Переклад першої розповіді з першої книги циклу “Ґотрек та Фелікс”.
Більше контенту по Warhammer і не тільки - https://t.me/WargamesTranslations
Ґехаймніснахт
“Після жахливих подій, які ми пережили у Альтдорфі, я і мій компаньйон вирушили на південь. Ми не обирали якийсь конкретний шлях, просто йшли по тій дорозі, що трапилась першою. Коли була можливість, їхали будь-яким доступним транспортом: диліжансом, підводою чи простим візком разом з селянами. Часто доводилось йти пішки.
Це були важкі часи для мене. За кожним поворотом мені ввижалась небезпека бути заарештованим та страченим. Я бачив шерифів в кожній таверні, а мисливців за головами - за кожним кущем. Що про все це думав Тролеборець, мені невідомо.
Для людини, котра була не знайома зі станом нашої системою правосуддя, здавалося б цілком можливим, що всі ресурси нашої могутньої держави спрямовані на те, щоб спіймати двох утікачів. На привеликий жаль, усі ті шерифи та мисливці за головами, не були реальними. Можливо, якби вони були не лише плодом моєї уяви, зло на моїй батьківщині не розквітло б так сильно.
Особливо явною стала для мене природа цього зла, коли одного темного вечора ми сіли в карету, що прямувала на південь. Це сталось напередодні тієї самої ночі, яка була, мабуть, найзловіснішою в цілому році...”
-уривок з книги “Мої подорожі з Ґотреком. Частина Друга”
автор - пан Фелікс Ягер (Альтдорф Прес, 2505 р.)
*****
-Чхав я на всіх людських візників та всіх людських жінок, - пробурмотів Ґотрек Ґурніссон, виялавшись ще й дворфійською.
-Ну от, тепер ти образив леді Ізольду, - відповів роздратовано Фелікс Ягер. -Нам пощастило, що вони нас просто не пристрелили. Якщо можна назвати удачею бути викинутими з карети посеред Рейквальда напередодні Ґехаймніснахту.
-Ми заплатили за поїздку і мали право сидіти всередині, як і вона. Ті візники просто жалюгідні боягузи, -продовжував похмуро Ґотрек. -Вони відмовились від чесного двобою. Я не проти бути порізаним сталлю, але бути застраленим - це недостойна смерть для Тролеборця.
Фелікс лиш похитав головою. Він відчував, як у його супутника псується настрій і знав, що не варто з ним сперечатись. Тим більше, що думки Фелікса були зайняті зовсім іншим. Сонце заходило, надаючи вкритому туманом лісу рум’яного відтінку. Довгі тіні моторошно танцювали і викликали в пам’яті старі історій про жахи, які можуть чекати під кронами цих дерев. Він витер ніс краєм плаща та, щільно закутавшись в суденландську вовну, підвів голову до неба. Там вже зійшли Моррсліб та Маннсліб, менший та більший місяці. Здавалося, Моррсліб випромінював слабке зеленувате світло. Це був недобрий знак.
-Мабуть, у мене скоро почнеться жар, -сказав Фелікс. Тролеборець поглянув на нього і презирливо посміхнувся. В останніх променях вмираючого сонця його ланцюжок, що тягнувся від ніздрів до мочки вуха, виглядав як кривава дуга.
-Слабак, -відповів на це Ґотрек. -Єдиний жар, котрий відчуваю я цього вечора, це жар перед битвою. Він уже закипає в моїй голові.
Тролеборець розвернувся і втупився в темряму між деревами.
-Виходь, маленький звіролюд! -заревів він. -В мене є для тебе подарунок.
Голосно засміявшись, Ґотрек провів великим пальцем по лезу своєї величезної сокири. Фелікс бачив, як потекла кров і дворф почав смоктати палець.
-Сигмар захисти. Тихо! -прошипів Фелікс. -Хто зна, що бродить цим лісом такої ночі.
Ґотрек зиркнув на нього. Фелікс міг бачити проблиск скаженої люті в його очах. Інстинктивно його рука наблизилась до руків’я меча.
-Не наказуй мені, людський вилупок. Я належу до Старшої Раси і все ще поклоняюсь лише Королю Під Горою, хоч тепер і у вигнанні.
Фелікс формально вклонився. Його добре навчили поводитись з мечем. Шрами на його обличчя свідчили про те, що в студентські роки, він бився на кількох дуелях. Але все одно, він би не насмілився кинути виклик Тролеборцю. Кінчик Ґотрекового гребню на голові ледве сягав Феліксових грудей, але дворф був важчий за нього і весь вкритий м’язами. До того ж, Фелікс бачив, як Ґотрек володіє сокирою.
Дворф прийняв уклін як вибачення і знову повернувся до темряви.
-Виходь! -крикнув він. -Хоч би й всі сили зла зараз були в цьому лісі. Я зустріну будь-якого противника.
Дворф розпалював в собі лють. За час їхнього знайомства Фелікс помітив, що звичайний задумливий стан Тролеборця часто передував коротким вибухам гніву. Це була єдина річ, котра вражала Фелікса в його компаньйоні. Він знав, що Ґотрек став Тролеборцем, щоб спокутувати якийсь злочин. Він поклявся шукати смерті в нерівному бою зі страшними монстрами. Іноді, здавалось, що він злий до божевілля і зірветься на першому ліпшому, та все ж він дотримувався клятви.
“Мабуть, подумав Фелікс, я б теж збожеволів, якби відправили у вигнання серед чужинців іншої раси.” Він відчував симпатію до схибленого дворфа.
Фелікс знав, як це, втратити свій дім. Та дуель з Вольфгангом Красннером підняла чималий скандал.
Наразі ж, дворф мабуть жадав смерті для них обох і Феліксові це не подобалось. Він продовжував брести дорогою, час від часу кидаючи стурбований погляд на яскраві повні місяці. За його спиною чути було вигуки дворфа.
