Підліткам, якими ми колись були.
Батько знову прийшов напідпитку, традиційно хильнув з колегами після роботи. Не те щоб як чіп, але достатньо, щоб сердитися на весь світ через те, що не добрав. Такого батька Віка боїться навіть більше, ніж зовсім п’яного, в цьому стані він і побити може. Не те щоб добряче відлупцювати, так, дати ляпаса чи два, але все одно неприємно. Схоже, сьогодні настрій в нього не агресивний, просто похмурий, він сидить набурмосившись, дивиться в тарілку з борщем та мовчить. Добре, що мовчить. Мати ставить другу тарілку перед Вікою і останній насипає собі. Теж мовчки і це теж добре — батька зараз тільки зачепи, не зрадієш! Мати має втомлений вигляд. Це більше ніж вечірня втома від хатніх справ, це давня втома від усього загалом. Коли Віка була маленькою, а мама зовсім молодою, вона здавалася донці прекрасною, як янгол. Звісно ж, більшості дітей здається, що мама найкраща, найгарніша, а може так воно й було? В будь-якому разі, від світлої вроди та минулої легкості не лишилося й сліду. Мати погладшала, не від ситого життя, сповненого надмірностей та ледарства, а від вічних макаронів, і стала настільки земною, що її до цієї землі вже гне. Вони вечеряють у тиші, яку порушує тільки звук ложки, що торкається дна тарілки в якій майже нічого не лишилося. Борщ без м’яса та сметани, нудний мов будні. Віка їсть понуро, без апетиту, щоб не засмучувати маму. Бабця ніколи не їсть із ними за одним столом — жере чи не з-під рукава в їхній з Вікою спільній кімнаті та щедро смітить крихтами, приваблюючи тарганів. Вона вбила собі в голову, що рідний син, його дружина та п’ятнадцятирічна онука хочуть отруїти її заради цієї «шикарної» квартири в старезній «хрущовці», тому готує та їсть завжди окремо. І це просто прекрасно! Сиділа б тут, бухтіла, та варена капуста випадала б у неї з рота. Тьху! Віка усією душею ненавидить бабцю і їй начхати, що це недобре. Та весь час перекладає її речі, іноді псує їх (Віка впевнена, що навмисно) та нишпорить по кишенях. Що вона сподівається там знайти? Який компромат? Наркотики? Цигарки? Упаковку презервативів? У Віки нічого такого немає, але кожного разу, як вона застає бабцю за цією справою чи помічає, що усілякі безневинні дрібнички, на кшталт записника з ручкою, проїзного чи резинки для волосся, перемістилися з однієї кишені до іншої, вона почувається так, ніби її торкалися брудними руками. Баба бісить своєю маніакальною підозрілістю, співучим ниттям (в ній померла велика плакальниця), нескінченними доріканнями та несправедливими звинуваченнями. Вона бридка нечупара: витирає масні руки просто об халат, розвела тарганів (труїти не дозволяє — а що як підступні родичі використають тарганячу отруту проти неї!), ловить їх пальцями та чавить. Віку нудить від спогадів, вона змушує себе доїсти вечерю і не подякувавши встає з-за столу. Їй здається, щойно вона порушить це тривожне затишшя хоч одним словом, як знову почнеться. Краще нехай усі мовчать. Їм завжди є що закинути одне одному. З того часу, як родина була змушена продати будинок через батькові борги та переїхати до бабці, вони перегризлися як собаки і життя остаточно стало нестерпним. Кілька разів сімейні чвари доводили Віку до нападів. Не епілептичних, просто в неї траплялися дуже сильні істерики, під час яких вона падала на підлогу, билася об неї головою та волала несподівано низьким чоловічим голосом найбрудніші лайливі слова, наче біснувата. Батьки, звісно ж, вважають її навіженою, зате вони одразу стуляють пельки — діє безвідмовно.
Віка йде до себе. Точніше, не тільки до себе. Бабця дивиться телевізор, гучність, як завжди, на повну, глуха ж бо тетеря. По телевізору знову якийсь кримінал, вона таке любить. Віка ніяк не второпає, як в одній людині любов до сльозливих мелодрам може поєднуватися з хворобливою цікавістю до усілякого трешу з мокрухами та розчленованими трупами. Надивиться такого, а потім сама себе накручує.
