовбура на м’яку вологу землю.
-Мій плащ весь в багнюці, -сказав Фелікс.
-Мабуть, тобі краще його зняти, ми можемо лягти на нього. Земля дуже мокра.
Зловісні пагорби споглядали, як в тумані під місячним сяйвом вони кохали одне одного.
-Де ти був, людьцю, і чому ти виглядаєш таким задоволеним? -похмуро запитав Ґотрек.
-Гуляв коло річки, -невинно відповів поет.
Фелікс підняв кошлату брову.
-Ти вибрав погану ніч для прогулянок. Поглянь на цей густющий туман. Я відчуваю чари.
Фелікс подивився на дворфа, відчуваючи, як страх пронизує його до кісток. Його рука потягнулась до руків’я меча. Він пригадував той туман, який вкривав болота навколо Кільця Темних Каменів рік тому. Він глянув через плече в темряву.
-Якщо це дійсно так, ми маємо розповісти Дітеру та барону.
-Я вже повідомив герцовогому лакею. Вони подвоїли кількість вартових. Це все, що вони можуть.
-Що ми будемо робити?
-Спробуємо трохи поспати, хлопче. Скоро твоя варта.
Фелікс ліг на мішки з зерном, які лежали у возі і загорнувся в свій плащ. Як він не намагався, сон не йшов. Він думав про Кірстен. Коли він дивився на Моррсліб, менший місяць, йому здавалось, що він бачить контур її обличчя. Густий як молоко туман приглушував всі навколишні звуки окрім тихого дихання Ґотрека. Коли він нарешті заснув, йому снились похмурі сни про пагорби, де ходять мертві.
Вдалині нервово заіржав кінь. Величезна рука затиснула рот Фелікса, він відчайдушно намагався вирватись, гадаючи, чи не повернувся Ларс, щоб помститись.
-Тихо, хлопче! Щось наближається. Сиди тихо.
Фелікс нарешті повністю прокинувся. Його очі пересохли, м’язи боліли від незручного сну на мішках. Він почувався дуже втомленим.
-Що там, Ґотрек?, -тихо запитав молодик. Тролеборець дав знак мовчати і принюхався до повітря.
-Що б це не було, воно давно мертве.
Фелікс здригнувся і щільно закутався в плащ. Він відчував, як страх піднімається з низу живота. Усвідомлення слів дворфа вдарило по поету і він ледве подолав паніку.
Він втупився в туман, котрий укрив землю, обмежуючи видимість на довжину списа. Коли Фелікс сконцентрував свій зір, то зміг побачити віз попереду них. Він кинув погляд за спину, боячись побачити, як страшні поріддя темряви підкрадаються ззаду.
Стук його серця гучно відбивався у вухах, нагадуючи Манфредові слова. Він уявив кістляві руки, які тягнуться, щоб схопити його і затягти в глибоку темну гробницю. Йому здавалось, що його м’язи закам’яніли. Важко було поворухнутись, він ледве дотягнувся до ефеса меча.
-Я збираюсь роззирнутись навколо, -прошепотів Ґотрек. До того, як Фелікс встиг заперечити чи піти за ним, дворф безшумно спустився з воза і зник в темряві.
Тепер Фелікс почувався зовсім самотнім, він був відрізаний від всіх темрявою та липким туманом. Він неначе прокинувся від одного кошмару, і одразу опинився в іншому, ще страшнішому. Він знав, що одразу ж за межами його зору чатують голодні, неприродні створіння. Якесь примітивне відчуття підказувало йому це. Він знав, що зіскочити з воза означатиме смерть. Але десь там була Кірстен, спала у каравані пані Вінтер. Він уявив, як вона лежить у ліжку, а тим часом двері під неприроднім тиском проломлюються всередину і через цю діру вона бачить...Він дістав свого меча і зістрибнув з возу. Через загострені страхом відчуття, йому здавалось, що м’яка підошва його чобіт гупала, неначе церковний дзвін. Роззирнувшись в тумані, він по пам’яті рушив до зовнішнього кільця возів, де, як він знав, була Кірстен. Кожен крок, здавалось, триває вічність. Він зупинявся і обертався назад, очікуючи побачити, як щось крадеться позаду, обходив найглибші тіні. Йому хотілось закричати, щоб попередити табір, але щось інстинктивно його зупиняло. Зробивши це, він точно б привернув увагу жахливих хижаків, і це означало б смерть. З тіней вийшла фігура і Фелікс почав діставати меча. Його серце підступило до горла, але в якийсь момент він побачив, що фігура одягнена в шкіряну броню і металевий шолом. Це вартовий, Фелікс розслабився. Хвала Сигмару. Але коли фігура розвернулась, він мало не закричав. На обличчі не було шкіри. У порожніх очницях мерехтіло зеленаве світло меншого місяця. Згнивші зуби виступали з рота без м’язів та губ. Тепер чоловік бачив, що шолом, який він сплутав з шоломом вартового був частково