-Що, нема серед вас воїнів? Ходи, відчуй мою сокиру. Вона голодна.
Фелікс подумав, що тільки божевільний став би випробовувати долю та темні сили на Ґехаймніснахт, в Ніч Таїнств. Ще й посеред дрімучого лісу.
Він чув гортанну грубу мову гірських дворфів, а потім і Рейкшпіль.
-Випустіть проти мене свого найкращого!
На мить запала тиша. Густий туман краплями осів на бровах Фелікса. І тоді ж здалеку почувся дзвін копита, що відлунювали тиші ночі.
“Що ж наробив цей божевільний, -подумав чоловік. -Мабуть, образив якусь із Древніх Сил, які наслали своїх вершників-демонів, щоб ті забрали нас.”
Фелікс зійшов з дороги. Він здригнувся, коли мокре листя вдарило його по обличчю. Воно було наче холодні пальці мерця. Грім копит наближався, з неприродньою швидкістю мчав лісом. Без сумніву, тримати такий шалений темп по звивистій лісовій дорозі звичайні коні не могли. Рука тремтіла на ефесі оголеного меча.
“Яким я був дурнем, що пішов з Ґотреком, -думав Фелікс. -Тепер я не зможу закінчити свою поему.” Він все ближче чув голосне іржання, ляскіт батога та натужне скрипіння колес.
-Чудово! -прогримів Ґотрек. Його голос долинув із стежки позаду.
Почулось гучне ревіння і повз них промчало четверо вороних коней, які тягли за собою смоляно-чорну карету. Фелікс бачив, як підскочили колеса втрапивши в колію на дорозі. Він встиг розгледіти лише візника в чорному плащі і відсахнувся в кущі.
Було чути наближення кроків. Кущі розчахнулись і перед ним постав Ґотрек, який виглядав ще злішим ніж зазвичай. Його гребінь був зім’ятий, татуйоване тіло вкрите грязюкою, а шкіряна шипована куртка порвана.
-Ці любителі снотлінгів намагались мене переїхати! -заревів він. -Ану ходімо за ними!
Він розвернувся і швидким кроком попрямував розбитою дорогою. Фелікс зауважив, що дворф весело щось наспівує Кхазалідом.
*****
Далі по Боґенхафенській дорозі парочка здибали таверну “Стоячий Камінь”. Віконниці були закриті і загалом не видно було ніяких ознак життя всередині. Вони почули іржання зі стайні, але були лише пара неслухняних поні та візок торговця.
-Карети сьогодні нам не бачити. Ліжка на ніч, скоріш за все, теж, -підсумував Фелікс. Він насторожено поглядав на менший місяць, Моррсліб. Хворобливо зелене світло ставало яскравішим. -Я не хотів би залишатись під цим місяцем без даху над головою.
-Який же ти боягуз.
-У них має бути випивка.
-З іншого боку, хлопче, іноді твої ідеї не такі вже й погані. Хоча людське пиво, звичайно, водянисте.
-Звичайно, -відповів Фелікс. Але Ґотрек не вловив нотку іронії в його голосі.
Це була звичайнісінька корчма, але стіни були доволі товсті. Коли вони спробували відкрити двері, ті виявились зачиненими. Ґотрек почав стукати руків’ям сокири. Ніхто не віддповів.
-Я відчувати аромат людей всередині, -сказав дворф.
Фелікс завжди дивувався, як він може відчувати окрім власного смороду. Тролеборець ніколи не мився і його волосся були змащене тваринним жиром, щоб тримати його, пофарбований в рудий, гребінь настовбурченим.
-Вони замкнулись зсередини. Ніхто не виходить з дому в Ґехаймніснахт. Окрім відьом та демонопоклонників.
-Але ми бачили чорну карету, -сказав Ґотрек.
-Підозрюю, що її власник не має добрих намірів. Вікна були зашторені і на кареті не було герба.
-Моє горло занадто сухе, щоб обговорювати такі деталі. Ану відкрийте, або я потрощу ці двері своєю сокирою!
Феліксу здалось, що він чує якийсь рух всередині. Він притулив вухо до дверей. Він зміг розчути перешіптування голосів та щось схоже на плач.
-Якщо не хочеш, щоб я заодно розтрощив твою голову, краще відійди, людське дитя, -сказав дворф Феліксу.
-Почекай. Гей там, всередині! Відкрийте! У мого друга дуже велика сокира і малий запас терпіння. Вам краще відкрити, або втратите двері.
-Що ти там сказав про “малого”? -підозріло запитав Ґотрек.
-Іменем Сигмара, забирайтесь, нечисть! -почувся зсередини тоненький здавлений крик.
-Ну все, з мене досить, -розізлився Ґотрек.
Дворф замахнувся своєю сокирою. Фелікс побачив, як у сяйві Моррсліба виблискують руни на лезі. Він відсочив вбік.
-Іменем Сигмара! -вигукнув Фелікс. -Ви не можете нас прогнати. Ми прості втомлені подорожні.
Сокира вдарила в дерево з тупим стуком. Полетіли тріски. Ґотрек повернувся до Фелікса і злісно посміхнувся. Було видно, що у дворфа не вистачає декількох зубів.
-Поганенько зроблені ці людські двері, -сказав Тролеборец.
-То може відкриєте, доки у вас ще є що відкривати? -гукнув Фелікс.
-Зачекайте, -сказав тремтячий голос. -Я купив ці двері за цілих п’ять крон у теслі Юргена.
Двері відімкнули і відкрили. Всередині стояв високий худорлявий чоловік із сумним обличчям, обрамленим тонким білим волоссям. В руці він тримав дебелу палицю. Позаду нього стояла стара жінка, яка тримала блюдце, у якому стояла згасаюча свічка.
-Вам не треба ця палиця, добродію. Нам потрібні лише ліжка на ніч, -сказав Фелікс.
-Та пиво, -пробурмотів дворф.
-Та пиво, -погодивсь Фелікс.
