Важко не погодитися з тим, що КНР нарощує свої позиції та часто почала використовувати «стратегію стерв’ятника» – підбирати те, що не доїли інші. Будучи сухопутною імперією, яка межує з 14 країнами та має один з найбільших суходільних кордонів, Пекіну конче потрібен вихід до моря/океану, як мінімум через їх торгівельні та територіальні амбіції. За даними 2021 у КНР знаходиться 7 з 10 найбільш масштабних контейнерних портів у світі та ще понад 400 менших. Безпечні морські шляхи й домінування у водному просторі в прямому сенсі є фундаментом економіки Пекіну.
Ба більше, експорт енергоресурсів до подій 24 лютого, які стали каталізатором руху тої ж шахівниці, був зав‘язаний на імпорті морським шляхом. Прикладом тому є Малаккська протока. Через неї проходить приблизно 60% китайського товарообігу та 80% нафти, що імпортується Китаєм. Отже вся зовнішня торгівля, економічний розвиток та енергетична безпека КНР залежать від безпеки судноплавства в Малаккській протоці.
Ось такі «ресурсні артерії» ставлять Китай в небезпечне положення та є об’єктами боротьби «нефритового дракона» та «білого орла». Тематика стримування Китаю змушує США та Індію об’єднувати зусилля, адже у останньої є територіальні конфлікти з Пекіном. Чого коштує мілітаризована китайцями М’янма, або карта, яку 8 серпня опубліковувала Піднебесна й вирішила додати до себе індійський штат Аруначал-Прадеш і плато Аксай Чін. Так от у Малаці вже є 3 індійські бази ВМС (остання у 2019р). База має в своєму розпорядженні злітно-посадкову смугу, здатну приймати вертольоти і літаки-розвідники Dornier. Окремої уваги заслуговують регіони ПКМ (Південно-китайського моря) та Океанії. США, шляхом будування морських баз та альянськів з країнами Океанії, створило так звану систему трилінійного стримування Китаю в Тихому океані та додала четверту та п’яту лінію в Індійському Океані. 4 лінія проходить через Лакшадвіп, Мальдіви та Дієго-Гарсію для противаги китайським портам Гвадар і Хамбантота, які є частиною стратегії «String of Pearls» у напрямку Перської затоки. Основною метою 5 є саботування торгівлі з Африкою та оточення пекінських військових баз в Доралі та Джибуті.
Китай змушений був диверсифікувати ланцюжки постачання та переорієнтуватися на сухопутні коридори, використавши провальну ініціативу «Один пояс, один шлях». За планом така програма мала б дозволила «нефритовому дракону» перенести частину експорту на сушу, однак програма не знайшла успіху. КНР зараз розбудовує “Новий тихоокеанський морський шовковий шлях” у Латинській Америці. Хоча латиноамериканська складова BRI може бути менш амбіційною порівняно з Євразією, очевидний інтерес Китаю у розвитку інфраструктури на всьому південноамериканському континенті і в Карибському басейні вказує на те, що незабаром буде укладено багато нових угод. Основна стратегічна мета полягає в побудові прямих транспортних маршрутів, які зустрінуться на узбережжі Тихого океану Південної Америки та подальше з'єднують морський маршрут з узбережжям Китаю.
На сьогоднішній день Китай вже є основним партнером у торгівлі для Бразилії, Аргентини, Чилі і Перу. І інші країни, ймовірно, долучаться до цього незабаром. Це відбувається не лише через імпорт товарів до Китаю, таких як залізна руда, соя і кукурудза, але і через активне розширення кредитів з інфраструктури від Азіатського інвестиційного банку зі сторони Пекіна. План КНР з торгівлі та інвестицій Латинської Америки відповідає формулі «1 + 3 + 6», оголошеній головою КНР Сі Цзіньпіном у липні 2014 року на саміті БРІКС у Бразиліа:
«1» відноситься до самого плану співпраці, за яким для різних проектів з 2015 по 2019 рік. Пекін планує витратити $250 млрд прямих інвестицій і близько $500 млрд на торгівлю.
«3» ключові напрямки співпраці: торгівля, інвестиції та фінанси.
«6» відображає пріоритетні напрямки співпраці: енергетика та ресурси, інфраструктура, сільське господарство, виробництво, науково-технологічні інновації поряд з інформаційними технологіями.