вкритий бронзою та прикрашений рунами, від погляду на які Феліксу стало зле. Запах цвілі та гнилої шкіри піднімався від старезного одягу і пошарпаного плаща. Воно кинулось на Фелікса з помахом ржавого меча. Поет завмер на мить, а потім рефлекторно відскочив вбік. Меч істоти зачепив його ребра і біль обпік його бік. Він помітив рух древніх сухожиль під тонкою як пергамент рукою, яка тримала зброю. Свідомість Фелікса була охоплена жахом, але натреноване тіло відповідало на удари потвори випадами, які цілили в шию. В якийсь момент лезо досягло мети і врізалось в шию потвори з хрустом прогнилих хребців. Другим ударом Фелікс розрізав грудину, неначе м’ясник, що розрубує кістки. Воїн-скелет впав як маріонетка, якій відрізали нитки. Звуки боротьби розбудили табір, в темряві почалась метушня. Було чути тріск дерева, крик тварин, немов би заклинання, через яке вони мовчали, було зняте. Десь неподалік Ґотрек Ґурніссон проревів свій бойовий клич. Фелікс кинувся в туман, мало не збивши з ніг Дітера, який щойно вийшов із каравану. Він був повністю вдягнений і озброєний бойовою сокирою.
-Що відбувається? -запитав він, намаючись перекричати нічну какофонію.
-На нас напали...мертві створіння зі пагорбів. -зі збитим диханням відповів Фелікс.
-Вороги! -крикнув Дітер. -До мене, воїни, всі до мене! Він підкріпив свої вигуки бойовим кличем, схожим на виття вовків. З різних куточків табору почулось виття у відповідь. Фелікс побіг далі на пошуки житла Кірстен. З темряви між возами на нього вискочили дві фігури, озброєні довгими, кривими мечами. Ухилившись від одного меча, Фелікс парирував інший. Звідкись взялись ще двоє скелетів. Один з них впав на землю, коли чоловік рубонув мечем по колінах. Охоплений жахом, він бився майже несвідомо. Перескочивши через поваленого скелета він зламав йому шию ударом п’яти. Після короткого двобою він порубав іншого скелета. Потім він побачив, як двоє немертвих намагаються пробитись через двері каравану пані Вінтер, як він і боявся. Зсередини чувся спів, який був схожий на молитву. Фелікс приготувався бігти на допомогу, але його очі раптом заслало синювате світло. Засяяла блискавка і запах озону наповнив повітря, перебиваючи сморід гнилі. Коли зір Фелікса прийшов до норми, він побачив залишки двох скелетів біля східців воза. З дверей показалась пані Вінтер. Вона виглядала цілком спокійною. Навколо її лівою руки витало кільце світла. Жінка подивилась на поета і підбадьорливо кивнула. Позаду неї Кірстен несміливо виглядала з-за її плеча. Він обернувся і побачив з десяток немертвих воїнів, що прямували до них. Було чути, як загін на чолі з Дітером біжить їм навперейми. Він приєднався до них.
Ніч здавалася суцільним кошмаром серед якого Фелікс намагався знайти Ґотрека. Біля одного з возів він побачив хлопчика, який плакав над своїми вбитими батьками. Чоловік лежав в одній сорочці поруч з жінкою, мітла в руці якої нагадувала спис. Фелікс почув звук і побачив в тумані силует кістяного велетня, який якимось дивом вижив у їх недавній бійці. Разом з Дітером вони бились пліч-о-пліч, допоки навколо них не виросла гора кісток. Битва закінчилась, коли туман відступив і він стояв сам, прислухаючись до криків помираючих.
Фігура підійшла в притул і напала, вони обмінялись ударами. Фелікс побачив, що то не скелет, а Ларс, зла посмішка показувала його відсутні зуби, він агресивно дихав. В пориві люті він кинувсь на Фелікса. Чоловік збожеволів від страху.
-Вишкварок! -прошипів він, мало не розрубавши поета як дерево потужним ударом. Але Фелікс ухилився від удару і кинувсяя вперед, пронизавши серце мисливця. Ларс плакав, поки помирав, і Фелікс задумався, чи дійсно той був божевільним. Якби йому вдалось би вбити Фелікса, то це запросто можна було б скинути на нападників. Він повернувся до пошуків.
Пройшовши повз декілька возів, поет побачив десяток воїнів, як протистояли шаленому натиску Ґотрекової сокири. В наступну мить синя блискавка пронеслась поруч з ним і скелетів спепелило. Фелікс хотів подякувати пані Вінтер, але вона поспішно зникла в тумані. Він повернувся до Ґотрека, який стояв ошелешений з відкритим ротом. Незадовго до світанку, їхні страхітливі вороги відступили назад до пагорбів, залишивши воїнів барона серед понівечених возів та тіл убити.