-Багато пива, -додав Ґотрек. Фелікс глянув на старого і безсило знизав плечима.
Стеля в залі таверни була доволі низькою. Стійка була зроблена з пари дошок покладених зверху на бочки. З кутка зали за ними насторожено спостерігали троє озброєних чоловіків, схожих на мандрівних торговців. Їх кинджали лежали на столі. Обличчя ховались в тінях, але виглядали вони напруженими.
Корчмар швидко пропустив пару всередину і замкнув двері.
-У вас є чим заплатити, пане доктор? -нервово запитав господар. Фелікс бачив, як тремтіло його адамове яблук.
-Я не вчений, я поет, -відповів він, дістаючи свій тоненький гаманець і рахуючи золоті монети, що там лишились. -Але я можу заплатити.
-Їжі, -сказав Ґотрек. -І випивки.
Після цих слів стара жінка почала ревіти. Фелікс глянув на неї.
-Карга не в собі, -сказав дворф.
Господар кивнув.
-Наш Гюнтер кудись зник, як на горе, саме цієї ночі.
-Дайте мені пива, -відказав на це Тролеборець. Корчмар поспішив до стійки. Ґотрек підійшов до столу, за яким сиділи торговці. Вони дивилися на нього насторожено.
-Ви щось знаєте про чорну карету запряжену чотирма вороними?
-А ви бачили чорну карету? -запитав один з компанії. В його голосі відчувався страх.
-Бачив? Ця бісова штука пронеслась поруч зі мною.
Чоловік роззявив рота. Фелікс почув звук падіння черпака. Він побачив, як корчмар нахилився, щоб підняти його й почав наповнювати келих.
-Тоді вам пощастило, -відказав найзаможніший торговець. -Подейкують, що цією каретою управляють демони і кожного року вона проїзжає тут на Ґехаймніснахт. Дехто навіть каже, що в ній везуть немовлят з Альтдорфа, щоб принести в жертву в Кільці Темних Каменів.
Ґотрек подивився на нього з інтересом. Феліксу не подобався розвиток подій
-Але, звичайно, це лише легенда, -закінчив чоловік.
-Ні, пане, -гукнув корчмар. -Кожен рік у цю ніч ми чуємо як гримлять колеса по тракту. Два роки тому Гюнтер бачив карету, яку Ви описали.
При згадці Гюнтера стара знову почала плакати. Господар приніс миски з ріденьким рагу та дві келихи елю.
-Принеси пива й моєму другу, -сказав Ґотрек. Старий пішов за іншою кружкою.
-Хто такий Гюнтер? -запитав Фелікс, коли чоловік повернувся. І знову жінка заревла.
-Більше пива, -сказав Ґотрек. Корчмар вражено поглянув на спустошені келихи.
-Візьми моє, -сказав фелікс. -Тож, господарю, хто такий Гюнтер?
-І чому жінка кожен раз плаче при згадці його імені? -доповнив дворф, витираючи брудною рукою піну з бороди.
-Гюнтер це наш син. Він пішов рубати дрова сьогодні після обіду. І не повернувся.
-Гюнтер, наш милий хлопчик, -стара схлипнула. -Як ми без нього проживемо?
-Може він просто загубився в лісі?
-Це неможливо, -відповів корчмар. -Гюнтер знає ці ліси так само гарно, як я знаю зморшки на своїх долонях. Він мав повернутись декілька годин тому. Я боюсь, що відьми впіймали його, щоб принести в жертву.
-Так само як доньку Лотте Хауптман, Інгрід, -перебив товстий торговець. Корчмар недобре поглянув на нього.
-Я не хочу чути плітки про наречену мого сина.
-Нехай говорить, -мовив Ґотрек. Торговець з вдячністю подивився на нього.
-Минулого року трапилась така ж історія в поселенні Хартзрох, що далі дорогою. Пані Хауптмані здалось, що вона чує стукіт з кімнати доньки і пішла зазирнути. Це було якраз після заходу сонця. Дівчина зникла. Хто зна які страшні магічні сили забрали її з ліжка у замкненому домі. Наступного дня піднявся галас на всю околицю. Ми знайшли Інгрід. Вона була в жахливому стані, вся в синцях.
Він оглянув всіх присутніх, щоб впевнитись, що вони уважно слухають.
-Ви запитали в неї, що трапилось? -спитав Фелікс.
-Так, пане. Здається, її забрали демони і віднесли до Кільця Темних Каменів. Саме там відьми зустрічаються зі злими лісними створіннями. Вони хотіли принести її в жертву, але вона пручалась, закликаючи до святого імені Сигмара. Їй вдалось втекти від тих потвор.
-Пощастило ж їй, -сухо зауважив Фелікс.
-Не треба насміхатись, пане доктор. Ми були там і бачили різні сліди на тій проклятій землі. Людські сліди, тваринні, а також відбитки копит, що належать рогатим демонам. Також ми знайшли немовля, яке вищало під вівтарем.
-Рогаті демони з копитами? -перепитав Ґотрек. Феліксу зовсім не подобався інтерес в очах дворфа.
Торговець кивнув.
-Я б не пішов до тих каменів сьогодні вночі, -додав він. -Навіть за все золото Альтдорфу.
-Це звучить як підходяще завдання для героя, -сказав Ґотрек, багатозначно глянувши на Фелікса. Фелікс був шокований.
-Ти ж не маєш на увазі...
-Що може бути краще для Тролеборця ніж зустріч з цими демонами в їх священну ніч? Це буде достойна смерть.
-Це буде дурна смерть, -пробурмотів Фелікс.
-Що ти сказав?
-Нічого.
-То ти йдеш зі мною чи ні? -грізно запитав Ґотрек. Він гладив лезо сокири своїм пальцем, який знову кровоточив.
Фелікс повільно кивнув.
-Клятва є клятва.
Дворф ляснув його по спині з такою силою, що на мить Феліксу здалось, що його ребра зламані.