Крім того, після 24 лютого непогані умови співпраці в сфері поставок енергоресурсів запропонувала РФ, якій конче потрібні китайські кошти та технології. Китай знаходиться на роздоріжжі варіантів, що задовольнили б його бажання. Існують три ймовірні версії, які будуть описані нижче.
Лібералізація та «період розрядки»
Як відомо, головними морями для Китаю є Південно-Китайське море та Східно-Китайське море. Саме вони є основними водними транспортними артеріями, через які кожного дня проходять тисячі суден та кораблів. Проте замість лібералізації Китай навпаки з кожним роком нарощує свій вплив в морі.
Згадаймо як проведення цьогорічних спільних військових навчань у серпні на чолі з США, Японією, Австралією та Філіппінами фактично показало позицію сусідів щодо геополітичних зазіхань Китаю на Південно-Китайське море.
Починаючи з 2014 року КНР, скориставшись ситуацією наростання конфронтації між РФ та Україною, розмістила на острові Вуді (один із спірних Парасельських островів) у Південно-Китайському морі нові винищувачі JH-7 та J-11. У 2015 році була ґрунтовно модернізована злітно-посадкова смуга острова. Раніше на цьому острові, який оспорюється Китаєм, Тайванем та В'єтнамом, були помічені комплекси протиракетної оборони HQ-9 та високочастотний радар. Варто додати, що у березні 2019 Китай також підписав контракт на закупівлю в Росії 24 багатофункціональних винищувачів Су-35.
Будівництво бази такого характеру не єдиний приклад обрання стратегії, яка немає нічого спільного з пом’якшенням ситуації. Спорудження Китаєм "Великої стіни з піску" шляхом реалізації безпрецедентної програми намиву штучних островів в Південно-Китайському морі також підтверджує намагання КНР встановити конртоль у ПКМ, що у свою чергу викликало напруженність у контексті можливості військового протистояння в спірних водах. Крім того, довготривала економічна війна, яка почалась ще за Трампа між Вашингтоном та Пекіном, не дозволить зменшити напругу та налагодити відносини у регіоні. Води зараз є місцем розвитку пірацтва. КНР не застосовує свої ВМС для боротьби з ними. Усе лягає на плечі Філіппін. Були навіть припущення, що Китай спонсорує піратські угруповання для дестабілізації регіону та “прикриття” власних дій, але це лише припущення.
Особливої уваги також заслуговує Тайванське питання, що також є частиною морських планів Сі і полягає в оточенні острова з усіх сторін силами флоту для збільшення наступальних можливостей і обмеження допомоги від Заходу, в особливості від Штатів. Для цього таки і будується грандіозні ВМС. Але війна з Тайванем все таки в найближчі 5 років є малоймовірною.
Тому геополітичний вузол, який зав’язався ще на початку 21 століття, розв’язати практично не можливо без кардинальної зміни державного устрою однієї з країн. Початок лібералізації та мирне урегулювання у морському просторі залишатиметься відкритим на невизначений термін. Говорити про те, що Китай, демократичні принципи якого «відмерли» після приходу Мао, зрадить власному баченню «комуністичної імперії» безумовно немає сенсу.
«Купити» вихід до океану
Очевидно, що Східне та Південне море не є константою для морських перевезень та торгівлі й аргументувати таке твердження можна не тільки активізацією Південно-Азійського регіону, а й зближенням противників Пекіну, а саме Японія, Південна Корея, США. У серпні цього року вони домовилися про поглиблення оборонної співпраці та оповіщення стосовно запуску ракет зі сторони КНР. Беручи вище сказане до уваги, можна стверджувати, що домінування в морі КНР неможливе та Сі потрібно задуматися про альтернативу.
Альтернатива існує. Ці слова відносяться до Пакистану, якого активно підтримує Китай. Вона може стати варіантом, який створить сприятливі умови для Китаю в Аравійському морі. Китай вже займається питанням Пакистану та намагається переманити його на свою сторону. У червні 2023 країни підписали договір про будівництво атомної електростанції на території пакистанської провінції Пенджаб, що доволі покращило їхню співпрацю та у майбутньому дозволить Пакистану займатися ядерною програмою, що буде одним важелем впливу на спільного сусіда - Індію. Крім того, враховуючи вже збудовану морську базу в Джібуті, було оголошено про будівництво ще однієї на території пакистанського міста Гвадар.