В блідому ранковому світлі Фелікс насторожено спостерігав за Ґотреком, який досліджував вхід в руїни древнього склепу. Сморід затхлого повітря і гнилих кісток, що долинав зсередини мало не змусив Фелікса виблювати сніданок. Він повернувся і поглянув вниз зі схилу, де виживші засланці збирали погребальні вогнища з залишків возів. Ніхто не хотів хоронити їх поруч з цими пагорбами. Фелікс почув, як Ґотрек бурчить з похмурим задоволення і розвернувся до нього. Дворф з виглядом знавця проводив рукою по потрісканому камінню, яке було вкрите мереживом древніх рун. Ґотрек підвівся і хижо посміхнувся.
-Без сумніву, хлопче: рунічний захист входу був порушений ззовні.
Поет поглянув на нього. В його голові росла підозра. Він був дуже наляканий.
-Здається, хтось допомагає прокляттю фон Діля справдитись, -прошепотів Фелікс.
З сірого неба лився дощ. Віз торохтів на південь. Невпинні потоки Громової Ріки котились до своєї мети. Переповнена дощем ріка загрозливо виливалась за береги. Фелікс смикнув віжки: воли подвоїли зусилля пробираючись по багнюці. За ним чхнула Кірстен. Майже як і всі інші вона була бліда і виглядала хворою. Незручності довгої подорожі та жахлива погода зробили їх усіх ласою здобиччю для болячок.
Жодне місто не хотіло приймати їх. Сторожі на стінах погрожували їм, вказуючи, щоб ті шукали вільне землі. Мета подорожі ставала все більш невизначеною. Здавалось, вони вже вічність в дорозі і все не можуть доїхати до пункту призначення. Навіть знання про те, що хтось допоміг звільнитись мертв’якам з під пагорбів перестало викликати страх, а лише холодну підозрілість, адже винних так і не знайшли.
Фелікс засуджуюче подивився на Ґотрека очікуючи його звичного коментаря про людську слабкість після того, як Кірстен чхнула. Але Тролеборець мовчав, дивлячись в бік Гір Краю Світу, з незвичною навіть для нього зосередженістю. Поет думав, коли він збереться з духом розповісти своєму другові про те, що він вирішив не продовжувати їхню подорож, а осісти з Кірстен. Він переживав за те, як дворф на це відреагує. Можливо Ґотрек сприйме це, як чергову людську невірність. А може б і не на жарт розлютиться. Фелікс почувався жахливо. Йому подобався Тролеборець з усим його важким характером та їдкими коментарями. Думка про те, що Ґотрек буде змушений зустріти свій страшний рок сам, тривожила його. Але він кохав Кірстен і він знав, що йому буде боляче розлучатись з нею. Можливо Ґотрек здогадувався про його думки і це було причиною його пригніченого настрою. Фелікс нахилився і стиснув руку дівчини.
-На що Ви дивитесь, пане Ґурніссон? -запитала Кірстен у дворфа. Ґотрек не відвернув очей від гір. Здавалось, що Тролеборець не думає відповідати, але зрештою він вказав на обриси однієї вкритої хмарами гори.
-Караз-а-карак, -сказав він. -Вершина гір. Мій дім.
Його голос був м’якшим, ніж Фелікс коли-небудь чув. В ньому була глибока туга, яка розбивала серце.
Ґотрек повернув до них своє обличчя на якому застигла безнадійна приреченість. Фелікс відвів погляд. Під дощем чуб дворфа розм’як і його обличчя було похмурим та втомленим. Кірстен простягнулаа руку, щоб поправити плащ на плечах дворфа, як вона зробила б із загубленою дитиною. Тролеборець спробував відповісти їй своїм страшним поглядом, але лиш сумно посміхнувся, показуючи втрачені зуби. Фелікс гадав, чи не тому Ґотрек так рвався в цю подорож, щоб хоч на мить побачити свою домівку. Він побачив краплю води, яка звисала з носа тролеборця. Можливо, це була сльоза, а можливо просто дощ. Вони їхали на південь.
-Ми не можемо залишити їх ось так, -сказав Фелікс, проклинаючи себе за свій страх. Ґотрек повернувся і подивився на пошарпаний укріплений маєток, який вони нещодавно знайшли. Він бачив, що в будівлі вже прибрали і затопили, з димарів валив дим.
-Чому ні, людьцю? Вони знайшли незайняту територію, придатну для обробки землю і руїни старого форту. Якщо трохи прикласти зусиль, це місце можна гарно укріпити.