-Іноді, хлопче, я думаю, що в тобі є трохи крові дворфів. Але, звичайно, жодна з Старших Рас не допустила б подібного змішаного шлюбу.
Дворф повернувся до свого пива.
-Звичайно, -сказав Фелікс, дивлячись, як Ґотрек цмулить пиво.
*****
Фелікс знайшов свою кольчужну сорочку в рюкзаку. Він помітив, що корчмар з дружиною та торговці дивляться на нього. В їх очах було щось близьке до благоговіння. Ґотрек сидів біля вогню, сьорбав ель та бурмотів щось дворфійською.
-Ти ж не підеш з ним, правда? -пошепки запитав товстий торговець. Фелікс рішуче кивнув.
-Чому? -не вгавав чоловік.
-Він врятував мені життя. Я в нього в боргу, -Фелікс подумав, що краще не згадувати обставини, за яких Ґотрек врятував його.
-Я витягнув його з під копит Імперської кавалерії, -доповнив Ґотрек.
Фелікс брудно вилаявся. “У Тролеборця слух як у дикого звіра. І мізків так само,” -подумав поет, натягуючи кольчугу.
-Тааак. Цей хлопець думав, що буде дуже розумно надсилати Імператору петиції та виступати на протестах. Старий же Карл Франц вміє розганяти невдоволений натовп. За допомогою гарного набігу кіннотою.
Торговці почали відступати від них.
-Заколотник, -почува Фелікс бурмотіння одного з них.
Поет відчув, як його обличчя червоніє.
-Ще один дурний і несправедливо податок. Платити по срібній монеті за кожне вікно в домі. Всі заможні торговці замурували свої вікна і влада Альтдорфа почала забирати останнє у бідняків, які не могли цього зробити. Наші вимоги були справедливими.
-За пійманих повстанців дають винагороду, -сказав один з торговців. -І немаленьку.
Фелікс поглянув на нього.
-Але звичайно ж, Імперська кіннота не мала ніяких шансів проти сокири мого друга, -промовив він. -Ото була різанина! Ноги, руки й голови всюди. В кінці він стояв на купі тіл.
-Потім вони покликали лучників, -продовжив дворф. -Тож ми втекли провулками. Бути застреленим це недостойна смерть.
Товстий торговець подивився спочатку на своїх товаришів, потім на Ґотрека, потім на Фелікса, потім знов на своїх товаришів.
-Розумна людина тримається поза політикою, -звернувся він до того, хто згадав про винагороду. А потім до Фелікса, -Без образ, пане.
-Ніяких образ, -відповів Фелікс. -Ви правий.
-Повстанці чи ні, -сказала стара жінка, -хай Сигмар благословить вас в пошуках мого милого Гюнтера.
-Він не маленький, Лізо, -мовив корчмар. -Він міцний молодий парубок. Все ж, я сподіваюсь, що ви повернете його. Я старий і мені потрібна його допомога, щоб рубати дрова, підковувати коней, носити бочки і...
-Я зворушений Вашою батьківською турботою, пане, - перебив Фелікс. Він накинув каптур на голову.
Ґотрек встав і глянув на нього. Потім стукнув його в груди м’ясистою рукою.
-Обладунки потрібні лише жінкам та жінкоподібним ельфам, -як завжди тактовно сказав дворф.
-Все ж мені краще одягти її, Ґотрек. Я повинен вижити, щоб написати історію про твої подвиги. Як я, врешті решт, поклявся.
-Ти правий, хлопче. І не забувай, що це лише частина клятви.
Він повернувся до корчмара.
-То як нам знайти це Кільце Темних Каменів?
Фелікс відчув, як пересохло в горлі. Йому доводилось докладати зусиль,
щоб руки не тряслись.
-Є стежка, яка веде обабіч дороги. Я проведу вас до неї.
-Добре, -відповів Тролеборець. - Не можна втрачати таку гарну нагоду.
Цієї ночі я спокутую свої гріхи і постану в Залізних Чертогах моїх предків. Така воля Великого Ґранґні.
Стиснутою правою рукою він зробив якийсь знак над грудьми і широкими кроками попрямував з таверни.
Фелікс взяв свої пожитки і теж зібрався йти. Біля дверей стара жінка спинила його і дала йому якийсь предмет.
-Будь ласка, пане, -попросила вона. -Візьміть цей оберіг Сигмара. Він
захистить вас. У мого Гюнтера такий самий.
Фелікс вже думав сказати, “І гарно ж він йому послужив”, але вираз її
обличчя зупинив його. Він був зворушений.
-Я зроблю все можливе, пані.
Зовні небо було було пофарбоване зловісним зеленим сяйвом. Фелікс розтиснув долоню. На ній лежав маленький металевий молот на дрібному ланцюжку. Він знизав плечима і повісив його собі на шию. Ґотрек і корчмар уже йшли дорогою. Йому довелось бігти, щоб наздогнати їх.
*****
-Як гадаєш, хлопче, що це таке? -запитав Ґотрек, розглядаючи землю навколо них. Далі дорога йшла до Хартцроха та Боґенхафена. Фелікс сперся на стовпчик, який відмічав відстань на тракті. Вони були біля тієї самої стежини. Поет надіявся, що корчмар без пригод повернувся додому.
-Сліди, -мовив він. -Ведуть на північ.
-Дуже добре. Це сліди карети і вони ведуть на північ до Темних Каменів.
-Думаєш, чорної карети? -спитав Фелікс.
-Сподіваюсь. Що за чудова ніч! Всі мої молитви були почуті. Нарешті шанс спокутувати гріхи і помститись тим свиням, що мало не переїхали мене.
Дворф радісно зареготів, але Фелікс помітив якісь зміни в ньому. Здавалось, він був напружений, відчуваючи наближення рокової миті і водночас жадав, щоб вона поскоріше настала. Тролеборець був незвичайно говіркий.
