Увечері прийшла я сама до себе. Забившись у куток дивана, насторожено пильнувала, як руки самі тягнуться до телефону - гортати чужі сторінки, чужі сукні, чуже Монако.
-Хто сьогодні жив?
В мені все похололо.
-Ти нічого не знаходила?
Коли б це було раніше, я відразу відповіла б - ні, нічого, все добре. Але зараз роки лежали у пам’яті, а в тій пам’яті чекала на мене та жінка. До того ж ніхто не питав прямо про вкрадені роки, отже, треба шукати щось інше.
-Ну, чого ж ти мовчиш?
-Н-ні… нічого…
Я якось дивно подивилась на себе у дзеркало, але не сказала ні слова. Постояла біля нього, про щось думаючи, і обличчя в мене було сумне та втомлене.
-Я сьогодні загубила багато років, - врешті сказала я. - Вони мені були потрібні на життя… А тепер доведеться бути без них.
Я затято мовчала. Дуже жаліла себе, та признатися у тому, що та богиня на софітах вкрала в мене все - компанії, сукні, подруг, роки - було понад мої сили.
Настала ніч. Я сиділа біля вікна. Монако десь існувало без мене. Лампа освітлювала моє обличчя. Може, вперше за своє недовге усвідомлене життя, розтрушена наче скошене сіно, історією з тією ідеальною собою, я пильно дивилась на себе. З обличчя мого не сходив втомлений вираз. І воно було таке ж запечалене, як обличчя жінки, яка так і не дозволила собі жити.