Фелікс відчайдушно намагався знайти причину. Він був здивований, що відтягує момент, коли йому треба буде розповісти Ґотреку про його намір залишитись з Кірстен. Несхвальний погляд тролеборця нагадав поету його батька. Він знову відчував потребу виправдовуватись і ненавидів себе за це.
-Ґотреку, ми тільки на сто миль на північ від того місця, де Громова впадає в Криваву Ріку. А за нею Морові Землі і орди вовчих вершників.
-Я знаю це, хлопче. Нам необхідно буде потрапити туди на нашому шляху до Караку Вісім Вершин.
Просто скажи йому це, переконував себе Фелікс. Але він не сказав.
-Ми не можемо піти зараз. Ти бачив тіла, які ми знайшли у маєтку. Якісь тварюки їх пошматували, стіни спалили, а Дітер знайшов сліди вовчого лайна. Зараз місце неможливо обороняти. Але з твоєю допомогою, знаннями дворфів, ми зможемо укріпити його.
-Не уявляю, про що ти, -засміявся Ґотрек.
-Всім відомо, що дворфи чудові каменярі і майстри захисних споруд.
Ґотрек знову кинув задумливий погляд на маєток. Здається, він згадував своє минуле життя. Дворф насупився і притулився чолом до древка своєї сокири.
-Я не певен, -мовив він згодом, -що навіть дворф зможе привести це місце до ладу. Типова людська робота, дуже неякісна і ненадійна.
-Ми можемо побудувати тут хороший захист. Ти знаєш, що можемо, Ґотрек.
-Можливо. Але я вже давно не працював з каменем, хлопче.
-Дфорфи не забувають такі речі. Я певен, барон щедро заплатить за твої послуги.
Ґотрек хмикнув з сумнівом.
-Сподіваюсь, більше, ніж він заплатив нам в якості охоронців.
Фелікс вишкірився.
-Так ходімо дізнаємось!
Сон не йшов і Фелікс тихо встав і швидко вдягнувся, щоб не розбудити Кірстен. Він дбайливо поправив плащ, який вони використовували як ковдру, щоб вона не замерзла і легенько поцілував її чоло. Вона ворухнулась, але не прокинулась. Він взяв свій меч, що стояв біля входу в їхню хижку і вийшов на холодне нічне повітря. Наближається зима, подумав Фелікс, помітивши хмарки свого дихання.
Під місячним сяйвом він прогулювався серед хатинок, які були захищені від вітру новою дерев’яною стіною, що оточувала маєток. Вперше за довгий час він відчував себе у безпеці. Тихі нічні звуки заспокоювали. Вони завершили будівництво укріплень до перших снігів, і здавалось, що поселенцям вистачить зерна, щоб перезимувати і на весні посіяти новий урожай. Він прислухався до мичання худоби і розмірених кроків вартового на стіні. Поет задумався про свою закручену долю. Він ніколи не думав, що оселиться в місці, як це, в укріпленому селищі посеред ніде. “Цікаво, що б подумав мій батько, якби побачив мене зараз, коли я майже став фермером. Мабуть вмер би від сорому.” Фелікс посміхнувся. Йому подобалось тут. Він відчував, як їхня невелика спільнота ставала перетворювалась в щось більше. “І я стану частиною цих перетворень, -подумав чоловік.-Це ідеальне місце, щоб почати нове життя. “
Він попрямував до сторожової вежі, де як він знав, зможе знайти Ґотрека. Дворф мало спав і завжди був напоготові. Йому подобалось підійматись на сторожову вежу, яку він сам спроектував, особливо у нічну варту. Фелікс забрався по драбині через отвір у підлозі сторожки. Ґотрек вдивлявся в ніч. Погляд дворфа насторожив Фелікса, але він все ж таки вирішив розповісти йому про своє рішення.
-Теж не спиться, хлопче?
Фелікс спромігся кивнути. Коли він уявляв цю розмову, все здавалось простим. Він збирався дуже зрозуміло пояснити Ґотреку, чому він залишається з Кірстен і хотів почути відповідь Тролеборця. Але зараз це здавалось складнішим. Його язик поважчав, а слова немов застрягли в горлі.
Він уже уявляв всі ті звинувачення, якими почне кидати в нього Ґотрек: що він боягуз і клятвопорушник, що ось так він дякує дворфу за врятоване життя.
Фелікс визнавав, що поклявся супроводжувати Ґотрека і записувати його подвиги. Так, він поклявся, коли вони обидва були п’яні і Фелікс був дуже вдячний дворфу за порятунок з під копит Імперської кавалерії, але клятва залишається клятвою, як любив повторювати Тролеборець.