-Хм, карета. Невже до відьомського кодла належать і дворяни? Невже ваша Імперія настільки прогнила?
Фелікс кивнув.
-Хто зна. Можливо на чолі шабашу стоїть якийсь вельможа. А послідовники скоріш за все місцеві селяни. Кажуть, що зараза Хаосу накраще приживається в таких от глухих, забутих Сигмаром місцях.
Ґотрек теж кивнув і вперше за весь час їх подорожі разом він виглядав засмученим.
-Мені дуже жаль ваш народ, хлопче. Це жахливо, коли твої зіпсуті правителі віддають себе у владу темряві.
-Не всі люди такі, -сердечно відповів Фелікс. -Це правда, дехто шукає легкої наживи чи утіх плоті, але таких небагато. Більшість людей зберігає віру. Та Старші Раси теж не такі вже й чисті. Я чув багато історій про цілі армії дворфів, що поклоняються Руйнівним Силам.
Ґотрек низько загарчав і сплюнув на землю. Фелікс кріпше обхопив руків’я меча. Він гадав, чи не підняв заборонену тему в розмові з Тролеборцем.
-Ти правий, -голос Ґотрека був м’який і відчужений. -Зазвичай, ми про це не говоримо. Ми поклялись вічно вести боротьбу проти потвор, яких ти згадав, і їх жахливих володарів.
-Так само, як і мій народ. Ми полюємо на відьом і караємо їх по закону.
Ґотрек похитав головою
-Вам, людям, не зрозуміти. Ви слабкі та ніжні, не відаєте про те, зло, що глибоко запустило корені в наш світ. Полювання на відьом. Ха! -Він знову сплюнув на стежку. -Карати по закону? З Хаосом можна боротись лише одним способом.
Дворф багатозначно змахнув сокирою.
*****
Вони втомлено брели лісом. Над головам хворобливо світили місяці. Моррсліб став ще яскравішим і тепер його зелене сяйво забарвлювало небо. З часом з’явився легкий туман, а навколишній ландшафт ставав похмурим та диким. Подекуди каміння стирчало з ґрунту, як плями чуми, що пробиваються крізь шкіру.
Іноді Феліксу здавалось, що він чує помахи величезних крил в небі, але коли піднімав голову, то бачив лише сяйво місяців. Туман розповзався і спотворював все навкого і мандрівникам здавалось, що вони йдуть по дну якогось гротескного моря..
“Щось не так з цим місцем”, -подумав Фелікс.
Повітря мало неприємний запах, а волосся на потилиці раз-у-раз ставало дибки. Він згадав, як колись хлопцем, в домі свого батька, сидів і дивився у вікно на небо, яке чорніло від грозових хмар. То була найстрашніша на його пам’яті буря. Зараз в нього було схоже тривожне відчуття очікування. Без сумніву, десь неподалік зосередились могутні містичні сили. Він почувався неначе комаха, що лізла по тілу велетня, котрий в будь-який момент міг прокинутись і розчавити його.
Навіть Ґотрек виглядав пригніченим. Він мовчав і навіть не бурмотів сам до себе, як зазвичай. Час від часу він зупинявся й жестом наказував Феліксу, щоб той мовчав, а сам потім нюхав повітря. Поет бачив, як напружувалось все тіло дворфа, коли він намагався уловити хоч якийсь слід. Після цього вони йшли далі.
Феліксові м’язи теж були напружені до межі. Він жалкував, що таки пішов сюди. “Звичайно, -говорив він сам собі, -моя клятва перед Ґотреком не означає, що я маю зустріти смерть разом з ним. Можливо мені якось вдасться втекти в тумані.”
Він скрипнув зубами. Він вважав себе людиною чесні і борг перед дворфом був справжнім. Тролеборець ризикував життям, щоб врятувати його. Щоправда, тоді він ще не знав, що Ґотрек любить загравати з леді Смерть. Але це все не відміняло обов’язку перед його спасителем.
Він пригадав той розгульний п’яний вечір в одній з таверн Лабіринту, коли вони за дивним дворфійським звичаєм принесли клятву кровного братерства, і він погодився допомогти Готреку в його пошуках славетної смерті.
Дворф хоче, щоб його ім’я запам’ятали і його подвиги згадували довго після його смерті. І коли він дізнався, що Фелікс поет, то попросив молодого чоловіка супроводжувати його. Тоді, в атмосфері пивного панібратства, це здавалося чудовою ідеєю. На думку Феліскса, рокова подорож Тролеборця була прекрасним матеріалом для епічної поеми, що одного дня мала зробити поета знаменитим.
“Я навіть не підозрював, куди це може мене завести, -подумав Фелікс. -Полювання на монстрів в Ґехаймніснахт.”
Він іронічно посміхнувся. Так легко було співати пісень про хоробрі подвиги в корчмі, де найстрашніше, що можна побачити - це пустий келих.
Тут же все було зовсім інакше. Нутрощі заповнились страхом і йому дуже хотілось втекти подалі звідси.
”Та все ж, -намагався він утішити себе, -ця пригода буде захоплюючою частиною поеми. Тільки б я дожив до її написання.”
*****
Ліс ставав все більш густим та непрохідним. Дерева стали скрюченими, як якісь дивні істоти. Фелікс відчував, що вони стежать за ним. Він намагався впевнити себе, що це лише його уява, але туман та світло місяців лише підсилювали це відчуття. Йому здавалось, що в кожній тіні причаївся монстр.
Фелікс глянув вниз на дворфа. На обличчі Ґотрека змішалися очікування й страх. Чоловік вважав, що його друг не відчуває страху, але тепер йому стало зрозуміло, що це було не так. Непереборна воля спонукала його шукати загибелі. Відчуваючи, що й його власна смерть може бути близькою, Фелікс поставив запитання, на яке довго не наважувався.
-Пане Тролеборець, який вчинок Ви маєте спокутувати? Який злочин змушує Вас покарати себе?
