Осінню 1918 році, для військового командування Другого рейху стала очевидною поразка німецької військової машини. Занадто не рівними були сили супротивників. Вступ США на стороні Антанти остаточно похоронив можливості Німеччини перемогти у світовій війні. Свіжі американські війська, чисельністю 1 200 000 осіб, стали тараном, який проривав німецьку оборону.
Важливу роль зіграла технічна перевага Антанти. Наприклад, кайзерівська Німеччина мала лише 20 власних танків і близько 70 трофейних проти 800 танків у союзників. При цьому французи вже налагодили виробництво FT-17 - першого танка з класичним компонуванням. І хоча інженерно німці мали відповіді у вигляді протитанкових рушниць та крупнокаліберних кулеметів - усе це вимагало часу та ресурсів, - того, чого не вистачало Німеччині.
Американці проявили себе чудовими бійцями. Німецька армія зазнала поразки, але не була розбитою. Війська кайзера відступали в організованому порядку, а Люфтваффе максимально ефективно не давали супротивнику завоювати перевагу в повітрі. До кінця війни німецькі ВПС не будуть розбиті.
29 вересня 1918 року кайзер Вільгельм II отримав від генерал-квартермейстера Людендорфа повідомлення, що армія не може гарантувати, що фронт протримається ще 24 години. Два прусських генерали: Гінденбург та Людендорф запропонували кайзеру вихід - перетворити Німецьку імперію з дуалістичної монархії (в якій імператор мав сильні важелі впливу) на конституційну.
В чому була суть такої швидкої демократизації? Німецькі генерали бачили всю ситуацію на фронті й розуміли, що миру не доб’єшся військовим шляхом. Найпристойніші умови висловили США, але для цього Німеччина мала стати демократією на всі 100%. До того ж тепер не на військо та кайзера лягав тягар поразки, а на політиків, які з часів канцлерства Бісмарка проводили не дуже обачну зовніню політику.
Частково військові мали слушність, але з іншої сторони їх рішення під час війни (вторгнення в Бельгію, безмежна підводна війна) погіршували стан країни. При цьому слід підкреслити, що населення щиро вірило в перемогу. У суспільстві не було думки що Німеччина може програти, тим більше на території Франції. Не кожному ледарю Гінденбург мав показувати реальний стан речей. Тому дипломатичні ноти про бажання укласти перемир’я та мир на умовах “14 пунктів Вудро Вільсона”.
Особливо Гінденбург наголошував на необхідності підписання перемир'я з огляду на дедалі гіршу ситуацію не лише на Західному фронті, а й на Македонському, що розвалювався. Вже ходили чутки про вихід решти країн Четверного союзу з війни. Головнокомандувач сказав кайзеру, що настав час рятувати життя солдатів, бо війну вже не виграти. Вільгельм ІІ погодився, бо все вже було скінчено.
Демократичний процес проходив успішно на чолі з ліберальним маркграфом Максом Баденським, який сформував перший в історії Німеччини уряд на парламентській більшості, до складу якої увійшли демократичні партії. 28 жовтня Німеччина остаточно перетворилася на демократичну конституційну монархію. Але питання перемир’я було ще не закрите.
США, як і Великобританія та Франція вирішили зробити цапом відбувайлом кайзера Вільгельма II, тому вимагали зречення “винуватця війни”. І поки йшли дебати про те чи має ще Вільгельм II відрікатися від титулу короля Прусії, в Німеччині йшла хвиля лівої пропаганди. Усякого роду марксисти штовхали ті ж тези, що більшовики на Московії в 1917.
Найбільш критичною виявилася ситуація в Кілі. Якщо німецька армія 4 роки проливала кров за вітчизну й там просто не було думок про заколот, то моряки в портах піддавалися всім можливим політичним агітаціям. Тому коли командувач ВМФ Шеєр закликав до “суїцидальної атаки” на Royal Navy, усе це закінчилося бунтом. Моряки, які були приписані до бойових кораблів просто “збільшовичилися” і створили орган робітників та селян. Відправленні полки теж виявилися морально виснаженими та перейшли на бік моряків. Для того, щоб взяти ситуацію під контроль було відправлено Густава Ноксе, члена СДПН. Але події лише набували обертів.
Преса активно тиражувала бажання парламенту укласти мир (хоча насправді це була ідея вищого військового командування) й умовою того миру було зречення кайзера. Лівий тиск був дуже сильним, тому Макс Баденський 9 листопада оголосив про зречення імператора. При цьому він передав пост рейхсканцлера Фрідріху Еберту - лідеру соціал-демократів.
Еберт був розумним політиком. Він хотів запобігти лівій революції по зразку Московії 1917 року. Монархія мала бути стабілізуючим елементом в країні. 9 листопада Еберт старався переконати Макса Баденського взяти регентство поки не буде визначено наступного імператора, але було вже дуже пізно. Карл Лібкнехт разом з радикал-соціалістами, планував того ж дня оголосити Німецьку Соціалістичну республіку. Колега Еберта, Філіп Шейдеман вирішив оголосити республіку першим, аби вибити карти в лівих революціонерів. Це було тактично хороше рішення, але праві запам’ятають цей жест як зраду. Потім проголошення республіки стане одним з елементів міфу про удар в спину німецькій армії, що воює.
Переговори про перемир’я тривали ще з 5 листопада, але лише 11 числа воно було підписано. Коли війна закінчилася тисячі солдатів почали повертатися додому з фронту - і на противагу їх духу товариства побачили в країні революції та розруху. Для багатьох рядових німців здалося, що політики завдали удар в спину в Німеччині у вигляді революції, а тоді перемир’я. Лише одиниці розуміли, що було навпаки, поразка та революція. Нацисти потім активно спекулюватимуть на цій темі. Розвиваючи національний міф про удар в спину зі сторони комуністів та євреїв.