Він підійшов і став поруч з дворфом. Вони дивились в темряву за внутрішньою стіною, яка була оббита загостреними кілками. Єдиним шляхом всередину був земляний міст, на який дивилась ця вежа.
-Ґотрек...
-Що, людьцю?
-Ти зробив гарну забудову, -сказав Фелікс.
Ґотрек підвів погляд і сумно посміхнувся.
-Це ми ще побачимо.
Поет глянув туди, куди вказував Тролеборець. На полях неподалік від селеща збирались зграї вовчих вершників. Ґотрек взяв сигнальний ріг і засурмив.
Фелікс пригнувся, коли стріла попала в дошку на парапеті перед ним. Він простягнув руку і забрав арбалет з рук мертвого сторожа. Чоловік лежав з стрілою в горлі. Фелікс знайшов болт і напружився, щоб звести зброю. Згодом болт таки став на місце.
Він підскочив. Вогляні стріли розсікали темряву, наче падаючі зірки. Він чув запах горілого з селища. Фелікс визирнув з-за парапету. Вовчі вершники оточювали поселення, неначе зграя вовків, що кружляла навколого отари. Він бачив зелену шкіру наїздників, яка блищала в світлі палаючих стріл. Вогонь підсвічував їх злі оченята та жовтуваті ікла.
“Їх сотні” ,думав Фелікс. Він дякував Сигмару за рів та кілки на дерев’яних стінах, які Ґотрек змушував їх будувати. Тоді це здавалось непотрібною працею і всі проклинали дворфа. Зараз же цього було ледве достатньо, щоб стримувати ворога.
Фелікс прицілився у вершника, який вже підняв свій лук зі змащеною смолою стрілою у напрямку вежі, і натиснув на спуск. Болт просвистів у нічному повітрі і застряг в грудях гобліна. Той впав з сідла. Його підпалена стріла полетіла в небо, немови він хотів поцілити в місяць.
Поет присів і перезарядив зброю. Притулившись спиною до парапету, він бачив, що відбувається внизу на подвір’ї. Жінки і діти носили відра з дощовою водою, марно намагаючись загасити вогонь на палаючих халупах. Він побачив, як одна стара впала, а інші розбіглись, коли побачили в небі черговий залп палаючих стріл.
Фелікс встав, вистрілив, і промахнувся. Страшні звуки зливались в какофонію. Крики помирвючих, виття вовків, смертоносний свист болтів і стріл. Він чув як Ґотрек щось весело наспівує дворфійською, а десь подалі барон роздає накази сухим, впевненим голосом. Гавкали пси, коні налякано іржали, плакали діти. Феліксу захотілось бути глухим.
Він почув шкрябання кігтів по дереву десь поруч і звівся на ноги. Він нахилився за парапет і мало не позбувся голови. Під ним клацнула пащека вовка. Тварюка перестрибнула рів, який поступово наповнювався тілами її родичів.
Фелікс відчув смердючий подих тварини, яка вже була на землі і готувалась до нового стрибка на стіну вежі. Він випустив болт в груди звіра, і той повалився на землю. Наїздник випав з сідла і втік у темряву.
Поет бачив, як пані Вінтер залізла у вежу і стала поруч з Ґотреком. Він сподівався, що вона щось зробить. В хаосі битви важко було сказати напевне, але чоловіку здавалось, що вони приречені. Рів заповнювався тілами нападників, в той час, як захисники помирали під шквалом стріл. Парапет не міг врятувати всіх. Коли Фелікс знову глянув униз, то побачив групу орків, закутих у важку броню, які тягнули загострений стовбур дерева в якості імпровізованого тарану. Просвистіло декілька болтів, але вони відбиті щитами тих, хто біг поруч з з тараном. Він почув тріск від удару дерева по воротах.
Фелікс перевірив чи не загубив меч, готовий стрибнути вниз на стіну, а звідти у двір, щоб тримати ворота. Якщо їх зламають, то доведеться битись на смерть, ворогів було занадто багато і вони не зможуть довго стримувати облогу. Його нутріщі скрутились від страху. Він надіявся, що з Кірстен все добре. Прозвучав спокійний, чистий голос пані Вінтер, вона промовляла заклинання немов священник молитву. Спалахнула блискавка. Пекуче блакитне світло пронеслось крізь ніч, повітря запахло озоном. Волосся на шиї Фелікса стало дибки. Блискавка пройшла між броньованими орками. Він чув, як вони кричать. Хтось почав бігти назад, комічно підстрибуючи і важко падаючи. Вони падали один за одним, їхні тіла плавились. Огидний запах обпаленої плоті заповнив повітря. Блискавка сяяла знову і знову. Вовки почали налякано вити, дощ зі стріл став рідкішим, запах паленого підсилювався. Фелікс подивився на пані Вінтер, обличчя якої було блідим та напруженим, волосся її стало дибки. У перемінних спалахах синяви і темряви, її обличчя наганяло жаху. Він і не підозрював, що людина може володіти такою силою.