Ґотрек підняв погляд на нього, а потім знову втупився в темряву. Фелікс бачив, як його сталеві м’язи шиї напружувались, рухачись наче змії.
-Якщо б якась інша людина запитала в мене про це, я б прикінчив її на місці. Але я візьму до уваги твою молоде невігластво та ту клятву дружби, яку ми принесли. Це жахливий злочин - вбити родича. Про таке ми не говоримо.
Фелікс і не усвідомлював, як сильно та клятва зв’язала їх. Ґотрек знову підвів голову, очікуючи на відповідь.
-Я розумію, -мовив Фелікс.
-Справді, хлопче? Ти певен? -голос Тролеборця був різким.
Фелікс сумно посміхнувся. В ту мить він усвідомив, яка прірва лежить між людьми та дворфами. Йому ніколи не зрозуміти їх дивні заборони, одержимість клятвам та честю.
-Ваша культура занадто сувора, -мовив поет.
-Це люди занадто зніжені, -відповів Тролеборець.
Обидва замовкли. І в ту ж мить здригнулись від тихого божевільного
сміху десь позаду. Фелікс крутнувся на місці і став в захисну стійку. Ґотрек підняв сокиру.
Щось брело в тумані. “Колись це було людиною”, -подумав Фелікс. Воно досі мало притаманний силует. Це “щось” мало облізлу шкіру, яка немов була спочатку випалена, а потім приліплена назад в неприродній, жахливій манері.
-Цієї ночі ми будемо танцювати, -сказало створіння тоненьким голосом, в якому не було і краплі здорового глузду. -Танцювати і пестити.
Воно наблизилось до Фелікса і спробувал торкнутись його руки. Чоловік відсахнувся від страшних, схожих на опаришів, пальців.
-Цієї ночі на каменях ми буде танцювати, пестити і тертися.
Воно спробувало неначе обійняти Фелікса, усміхаючись, показуючи тонкі гострі зуби. Фелікс непорушно стояв. Він наче спостерігав за усим зі сторони. Відступивши, поет приставив вістря свого меча до грудей істоти.
-Не підходь, -попередив Фелікс. Створіння знову посміхнулось. Його рот неначе став ширшим, відкриваючи нові ряди гострих зубів. Губи відкотились в боки і все лице почало виглядати як якась мокра губка. Щелепа опустилась вниз, наче у змії. Воно зробило крок проти вістря меча і з грудей полилась бура кров. Прозвучав булькаючий, божевільний сміх.
-Танцювати, пестити, тертись і їсти, -сказало “щось” і з нелюдською
швидкістю крутнулось та стрибнуло на Фелікса.
Це було швидко, але Тролеборець був швидшим. Сокира зустрілась з шиєю, щойно тварюка стрибнула. Огидна голова покотилась в туман, хлинув фонтан крові.
“Це все несправжнє”, -подумалось Феліксу.
-Що це було? Демон? -запитав Ґотрек. Чоловік розчув задоволення в його голосі.
-Я думаю, колись воно було людиною, -відповів Фелікс. -Один з помічених Хаосом. При народженні батьки позбуваються їх.
-Але цей говорив твоєю мовою.
-Іноді мітки не проявляються, поки людина не виросте. Родичі починають думати, що вони хворі і не дають їх образити. Але з часом заражені тікають від людей в ліси.
-Родичі захищають цих виродків?
-Таке траплється, але люди зазвичай про це не говорять. Дуже важко відвернутись від людини, яку ти любиш, навіть якщо вона ось так змінюється.
Дворф дивився на нього з недовірою, потім захитав головою.
-Люди занадто м’які.
*****
Повітря було нерухомим. Іноді Фелікс уловлював якийсь рух в деревах. Він напружено завмирав, вдивляючись в туман, намагаючись розгледіти рухливі тіні. Зустріч з заплямованим Хаосом принесла усвідомлення небезпечності ситуації. Він дуже боявся і був дуже сердитим.
Частина його люті була спрямована на самого себе. За те, що він відчував страх. Йому було соромно. Він вирішив, що ні за яких обставин більше не повторить помилки, не буде стояти, скутий страхом, в очікуванні смерті.
-Що це було? -запитав Ґотрек. Фелікс глянув на нього.
-Ти мене чуєш, хлопче? Слухай! Щось схоже на спів. Ми дуже близько.
Фелікс напружив слуха, але нічого не почув. Вони продовжували йти мовчки. Скоро Ґотрек став обережнішим і зійшов зі стежки, користуючись високою травою як прикриттям. Фелікс повторював за ним.
Тепер і він чув спів. Здавалось, що в цьому співі приймає участь більше десятка голосів. Деякі з них належали людям, інші були більше низькими і твариноподібними. Чулись як чоловічі так і жіночі голоси, змішані з повільними ударами барабану, дзвоном бубнів та нестрійним пищанням сопілки.
Фелікс зміг розібрати лише одне слово, яке повторювалось знову і знову, доки не залягло глибоко у його свідомості. “Слаанеш”.
Фелікс здригнувся. Слаанеш, темний володар неземних насолод. Це було ім’я, яке викликало в уяві найгірші прояви розпусти. Воно звучало в найгірших наркопритонах і будинках пороків Альтдорфа. Йому поклонялись ті, хто був настільки розбещений, що шукав насолоди, яка знаходиться поза межами людського розуміння. Це було ім’я, яке асоціювалося з корупцією, надмірною зніженістю та темними сторонами імперського суспільства. Для послідовників Слаанеш не було дивних чи заборонених насолод.
-Ми у безпеці, поки в тумані, -прошепотів Фелікс.
-Тихо! Ми маємо підійти ближче.
Вони повільно рухались вперед. Висока мокра трава промочила до нитки одяг Фелікса. Попереду він бачив світло факелів. Запах палаючої деревини та нудотно-солодкого ладану наповнили повітря. Він озирнувся навколо, боячись побачити засідку. Йому здавалось, що їх прикриття розкрито.