Віка падає на ліжко і дивиться на вкриту тріщинами стелю, яка, напевно, колись впаде їм із бабою на голови. Вона думає про те, що у світі не буває чудес, а життя схоже на глибокий висохлий колодязь — сидиш на дні і дивишся на світло вгорі, розуміючи, що ніколи його не дістанешся. Про те, що М. — відстійне місто, хоч і обласний центр і перспектив тут ніяких. До того ж батьки не можуть забезпечити їй навчання в престижному універі, а на бюджет їй ніяк не вступити, бо розуму не понад голову. Віку огортає смуток. Життя може змінитися тільки на гірше — зруйнуватися в одну мить.
Віці кортить спробувати якийсь наркотик, аби перевірити, чи стане світ яскравішим. Але вона не знає де таке дістати. Не звертатися ж до найвідбитішого пацана у школі, про якого пліткують, що він вже спробував усе і може придбати — пошле якнайдалі. І це, мабуть, страшенно дорого, Віка не має таких грошей. Спати не хочеться, ще рано зовсім, та й хіба заснеш під цей клятий телевізор. Віка вставляє у вуха навушники, та вмикає якийсь верескливий підлітковий рок, щоб тільки не слухати про вбивства. Вокаліст волає, як мавпа, гітарист та клавішник лажають. Віка відчуває поруч м’який стрибок — кицька. Вона сідає, обіймає тваринку, занурюється носом в чорно-біле хутро та вдихає теплий запах пилу. Муркотіння не чути крізь музику, але можна відчувати грудьми вібрацію маленького тільця. Чомусь хочеться плакати.
Що робити цього бридкого вечора наприкінці канікул, нікчемно проведених удома? Варіантів декілька: вчергове передивитися «Джокера» й таки поплакати, позалипати в інсті на картинки з персонажами аніме, чи написати ще один фанфік, збочений настільки, що не всякому дорослому таке спаде на думку. Дорослі, взагалі, дуже здивувалися б, якби дізналися, яка уява часом буває в дівчат-підлітків. Віка часто розважається написанням порнушних фанфіків, в яких змушує улюблених музикантів, акторів та вигаданих персонажів злягатися між собою у найнеймовірніших комбінаціях. Поки що її бурхливі гормони втішаються лише цим. Віка думає про ідеального хлопця і розуміє, що таким для неї міг би стати лише 2D — вокаліст британського віртуального гурту Gorillaz. Бо він тупий, сліпий та співає гарно. Достатньо тупий, щоб не вважати Віку дурепою, не зможе побачити якою пересічною є її зовнішність, а його чарівний голос завжди втішає, коли погано. Та от лихо — її краш намальований. У світі немає не тільки див, а й ідеалу. Віці стає смішно і вона спочатку здавлено хихотить, прикриваючи рота долонею, а потім регоче в голос. У неї так часто буває: то сльози, то сміх, настрій стрибає, як йому заманеться. Бабця люто поглядає на неї через плече. На щастя нічого не каже і знову повертається до свого ідола — телевізора.
Добре, що в усіх сьогодні такий мовчазний настрій, так спокійніше. Але як же іноді кортить з кимось поговорити! Так, що слова душать, застрягають болісним клубком у горлі. Якщо вірити деяким езотерикам, Віка колись неодмінно помре від раку горла, спровокованого цією постійною недомовленістю. Поговорити їй нема з ким. Батьки одразу відмітаються. Бабця? Не смішіть. Друзів у Віки немає, так само як і братів-сестер. Стриманість не її чеснота, кілька разів однокласники теж доводили її до нападів. З того часу намагаються оминати. Ну хоч не булять як раніше, просто ігнорують. Це краще, ніж цеглиною по макітрі. Віка знає, вона отримувала. Тому хлопчиську нічого за це не було — він стоїть на соціальному щаблі трохи вище за голодранку Віку, точніше, його батьки. Усе зам’яли, тож тепер хлопець зростатиме з усвідомленням того, що дівчат можна бити, до того ж цілком безкарно. Віці майже до вподоби її репутація прицуцуватої, краще вже бути соціопаткою, ніж порожнім місцем, але людина, нажаль, істота стадна та прагне спілкування. Хоч вий з туги! Колись була одна подруга — Аліна, але після переїзду Віку перевели до іншої школи і дуже швидко з’ясувалося, що їх не пов’язувало нічого, окрім сусідства та парти, за якою вони просиділи разом шість років. Дружба за обставинами. Вони досі вітають одна одну зі святами, за інерцією. Зараз їм, напевне, не було б про що й поговорити і Віку дивує, що біль, коли їх щойно розлучили, був таким нестерпним. Мабуть, вона просто відчувала, яка самотність чекає на неї. Інтуїція у Віки завжди була дуже розвинена, як у багатьох надто нервових людей. Від нудьги та начитавшись «Таємничої історії Біллі Міллігана» вона навіть вигадала собі безліч особистостей, щоб не почуватися такою самотньою, але не полегшало і Віці швидко набрид цей гуртожиток у власній голові. До того ж, незабаром серед молоді стало модним мати якесь психічне відхилення, а Віка вважає себе нонконформісткою.