Вовчі вершники та орки з криками жаху відступили за межу досяжності її магії. Фелікс відчув полегшення. А потім вдалині помітив слабке сяйво. Він вгледівся в темряву, розгледівши старого зеленошкірого шамана. Червоний обідок навколо його голови підсвічував шапку з вовчої шкупи і кістяний посох, який він тримав у скрючених кігтях. Промінь кривавого світла вирвався з вершка посоха і вдарив по пані Вінтер. Фелікс бачив, як чаклунка застогнала і похитнулась. Ґотрек намагався їй допомогти. Її обличчя застигло в блідій гримасі болю, зуби були стиснуті, а за лоба лився піт. Здавалося, вона вела незриму дуель зі старим шаманом. Вовчі вершники почали гуртуватись навколо більш сміливих. Вони обережно продовжили свій наступ, хоча в ньому й не відчувалась та дика лють, яку побачив Фелікс на початку. Нічний бій продовжувався.
З першим проблиском світла, коли жар битви стих, Фелікс зміг дістатись до Ґотрека, котрий стояв поруч з Манфредом, Дітером та пані Вінтер. Жінка виглядала жахливо виснаженою. Люди зібрались навколо неї і дивились на неї з благоговінням.
-Як наші справи? -запитав Фелікс у дворфа.
-Поки вона на ногах, у нас є шанс. Якщо вона може викликати блискавку.
Манфред подивився на них і кивнув. З подвір’я почувся гомін.
-Пані Вінтер, швидше! -погукав доктор Стокгаузен. -Барона смертельно поранено. Стріла, можливо отруєна. Втомлена чаклунка попрямувала до маєтку. Фелікс розгледів Кірстен, яка допомагала своїй пані. Він посміхнувся до неї, радий, що вони обидва живі.
Неначе раптовий грім, ворота рвонулись на петлях. “Ще один такий порив вітру, і ми залишимось без воріт”, подумав Фелікс. Він подивився на Ґотрека, котрий за звичкою, перевіряв гостроту леза своєї сокири великим пальцем. Була друга ніч облоги і Тролеборцю нетерпілось розпочати бій. Фелікс відчув, як хтось тягне його за плече. Це був Хеф. Обличчя чоловіка було смертельно налякане.
-Де пані Вінтер? -запитав мисливець і кивнув на ворота. -Це не таран. Це чари темних сил. Вони заберуть наші голови, як трофеї, якщо відьма не зупинить їх.
Фелікс перевів погляд з Хефа на решту їх жалюгідного загону захисників. Воїни були втомлені, поранені ледве могли тримати мечі, юних хлопців та дівчат озброїли вилами та іншою імпровізованою зброєю. Виття вовків ззовні було оглушливим. Лише Ґотрек виглядав спокійним
-Я не знаю, де вона. Дітер пішов за нею десять хвилин тому.
-Бачу, він не дуже поспішає.
-Добре, -сказав Фелікс, -я пошукаю її.
-Я піду з тобою, -відповів Хеф.
-Ні, не підеш, -сказав гучно Ґотрек. -Я знаю, що хлопець повернеться, а ти залишишся тут. Гобасі пройдуть через ворота лише по наших тілах.
Фелікс пішов до маєтку. Він знав, що Кірстен має бути разом з чаклункою. Якщо вони програють, як він і боявся, то хоча б побачить її перед смертю. Він ледве ступив на поріг маєтку, коли почув позаду себе гучний тріск дерева і його серце на мить зупинилось, коли ворота впали. Було чути як Ґотрек закричав свій бойовий клич, а також крики жаху воїнів. Фелікс обернувся і побачив жахливу картину.
В розламані ворота в’їзжав шаман верхи на величезному білому вовкові. Вершина його посоха була вкутана ореолом теплого червоного сяйва, яке підсвічувало потворні обличчя довкола кривавим світлом. Хтось на стіні вистрілив, але якась невидима сила відбила болт, перш ніж він влучив в шамана.
Поруч з шаманом йшло шість могутніх орків, одягнених в кольчуги та озброєних сокирами. За ними було море зелених обличь та вовків. Ґотрек гучно засміявся і кинувся на них. Фелікс бачив, як тролеборця з високо піднятою сокирою поглинула хвиля шерсті та зубів.
Всередині маєтку було на диво тихо, галас зовні приглушувався кам’яними стінами. Фелікс біг коридором, гукаючи пані Вінтер. Його голос моторошно дзвенів у пустих кімнатах.