Крок за кроком вони наближались. Ґотрек закинув сокиру на плече і Фелікс вирішив торкнутись гострого леза. Він ледве втримався, щоб не закричати.
Вони дійшли до краю густої трави і побачили кільце з грубо обтесаних кам’яних стовпчиків всередині якого стояла суцільна кам’яна плита. Кожен камінь був покритий дивними грибами, що світились слабким зеленим світлом. Зверху на стовпчиках стояли жаровні, над якими піднімався густий дим. Всю цю демонічну сцену освітлювали бліді промені місяців.
В кільці танцювало шість людей в масках та довгих плащах. Плащі були відкинуті за плече, відкриваючи голі тіла чоловіків та жінок. К одній руці гуляки тримали бубни, а в іншій пучок березових гілок, якими бичували танцівників попереду себе.
-Йграк ту амат Слаанеш! -кричали вони.
Фелікс бачив, що їх тіла були вкриті жахливими шрамами. Здавалось, вони не відчували болю. Можливо, це був результат вдихання ладану.
Навколо цього дійства зібрались страхітливі почвари. Барабанщик був величезним чоловіком з головою оленя та роздвоєними копитами. Біля нього сидів песиголовець з сопілкою. Поруч на землі звивався в екстазі великий натовп заплямованих Хаосом жінок і чоловіків. Деякі з них були лиш трохи спотворені: високі чоловіки з деформованими черепами, низькі жінки з трьома очима і трьома грудьми. В деяких же було дуже важко розгледіти колишні людські риси. Тут були вкриті лускою жінки-змії, чоловіки вкриті шерстю з головами вовків та іншими видозміненими частинами тіла. Фелікс ледве дихав. Він відчував, як страх сковує його.
Барабанний бій почав прискорюватись, а ритмічний спів ставав все бадьорішим. Сопілка пищала аж занадто голосно і ще більш розладнано.
Удари гілками тепер стали жорстокішими, було видно криваві лінії на спинах культистів. Але раптом, після чергового тріскотіння бубнів, все затихло.
Фелікс подумав, що їх помітили і закляк. Аромат ладану заповнив його ніздрі і йому здалось, що всі його відчуття загострились. Знову йому здалось, що він спостерігає за усим зі сторони. Раптом з’явився різкий гострий біль в боці. Чоловік не одразу зрозумів, що це Ґотрек стукнув його ліктем в ребра. Дворф показував на щось в тумані. Фелікс ледве зміг розгледіти чорну карету. Її двері розчахнулись. Затамувавши потяг вони чекали, хто ж з неї вийде.
Висока фігура була наче зіткана з туману. Заакутана в плащ пастельного кольору, на обличчі була маска. Вона йшла повагом, зі спокійною владністю, в руках лежав невеликий згорток тканини. Очевидно, це був головний на цьому зборищі. Фелікс глянув на Ґотрека, але той втупився в фігуру новоприбулого. Фелікс подумав, чи не з’їхав дворф з глузду від побаченого цієї ночі.
Темна постать зайшла в кільце.
-Амак ту амам Слаанеш! -прокричала вона, піднімаючи згорток до неба. Фелікс побачив, що то було немовля, але незрозуміло, живе чи ні.
-Йґрак ту амат Слаанеш! Тзаркол таен амат Слаанеш! -в екзтазі відповіла юрба.
Людина в плащі оглянула присутніх і Феліксу здалось, що вона побачила й його. Він задумався, чи не було все це просто виставою і насправді власник карети знав про їх присутність.
-Амак ту Слаанеш! -прокричав новоприбулий.
-Амак клесса! Амат Слаанеш! -знову відповів натовп.
Почався темний ритуал. Господар шабашу підійшов до плити-вівтаря повільними церемоніальними кроками. У Фелікса пересохло в роті, він облизав губи. Ґотрек дивився наче зачарований.
Під барабанний бій дитину поклали на вівтар. Кожен з шістьох танцюристів підійшов до одного з стовпчиків і притислись до них. По ходу ритуала вони почали ритмічно тертись об камінь.
З глибин своєї одежі головний культист дістав кинджал з хвилястим лезом. На це було тяжко дивитись. Фелікс чекав, чи зробить щось дворф. Повагом жрець підняв кинджал високо над головою. Фелікс змушував себе дивитись. В повітрі відчувалась якась зловісна присутність. Здавалось наче туман і аромат ладану змішувались і застигали у повітрі. Феліксу здалось, що він бачить цій хмарі гротескну фігуру, яка ставала все більш реальною.
Фелікс більше не збирався чекати.
-Ні! -крикнув він.
Разом з Тролеборцем вони вийшли з високої трави і пліч-о-пліч попрямували до кам’яного кільця. Спочатку культисти їх не помітили, але скоро барабан та спів стихли. Культист з кинджалом повернувся до них.
На мить всі застигли. Ніхто не розумів, що відбувається. Потім головний вказав кинджалом на мандрівників і крикнув.
-Убити їх!
Потвори хвилею кинулись вперед. Фелікс відчув біль в нозі. Коли він опустив погляд, то побачив жінку напівзмію, яка вп’ялась в його литку. Він струснув її і полоснув мечем.
Віддача пройшла через руку, коли лезо попало по кістці. Він почав бігти за Ґотреком, котрий прорубав шлях до вівтаря. Його здоровенна дворучна сокира ритмічна піднімалась і опускалась, залишаючи після себе криваву мішанину. Здавалось, що культисти трохи сповільнились, але вони точно не боялись. Чоловіки й жінки, заплямовані та мутанти кидали себе назустріч зброї прибульців, не думаючи про власні життя.
