°°° У динаміках на повторі: Whiskey Sunset °°°
- Marry, hey, Marry, полиш своїх котів і чоловіка, з ними нічого не станеться, не думай про них, не турбуйся. Marry, будь з нами сьогодні, будь з бурбоном, хочеш, я зроблю "чорне сонце" з подвійним ромом, і в нас ще лишився шоколадний бісквіт з цедрою, я можу додати тобі персики або вишні.
Вона дивиться беззаперечно йому в очі, але хитає головою маючи на увазі "який же ти невиліковний пройдисвіт".
- Ронні, подай-но мені пляшку рому і вріж нашій Marry шмат пирога побільше.
- Marry, де ти зникла, чого душа твоя не прагнула нашого свята, ти майже за пів року вперше як завітала. Marry, дні не чекатимуть тебе, дні нас знищують, тому вимкни телефон на декілька годин і поринь в наш гомін, в байки про минуле, в жарти, в дурощі, і щоденне горе.
Вона не відповість, бо то не його справа, і він чудово про те знає. І жартуватимуть увесь вечір, і вип'ють пів бара, і вона зізнається собі, що достобіса сумувала, тому торкнеться його руки навмисне, він полишить стійку й бокали, нарешті геть поряд сяде.
- Боги, Ронні, пам'ятаєш, я кохав її дужче, ніж диявол кохає свободу. Я ремонтував її серце, збирав по кімнатах порожні кухлі, а вона ремонтувала мій старий Шелбі, полірувала гори гітар, ставила їх на місце, щоб не валялись деінде на півдорозі.
Він розповідатиме так, наче її і немає в залі, наче не вона майже в його обіймах.
- Я не потребував ні води, ні повітря, лише її вуста та цілі струни на потертій Maton. Світ зникав за кожним її "кохаю", світ втрачав мене, світ страшенно заздрив. Огорнуте в капсаїцин її почуттів серце втрачало глузд. Я зникав в чистій надбоговій енергії, мій розум розлітався на друзки.
Далі він з ніжністю усіх океанічних літніх вечорів цілував її скроню. І шепотів їй в саме вухо:
- Marry, мед мій, ми не вороги, просто оновлюємо одне одному біль. Продукуємо в венах тонни лютневих криг. Ти пішла, я облітав із життя черешневим цвітом в дощі. Ти пішла - я взявся нічним беззоряним небом, мертвим мармуром, тишею на безодневій гострій межі. Знаю, пішла, рятуючи наші душі від порожнечі, самої руїни…
І вона його перепиняє.
- Ми були майже спалені, були казковою брехнею про прийдешній рятуючий happy end. Ми були чужі рідні, чужорідні, невимовно й звіряче кохаючи, до нестями втрачаючи самих себе. Ми не витримали тяжкість життя, хоча добре піклувались про одне одного. Я знаю, що під кожен льодяний дощ, кожен тихий сніг - викручує і рве твоє плече, уламок не знаходить місця в твоїй плоті і тому ти не спиш цілу ніч...
Він торкається її коліна і веде рукою догори аж поки долоня повністю не накриє те скривавлене колись місце на стегні.
- Я також знаю, що в ті ночі, коли я не сплю через клятий уламок, ти також не спиш, бо шрам твій пече аж до кістки і стегно терпне, і ти марно намагаєшся його розтерти якимись знеболювальними засобами, я знаю як ти дихаєш, як кипиш тоді розпачем.
Вони занадто довго лікували рани одне одному, вони врятувались так, але кохання їхнє витрачалось по дорозі на чергову операцію, потім фізіотерапію. Воно застигало у приймальнях, десь на медичних папірцях, чіплялось за халати лікарів, залишалось осадом на рентгенівських плівках. Вони перетворились на милиці. Вони тягнули свої живі трупи вперед, марно сподіваючись - колись все стане як раніше. Вони сьогодні вперше про це розмовляли. Шість років минуло. Вона тоді поїхала знову вчитись, він після низки самознищень вторгував копійки за весь свій непотріб та вцілілі гітари, взяв у Френка купу грошей і купив цей бар. А вона побралася з якимсь Девідом, молодшим за неї на чотири роки. Девід наче і кохає її, дійсно кохає, але все чого прагне - власний двоповерховий будинок. Який жодною, жодною цеглиною не потрібен Marry. Вона кохає Девіда, але не підозрює, що ось-ось, можливо за місяць чи два, сама зателефонує адвокату і подасть на розлучення. І купить невеличкий будиночок на західному узбережжі. До цього бару буде лише година їзди, а не чотири години літаком. Так, вона прилітала десь раз на два місяці, щоб Ронні приніс їй шмат бісквіта, Френк зіграв найзапекліший блюз і життя знову просякнулось спокоєм і смаком "чорного сонця". І теплом найріднішої руки і ніжністю цілунка в скроню. І вона забувала про цей гул думок, не відчувала болю в стегні, полишала тростину і майже не кульгаючи йшла жбурляти дротики в дошку, до якої причеплена світлина Чарлі.
Френк причепив її туди, бо Чарлі досі винен Френку ту купу грошей.
