Насправді, це просте і правдиве ствердження, яке не потребує подальшого пояснення. Тож, чому тоді про це говорити довго? Причини є. Думаю хоча б комусь з вас вони теж знайомі.
Якщо вам казали, що ви були талановитою дитиною або самі багато читали, якщо мали блокнота або зошита під вірші чи оповідання, якщо цей зошит колись втрапив на очі вчительці української мови та літератури з ЗОШ середньої руки, то вітаю: ви, як і я, можете бути дитиною літературних конкурсів. В тому випадку, якщо вас ці два слова не бентежать або викликають гордість — на жаль наші думки можуть різнитись. Звісно, що не в усіх так, звісно, що мої ствердження засновані не на об’єктивній статистиці, а лише на особистих спостереженнях та досвіді. Але я все ж спробую пояснити.
Отже, що таке конкурс дитячої поезії, або, як варіант, дитячої творчості в цілому. Як першоконцепція — це спосіб раннього виявлення необроблених діамантів, що нестимуть світло культури в майбутнє. Дитина має навичку римування та відчуття ритму, може скласти в катрен якісь чотири речення, об’єднані спільною ідеєю — дитину відмічають вчителі та допомагають цю навичку розвинути, періодично даючи за нагоди взяти участь у творчих вечорах та зустрічах з метою мотивації. Принаймні так це повинно було б працювати в ідеальному світі.
Що ж відбувається насправді.
Дитину з найменшою активною схильністю до творчості справді відмічають, але не з благородною метою особистісного розвитку. Ні, її заносять у список “гордості школи” із всіма іншими письменниками, художниками, музикантами та танцюристами. Навіть якщо школа аж ніяк не вплинула на розвиток цієї конкретної дитини — тепер її здібності та досягнення належать школі. А самій школі, якщо не станеться дива, здебільшого нема діла ні до бажань дитини, ні до її схильностей. І всі творчі заходи, в яких школи беруть участь, це радше спосіб підвищити свій престиж в очах бюрократії.
Школи тримають руку на пульсі таких конкурсів, відстежують тематику, вікові рамки, якусь свою освітню направленість, та час від часу обирають зі списку представника, може кількох, який представлятиме школу. Дитині досить наполегливо пропонують взяти участь, навіть якщо вона сама не виявляє сильного зацікавлення, видають тему майбутньої збірки, купу критеріїв та ставлять дедлайн. Взагалі вже теми та дедлайну достатньо. Але критерії, без яких вірш просто не приймуть до уваги, це простий та дешевий спосіб апелювати саме до журі. А в журі сидять такі самі жіночки в таких самих шаликах з такою самою освітою та підходом, як і вчителі в школі. Тому, якщо вірш написаний за темою, але не підходить за критеріями, досить часто вчителі переписуватимуть його самі, з огляду на своє внутрішнє відчуття того, яка повинна бути тематична дитяча творчість.
Так з’являється купа однакових катренових віршів, написаних радісними амфібрахієм чи ямбом, невеликим розміром та перехресною римою. Частіше, чим ні — про Україну. Ще частіше — про дистильовану шароварну Україну, витягнуту з радянських плакатів про різноманіття і дружбу народів. Гірші лише фальшиві конкурси, призначені справити враження активної просвітницької роботи на суспільство, типу “Діти проти наркотиків” або “Діти про права дітей”.
За роки участі в таких конкурсах нажаль із самим процесом написання вірша складається негативна асоціація. Спочатку тому, що поезія вже не викликає радості, творчий процесс втрачає власне компонент творчості та стає нудною необхідністю. Потім — бо сформовану звичкою схему вірша не можливо вивести нічим. Навіть якщо цілеспрямовано вчити літературну теорію, мати гарний смак, завчасі встановлювати собі рамки з розміром, стопами, до речі стоп більше п’яти, кількістю строф, прийомами — все одно вийде:
Моє кохання як птахи,
летить в високім синім небі,
ревуть ропухи й лопухи
ростуть обабіч біля греблі.
Перехресна рима, одна жіноча, одна чоловіча, на іменники, восьмистопний ямб, сенсу нема жодного, але ж гарно і звучить.
Ще один сумний в широкому сенсі аспект — це те, що приблизно так само формується ставлення і до літератури, і мови взагалі. Всіх же в школі вчать літературній теорії, правильності, так? От насправді таке вбивання академізму, правильного і неправильного, де правильне — це відповідне нормам та саме правилам, а не вміння їх використовувати в свої стилістиці, може зіграти дуже злий жарт із майбутнім письменником. Я в жодному разі не проти знання бази та правил, навпаки — чим більше автор знатиме, тим легше йому буде займатись саморедактурою та розуміти, які саме елементи для нього цікаві, а які вже ні, та як їх використовувати. Проте відповідність правилам нє єдина можлива норма складання художнього твору. В цілому: правила існують для того, щоб їх ламати, а ламати їх вдасться набагато краще, якщо знати, як вони працюють.
Наостанок торкнуться напевне найгіршого побічного ефекту.
Це повна і абсолютна відсутність найменшого розуміння а що саме робити, щоб таки стати поетом чи письменником. Досить часто конкурси або літературні вечори проводяться під протекторатом якогось відомого сановитого автора. Чому? Тому що взаємодія з дітьми це чи не найдавніший та найдешевший з позиції морального вкладу спосіб викликати позитивну суспільну реакцію. Першоціль не у вихованні нового покоління талантів, навіть навпаки: відомі та сановиті автори з папірцями якоїсь державної спілки чи союзу дуже не люблять молодих авторів і не зацікавлені у випадковому створенні конкуренції. Тому потрапяючи на літературний вечір чи зустріч, одразу не слід очікувати нічого. Ані конструктивної критики, ані порад, ані пояснень.
Єдине, що можуть розповісти — це як писати так, щоб вірш відмітили. Але на такому самому літературному вечорі в тих самих умовах. І, нажаль, такі налаштування теж застрягають у голові. Ще багато років, замість того, щоб шукати можливості, яких сотні або тисячі, автор-початківець ходитиме від спілки до спілки, від вечора до зустрічі та чутиме, що от на наступному, на якому буде отой відомий, йому обов'язково скажуть, а з чого ж таки починати кар'єру.
А починати потрібно було вже давно. З літературних форумів, конкурсів від видавництв чи видань, фізичних, чи інтернет, власного каналу в телеграмі чи сторінки в інстаграмі, відкритих літературних фестивалів чи вечорів. Та завжди, як би це не лякало, питати про критику.
Тож, я не пишу вірші. Вже досить багато років. Не можу позбутись роками насаджуваної негативної конотації, пов'язаної як з процесом, так і з результатом, та рамок, які автоматично з'являються, щойно починаю працювати. Наразі з трьох мов, якими я володію достатньо, щоб вільно писати, такої реакції не викликає лише одна — англійська. Іншими вчусь володіти з самого початку, щоб не інструмент контролював мене, а я інструмент. І якщо ви маєте схожі проблеми — будьте впевнені, ви не самі і вас розуміють і, хоч і дистанційно, але підтримують.