Фелікс рубав і колов усіх, хто наближався. Він проштрикнув під ребрами песиголовця, котрий стрибнув на нього. Поки він намагався звільнити меч, жінка з довгими пазурями та чоловік з вкритою слизом шкірою накинулись на нього і повалили на землю. Він відчував, як жінка дряпала його обличчя, але він зміг скинути її з себе ногою. Кров з порізів заливала йому очі. Інший мутант уп’явся руками в шию Фелікса. Молодик намагався намацати лівою рукою кинджал і водночас тримав праву руку на горлі тварюки. Воно звивалось і рука Фелікса зісковзувала. Огидні ж руки мутанта невблаганно змикались на горлі поета.
Темрява почала забирати свідомість. Маленькі сріблясті цятки стрибали перед очима Фелікса. Він відчував непереборне бажання розслабитись і впасти в небуття. Здалеку почувся бойовий клич Ґотрека. Неймовірним зусиллям волі Фелікс таки дістав кинджал і увігнав його між ребер мутанта. Істота напружено усміхнулася, показуючи ряди, схожих на вугрячі, зубів. Він видавав екстатичний стогін, навіть коли помирав.
-Слаанеш, візьми мене! -волало створіння. -О біль, солодкий біль!
Фелікс піднявся на ноги майже одночасно з жінкою-пазурями. Не роздумуючи він заїхав їх ногою в щелепу. Почувся хрускіт і вона знову повалилась на землю. Фелікс витер рукою кров з лиця.
Більшість культистів зосередились навколо Ґотрека. Це врятувало життя поета. Дворф намагався прорубати шлях до вівтаря. Але його рух уповільнювався стіною тіл перед ним. Фелікс бачив, що на тілі дворфа кровоточать десятки порізів.
Страшно було спостерігати за шаленістю Тролеборця. Він пускав слину з рота і щось кричав, відрубуючи кінцівки та голови, які розлітались в різні боки. Дворф весь був вкритий брудною кров’ю мутантів і яким би сильним Ґотрек не був, ситуація змінювалась не на його користь.
Поки Фелікс дивився, один з мутантів вдарив Ґотрека палицею по голові і хвиля тіл накрила його. “От він і зустрів свій кінець, -подумав Фелікс. -Так як того бажав.”
Не приймаючи участь в сутичці голова культу продовжив ритуал. Він знову почав співати і підніс кинджал над головою. Хмара над вівтарем знову почала складатись у химерну форму.
У Фелікса було передчуття, якщо хмара стане матеріальною, їм усім точно гаплик. Він не міг підійти ближче до вівтаря через зграю мутантів, що оточили Тролеборця. На мить його погляд впав на кривий клинок на землі, лезо якого відбивало світло Моррсліба. Він дістав свій кинджал.
-Сигмар, направ мою руку, -помолився Фелікс і кинув
Клинок попав прямісінько в горло жерця культистів і він повільно повалився перед вівтарем.
Довгий протяжний стогін розчарування наповнив повітря і примара над вівтарем розсіялась. Як один культисти вражено застигли, дивлячись на Фелікса. Він стояв, охоплений страхом. Зловісна тиша затягувалась.
Потім почувся могутній рев і Ґотрек зв’явився з під купи тіл, прориваючи шлях назовні своїми кулаками розміром з курку. Він швидко знайшов свою сокиру і зручно взявшись, знову почав рубати культистів. Фелікс підняв свого меча і кинувся на допомогу другу. Вони пробивались крізь стіну плоті, поки не стали спина до спини.
Культисти, залишившись без лідера, перелякались і почали тікати в темряву. Скоро Фелікс і Ґотрек залишились одні на тінистій галявині біля Кільця Темних Каменів. Тролеборець гнівно подивився на Фелікса. Чужа кров застигла на його рудому волоссі. В блідо-зеленому світлі він виглядав страхітливо.
-У мене забрали мою героїчну смерть, людське дитя.
Він підняв свою грізну сокиру. Фелікс подумав, чи дворф досі в стані берсерка і чи не покришить він Фелікса. Тролеборець почав повільно підходити до нього. Потім він вишкірився.
-Здається, боги підготували для мене ще більш епічну загибель.
Дворф опустив свою сокиру на землю вниз лезом і почав сміятись, поки сльози не полились його обличчям. Після цього він підійшов до вівтаря і взяв до рук немовля.
-Воно живе.
Фелікс почав оглядати тіла культистів в плащах. Він зняв з одного маску. Під нею було обличчя молодої жінки блондинки. Лице було вкрите шрамами та опіками. Другим був молодий чоловік. Його амулет в формі молота недолуго висів на шиї.
-Мені здається, не варто повертатись в корчму, -засмучено сказав Фелікс.
*****
Місцева легенда розповідає про немовля, яке знайшли на порозі храму Шалії. Воно було закутане в просякнуту кров’ю суденландську вовну. Поруч лежав гаманець з грішми, а на шиї дитини висів амулет в формі молота. Монахині клялись, що на світанку бачили чорну карету, яка гуркотіла трактом.
Також серед жителів Хартцроха ходила інша легенда про те, як Інґрід Хауптман та Гюнтера, сина корчмаря вбили під час жахливого жертвоприноження Темним Силам. Дорожня охорона, яка знайшда їх біля Кільця Темних Каменів підтверджує, що це був воістину жахливий ритуал. Тіла вигладали неначе якийсь демон порубав їх сокирою.
Примітки перекладача
-Сигмар - центральне божество пантеону Імперії. Його символ - молот.
-Альтдорф - столиця Імперії людей.
-Лабіринт - бідний район Альтдорфу.
-Рейкшпіль - мова Імперії.
-Кхазалід - мова Гірських Дворфів
-Рейквальд - найбільший ліс Імперії. Прихисток злодіїв, головорізів та мутантів.
-Карл Франц - діючий на момент розповіді імператор.
-Звіролюди - це раса диких гуманоїдів-мутантів, які мають різні риси звірячої зовнішності, такі як роздвоєні копита, м’язисті людські тіла, рогаті звірячі голови та примітивний, злий інтелект.