Він знайшов тіла в головній залі. Хтось вдарив декілька разів пані Вінтер у груди. Її чиста сіра сукня тепер була червона. На її обличчі застигло здивування, немов на неї напали зненацька. Як гобліни могли пробратись всередину? Фелікс обдумував можливі варіанти. Але він знав, що це зробили не гобліни.
Інше тіло лежало біля дверей, які вона намагалась відкрити, коли її вдарили ножем в спину. Фелікс не хотів, не міг повірити, але все ж підійшов до тіла. Його серце піднялось до горла, і він ніжно взяв до рук тіло Кірстен. Він відчув примарну надію, коли її очі відкрились, але потім він побачив цівку крові, яка текла з її рота.
-Фелікс, -вона зітхнула. -Це ти? Я знала, що ти прийдеш.
Її голос був слабкий, а кров пінилась на губах, коли вона говорила. Було незрозуміло, як довго вона тут лежала.
-Не розмовляй, бережи сили, -відповів він.
-Я не можу, я маю тобі сказати. Я рада, що я пішла до Громової Ріки. Я рада, що зустріла тебе. Я кохаю тебе.
-Я також кохаю тебе, -сказав він уперше за весь час, і потім помітив, що її очі закрились.
-Не помирай, -Фелікс лагідно заколисав її тіло в своїх руках. Він відчував, як воно обм’якло, а серце перестало битись. Зі сльозами в очах, він ніжно поклав її на підлогу. Потім він подивився на двері, які вона намагалась відкрити і холодна лють заповнила його. Фелікс встав і побіг коридором.
Тіло Дітера лежало на вході до баронової кімнати. Частина черепа чоловіка була увігнута всередину. Фелікс уявив, як він отримав по голові пробігаючи в ці двері. Чоловік вправно перестрибнув через тіло, перекотився і звівся на ноги. Потім оглянув кімнату. Старий барон лежав у ліжку, з його серця стирчав кинджал, його бинти на грудях та постіль просякли кров’ю. Поруч з ним у кріслі Фелікс побачив Манфреда, який сидів з заплямованим кров’ю мечем на колінах.
-Прокляття таки справдилось, -сказав драматург здавленим голосом, у якому були помітні істеричні нотки. Він подивився на Феліксі і той здригнувся. Він не впізнавав Манфреда, обличчя хлопця нагадувало якусь жахливу спотворену маску.
-Я знав, що моя доля - втілити це прокляття, -буденним тоном мовив Манфред. -Знав про це з тієї миті, коли вбив свого батька. Ґоттфрід тримав його під замком з того моменту, коли з ним почались відбуватись зміни. Тримав його у старій вежі, сам приносив йому їжу. Ніхто не мав доступу у вежу окрім Ґоттфріда та пані Вінтер. Ніхто не міг пройти туди, але одного дня я зміг. Ульрик мені свідок, я цього не хотів.
Він встав, тримаючи в руці меча. Фелікс спостерігав за ним, знерухомлений власною люттю.
-Я знайшов там свого батька. Я бачив наші сімейні риси, незважаючи на його...зміни. Він теж впізнав мене, назвав мене “сином” своїм страшним голосом . Він благав мене вбити його, адже був занадто боягузом, щоб покінчити з собою. Як і Ґоттфрід. Він думав, що робить моєму батькові добро, залишаючи його в живих. Зберігаючи життя мутанту.
Манфред почав підходити ближче. Фелікс бачив, як з леза його меча на підлогу капає кров. Він стомився і почувався недобре. Вся його увага зосередилась на божевільному молодому аристократові.
-Як тільки я відчув, як кров старого стікає по моєму кинджалу, все змінилось. Нарешті істина відкрилась мені. Я зрозумів, як Хаос змінює, спотворює все, чого торкається, як це було з моїм батьком. Я знав, що я його син і всередині мене, в моїй крові живе демонічне прокляття. Я слуга Хаосу, нечисте поріддя. Я дитина темряви. І це моя доля, знищити рід фон Діля. Що я і зробив.
Він засміявся.
-Це заслання до біса на роги стало чудовою можливістю. Спершу мені допомогла лавина. Потім мені здавалось, що я вже програв, коли випущені мною немертві не змогли вбити мого дядька і його послідовників. Але тепер ніщо вас не врятує. Темрява забере кожного з вас. Прокляття збулось.
-Ще ні, -відповів Фелікс, здавленим люттю голосом. -Ти теж фон Діль і ти досі живий. Я ще тебе не прикінчив.
Роздався божевільний сміх. Знову Феліксу здалось, що він дивиться на демона у людській подобі.
-Пане Ягер, у вас чудове почуття гумору. Чудове! Я знав, що ти мене розвеселиш. Але як ти збираєшся вбити породження Хаосу?