Версальський диктат
Коли німці підписували 11 листопада Комп’єнське перемир’я, вони не знали, що на них чекає. Надії молодої республіки покладалися на "14 пунктів" Вудро Вільсона, але під час підписання перемир'я вони не були поінформовані про "коментарі" Франції та Великобританії до Комп’єнського перемир’я. От там був повний фарш того, що німцям готували союзники. Користуючись правом націй на самовизначення, австрійські соціал-демократи скидують Карла I фон Габсбурга з престолу в надії об’єднатися з Німеччиною. І попри бажання нації, Антанта силою заборонила це приєднання, а потім закріпили його юридично в мирних договорах з Австрією та Німеччиною. Для рядових німців це було доказом, що попри заявлене самовизначення народів, Антанта буде робити усе, що захоче. Далі буде тільки гірше.
Взимку 1919 року в Німеччині вдалося придушити місцевий аналог більшовицької революції. Головну роль у цьому відіграли праві добровольці, ветерани Великої війни - фрайкорпуси. У цей час Антанта продовжувала висувати все більш жорсткі умови мирного договору для Німеччини. 6 лютого 1919 року було скликано Веймарське національне зібрання, яке мало виробити конституцію, а також підписати мирний договір з переможцями у війні.
Французи хотіли помститися Німеччині якомога жорсткіше, позбавити Німеччину майбутнього, при цьому опускаючи той факт, що війна закінчилася на французькій території. Британія та США були більш поблажливими, але все одно хотіли покарати німців. Стаття 231 була особливо образливою, оскільки прямо звинувачувала німців у розв'язанні Великої війни. І хоча німці були готові виплатити репарації і змиритися з втратою Ельзасу та низки територій, стаття 231 просто принижувала і породжувала страшенну злобу до всього, що було пов'язано з Версальською системою.
Узагалі, французи робили все, щоб зневажити німців. Паризька мирна конференція була відкрита в день проголошення Німецької імперії, а Версальський мирний договір був підписаний 28 червня 1919 року, в п'яту річницю вбивства Франца Фердинанда. Зала також була обрана не випадково. У Дзеркальній залі було проголошено Німецьку імперію. Жорж Клемансо старався придати цьому дійсту сакральності чи подібності до античних тріумфівю Протягом всього періоду переговорів переможених гнітили як могли. Німці дуже боляче сприймали цей “справделивий мир”. Один з представників Берліна сказав, що у того хто підпише договір має відсохнути рука. Зі сторони все виглядало, що німців змушують підписами смертний вирок. Але іншого вибору не було. Військовий супротив був неможливий.
Веймарська республіка або Німецький рейх
Останній акт неприйняття був здійснений під час прийняття конституції у Веймарі. Оскільки Гогенцоллерни були визнані винними у початку війни, монархія в Німеччині була неможлива. До того ж ліві сили були б проти. Дебати продовжувалися щодо устрою республіки, буде вона унітарною, чи федеративною. Перший варіант пропонували ліві, тоді як центристи і праві виступали за федерацію. Вони зійшлися на федерації, але водночас були зроблені певні зміни в адмінустрої.
Замість кайзера було створено посаду рейхспрезидента. Так само і назва - Німецький Рейх. Чому Рейх? Тому що слово "республіка" було дуже "французьким". Німецьке суспільство в той час намагалося позбутися всіх французьких слів. Тому для позначення земель використовували термін "вільна земля". Рейх тепер розглядався як держава, але було відчуття, що президент повинен був замінити імператора, щоб залишити німцям згадку про минуле. З прапором було простіше, бо взяли за основу полотно, що використовувалося в Франкфуртському конституційному зібранні 1848 року.
В цілому конституція була дуже ліберальною та демократичною для країн 20-х років ХХ століття, але у ній були специфічні прогалини у відносинах: рейхстаг - рейхсканцлер - рейхспрезидент. Потім ця прогалина була використана нацистами для захоплення влади.
Але проблема Веймарської республіки полягала не в інституціях, а в тому, коли вони були запроваджені і які думки почали опановувати серця та уми пересічних німців.
Демократія, яка в 1918 році нарешті була реалізована на практиці, потрапила в нищівні лещата соціального вибуху та поразки у війні. Суспільство не вірило в поразку аж до 11 листопада 1918 року, а лівий виступ 4 листопада лише дав фундамент для міфу про удар соціалістів в спину фронту. Для військових, які повернулися з фронту , безлад в тилу став додатковим доказом зради всередині країни, а не неможливості виграти війну.
Проголошення республіки теж вважалося розколом між правими та поміркованими соціал-демократами, що теж не сприяло союзу між ними. Демократія також багатьма сприймалася як нав’язувана переможцями ідеологія. Сам Вудро Вільсон говорив, що ціль війни полягає в “демократизації Німеччини”. Скорочення армії і флоту, розпуск генерального штабу і військової академії сприймалися як приниження нації. Економічні репарації були абсолютно нелогічними, обтяжливими і безглуздими. Сам Вінстон Черчилль дуже скептично ставився до економічних обмежень, накладених на Німеччину. Замість системних змін і прогресу результатом стали ривки, падіння і національні міфи про удар в спину та вкрадену перемогу.
Спроба переможців показати себе на білому коні, а переможених - демонами, породила в серцях багатьох бажання реваншу і несприйняття демократії та республіки як органічного явища.