Додатковим шляхом в море є південний сусід КНР, М’янма. Маленька країна, яка має вихід у Андаманське море, є чудовою можливістю для Пекіну зайняти водний простір. Ще у 2007 у М’янму почався китайський «інвестиційний дощ» з будівництва глибоководного порту Кяокпу та в подальшому прокладання газопроводу та нафтопроводу від зазначеного порту до китайського міста Куньмін. Китайсько-М’янманський економічний коридор (КМЕК) стане першою частиною амбітного проекту в рамках китайської ініціативи зі створення Паназійської мережі, що поєднає Китай, М’янму, Лаос, Таїланд, Камбоджу, Малайзію та Сінгапур, де південно-китайському місту Куньмін відводиться роль центрального хабу. У стратегічному міркуванні, КМЕК повинен посилити присутність Китаю в Індійському океані, а також значною мірою має зменшити залежність від протоки Малакка та Південно-Китайського моря, що послабить вразливість імпорту нафти та іншої торгівлі у випадку виникнення конфлікту.
Зараз вона фактично маріонетка Китаю: третина іноземних інвестицій надходить від Китаю, КНР забезпечує «Бірму» майже повністю військовою технікою та більша половина торгівля М’янми відбувається з Китаєм.
Прорив ліній оборони
Військова присутність Китаю між другою лінією острова та третьою лінією острова (де, власне, розташовані Соломонові острови) створює перешкоди для стратегічних планів геополітичних супротивників Китаю; щоб краще просторово зрозуміти ситуацію, перегляньте карту розташування Соломонових островах вище у статті.
Важливо зазначити, що КНР не тільки намагається проникнути між ліній оборони, як наприклад у Соломонських островах, а й установити перевагу за рубежами в акваторії Тихого Океану. На ранніх етапах серед пріоритетних кандидатів було Фіджі. Ставка саме на цю океанійську державу була зроблена неспроста. Фіджі з моменту проголошення незалежності стало свідком 4 державних переворотів, останній з яких організували військові у 2006 р. під проводом командора Френка Байнімарами. Їм вдалось принести на Фіджі стабільність, проте за це вони заплатили урізанням демократії, ліквідацією традиційних інститутів та застосуванням репресій.
Іншою, більш недавньою, спробою Пекіна є план відновлення аеродрому на острові Кантон, Кірибаті. Ця віддалена держава розташована в межах третьої острівної лінії (див. мапу). Цікавим названий проєкт є з тієї причини, що це – пряма загроза США, адже Кірибаті знаходяться на відстані 3000 км від Гаваїв. У 2019 р. вони повторили політичний крок Хоніари, визнавши Пекін та призупинивши дипломатичні відносини з Тайванем. Саме тому країнам західного блоку вкрай важливо рішуче зреагувати на оборонну угоду Соломонових Островів із КНР, щоб уникнути «ефекту доміно» подібних альянсів мікродержав Океанії з Пекіном.
Підсумки
Питання морського контролю та домінування залишається відкритим для КНР, однак тенденція є загрозливою, оскільки вплив Китаю росте не тільки в прибережних морях, а й у Індійському океані, але «нефритовий дракон» повинен пройти через чималу кількість перешкод, які йому поставили сусіди та Захід. Лібералізація є одним з найменш вірогідних, адже Сі чистками в КПК замуровав свій режим, то ж рух в сторону пом’якшення політики складно уявити.
У цю ж мить прорив ліній є чинною стратегією Китаю, який збільшує військовий контингент на островах. Він є одним з ключових в цій стратегії, єдине що може завадити – економіка, яка регресує. «Купівля» виходу в море має місце в сучасній геополітичній ситуації, але все більше провалюється. Незважаючи на значні інвестиції у Пакистан, після військового перевороту він дедалі більше схиляється до Заходу, який, посилюючи Індію, дає сигнал обирати сторону, в той час як сам Пакистан стикається із великим економічними проблемами. На цьому тлі Пакистан схвалив передачу власних боєприпасів Україні після схвалення Вашингтоном надання Ісламабаду траншу МВФ у $3 мільярди. Стратегія «Один пояс, один шлях» зазнала краху, що змушує КПК приймати більш радикальні рішення та шукати інші «артерії» на суходолі, наприклад в Латинській Америці.
Автор: https://t.me/conflictcapital