-Зараз побачимо, -сказав Фелікс і рвонувся вперед у випад. Швидкий клинок Манфреда відбив атаку і контратакував. Сталь мечів дзвеніла в швидких атаках і блоках. Рука Фелікса заніміла від потужності ударів Манфреда. Щось нелюдське було в його силі. Фелікс почав відступати. Здавалось, страх перед божевіллям Манфреда мав би паралізувати його, але чоловік був настільки переповнений злістю та ненавистю, що місця для страху не залишалось. Його світ опустів. Він жив лише для того, щоб помститись за Кірстен. Це було його єдине бажання.
Двоє божевільних бились у бароновій спочивальні. Манфред наступав з котячою граційністю, впевнено посміхаючись, немов від якогось дотепу. Його клинок танцював навколо Фелікса, поступово відтісняючи. Очі блищали холодним нелюдським сайвом.
Поет відчув стіну за спиною і зробив відчайдушний випад, цілячись в обличчя Манфреда. Хлопець з легкістю парирував. Вони стояли зі схрещеними мечами і дивились в очі одне одному. Кожен навалився на свій меч, намагаючись отримати перевагу. М’язи на шиї Фелікса горіли, рука почала відмовляти від втоми, меч Манфреда невпинно наближався до обличчя Фелікса.
-Прощавайте, пане Ягер, -недбало промовив Манфред.
Фелікс зненацька наступив каблуком на стопу Манфреда, яка хруснула під вагою його тіла. Він відчув, як тріснула кістка, а обличчя вельможі перекосило від болю, його натиск ослабнув. Фелікс витягнув руку з мечем і перерізав Манфреду горло. Драматург похитнувся назад і Фелікс прикінчив його ударом в серце. Манфред впав на коліна і втупився в Фелікса порожніми очима. Поет вдарив штовхнув його ногою на підлогу і плюнув в обличчя.
-Тепер прокляття справдилось.
З ясним розумом і зовсім без страху вийшов Фелікс на холодне нічне повітря, очікуючи зустріти вовчих вершкиків і свою смерть. Йому було байдуже. Він був би радий загинути. Тепер він чудово розумів Ґотрека. Йому не було заради чого жити. Не було чого боятись.”Кірстен, скоро я буду з тобою”, думав поет.
В воротах він побачив Ґотрека, який стояв біля купи тіл. З жахливих ран дворфа текла кров. Він похилився вперед, спираючись на сокиру, ледве тримаючись у вертикальному положенні. Неподалік лежали тіла Хефа та інших захисників. Ґотрек подивився на Фелікса і той помітив, що у тролеборця не було одного ока, воно було вирване з очниці. Ґотрек похитнувся, повалився вперед і намагався підвестись незважаючи на біль.
-Що так затримало тебе, хлопче? Ти пропустив славну бійку.
Фелікс підйшов до нього.
-Схоже на те.
-Бісові гобасі всі до одного боягузи. Вбий їхнього лідера, і вони всі повтікають, -дворф болісно засміявся. -Трясця...Мені довелось вбити добрий десяток, перш ніж до них дійшло.
-Звісно, -відповів Фелікс, поглядаючи на гору мертвих вовків та зеленошкірих. Серед них він побачив залишки вовчеголового шамана.
-Найгірше те, що я не можу підвестись, -сказав Ґотрек перед тим як знепритомніти.
Фелікс спостерігав, як невелика колона виживших селян рухалась на північ. Тепер, коли їх не супроводжує армія барона, у них є шанс бути прийнятими якимось поселенням. Він сподівався на це, бо з ними були діти. Повернувшись до високого кургану, в якому вони поховали тіла загиблих, чоловік задумався про те майбутнє, яке поховав разом з ними. Він знову був бродягою. Закинувши свої скромні пожитки за плечі, він поглянув на гори вдалині.
-Прощавайте, я буду сумувати за вами.
Ґотрек роздратовано почухав свою пов’язку на оці, висякався і закинув сокиру на плечі. Його рани були рожевими і ледве зажили.
-В тих горах живуть тролі, людьцю. Я чую їх сморід!
-Ходімо ж вб’ємо їх, -голос Фелікса був спокійним і позбавленим емоцій.
Друзі обмінялись поглядами взаєморозуміння.
-Ми ще зробимо з тебе Тролеборця, хлопче.
Втомлено вони рушили в гори на зустріч своїм кошмарам, слідуючи за яскравою ниткою Громової Ріки.
Примітки перекладача
Ульрик - бог війни, зими та вовків.
Таал - бог природи, звірів, гір і лісів.
Шалія - богиня сцілення, турботи, милосердя.
Бретонія - формально Королівство Бретонія, також більш відоме як «Земля Лицарів», — це надзвичайно войовниче людське феодальне королівство Старого Світу, яке лежить між Сірими Горами та Великим Океаном.
