сонце за ранішні хмари закотилося вчора,
літо, що так чекалося залишилося торік.
Гримнуті двері, що нехотячи відкрилися чи вершіне відскочили на десяток міліметрів і до наступного гримання можна почути її плач років 15 тому. Відчуття ніби ще трошки і ще один грим розворушить спогад у голові, який і так пам'ятаєш, який завжди слідує, і все так само відчуваєш біль, це допомагає ще на мить побути із тобою поруч, навіть якщо це коштує мені психічного здоров'я.
Спогад можна без вагань переказати, я б не знайшов доцільної причини для чого. Але ніби згадками вимальовує портрет. Тепер та жінка нічим не схожа на неї,
але тепер вона буде нагадувати її мені своєю появою.
Всередині, десь поміж ребр це розворушило у мені можливість відчувати емоції, це сильний удар і я кажу "ай", але більше не відчуваю себе поганою. Це якби мислити деструктивними категоріями, тож. Ці ревнощі, заздрість, образа, сповідь.
Емоції відчуваються лоскотом... у правій зламаній нозі.
пожавканий листок паперу на якому слід від апельсинового соку,
коли я звертаюся до себе так дивно і самотньо, що ніхто не відповідає.
