Читаючи книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем та задоволенням», я спіймала себе на роздумах, якими хочу поділитися з вами.
Авторка розповідає про власний досвід компульсивного поглинання любовних романів й відзначає: «Парадокс у тому, що гедонізм (прагнення до задоволення заради задоволення) призводить до ангедонії (нездатності отримувати будь-яке задоволення). Читання завжди було моїм головним джерелом задоволення й втечі від реальності, тому це стало для мене потрясінням і горем».
До цього я вже накидала лист власних таких тяг: тік-ток, дорами, солодощі, гра «три в ряд» тощо (кількість часу витрачених на тік-ток та дорами жахає, радує тільки те, що це залишилось в минулому), але оця фраза про задоволення змусила поглянути на питання ширше.
Загалом мені подобається робити фотографії. Й з травня 2022 року я буквально годинами могла ходити пішки й фотографувати природу, архітектуру, тварин. Це була ідеально-відволікаюча активність: не було залежності ні від кількості грошей, ні від транспорту, ні від повітряних тривог. Лише я та море задоволення. Лише вдалі спроби відволіктися від усього, що відбувалось довкола.
Питання в чому: з вересня 2022 я не можу взяти фотоапарат в руки. Більш того, з якимось жахом думаю про те, щоб взяти його та йти знову на «полювання за кадром». Але, мені пощастило: останнім часом вже починають з’являтися думки, що було б добре повернутись до цього заняття. Тільки тепер розумію, що потрібна конкретна мета, чітка відповідь на питання – що хочу показати? що хочу донести? Саме це буде й надихати, й стимулювати, й зменшувати оцей внутрішній супротив одночасно.
Відсутність сенсу поступово пригнічує.
Відсутність хоча б розуміння “для чого” поступово знищує.
Й змушує подивитися на власні активності під іншим кутом: де оце задоволення тільки заради задоволення? де необхідні для мене самої рамки? де імітація діяльності задля втечі від чогось?