Люди, які мають гроші, але при цьому мають і проблеми, які нема з ким обсудити, зазвичай відвідують психоаналітиків. Віці таке не загрожує. Ніхто не кине їй рятівне коло психоаналізу задарма. До того ж вона ніколи не розуміла, як можна бути відвертим із кимось, хто вислуховує твої емоційні виливи без найменшого співчуття, просто тому, що це його робота за яку непогано платять, ставить питання, які не допомогають розібратися в собі, а заплутують ще більше і дає стандартні відповіді, які колись визубрив у підручниках. Віка вважає усіх психологів дармоїдами. Роботка в них не бий лежачого. Та з неї самої вийшов би психолог не гірший ніж ці «спеціалісти»! Але Віка їм і не заздрить — отримувати гроші за те, що люди на яких тобі геть начхати щодня грають твій мозок та вуха, здається їй чимось наближеним до проституції. Віка хоче щирого співчуття, яке їй ніхто не може дати. І їй нема кому. Майже.
Мобільний коротко вібрує — надійшло повідомлення від Трунаря. Взагалі-то його звати Олексієм, але він вважає за краще ховатися під цим ніком. Обличчя теж не любить показувати, замість власної світлини в нього на аватарці якийсь анімешний лиходій. Познайомилися вони випадково — хтось лишив обурливий коментар під постом Віки в одній із соціальних мереж, а Трунар, який взагалі невідомо як натрапив на її профіль, вступився. Він уїдливо і дотепно пояснив кривдникові, що той дуже неправий, а потім написав Віці в приватні кілька слів підтримки, яких вона так потребувала. Спочатку вона злякалася, але потім вирішила, що не відповісти буде не ввічливо, та й що їй зробить людина з іншого міста, яка не знає де вона живе? Так і розпочалося їхнє дивне спілкування. Інтуїція просто волала, що воно дивне і навіть не зовсім здорове, але Віка не могла встояти перед спокусою поділитися нарешті наболілим. І вона ділилася, спочатку несміливо, потім усе відвертіше, аж поки не прорвало і вона, піддавшись якомусь синдрому випадкового попутника, не виклала перед незнайомцем усе своє життя, не вивернула душу. І ці потоки хутко набраних із помилками та одруками слів не злякали його. Здавалося, що Трунар розуміє її як ніхто, принаймні хотілося в це вірити. Він і сам іноді скаржився на остогидлу нудну роботу, проблеми з колегами та самотність, але частіше дозволяв висловитися своїй віртуальній співрозмовниці. До того ж, у них виявилося на диво багато спільних інтересів. Віка чудово розуміла, що тип, якому чи то під тридцять, чи то трохи за, який досі мешкає з мамою, має дивні, як на його вік, захоплення та листується з п’ятнадцятирічною дівчинкою, скажімо так, якийсь каламутний. Інфантильний невдаха і, можливо, збочинець. Але так хотілося вірити, що Олексій дійсно знайшов у ній рідну душу і йому просто цікаво обмінюватися із нею повідомленнями, мемами та стікерами з обіймайками. Іноді до пізньої ночі. Віка надто небезпечно юна, щоб привабити нормального чоловіка і надто доросла для мрії педофіла. Трунар бачив її світлини і знає, що вона кирпата, темноока, по-дитячому пухкенька — далеко не ідеал краси, тож може він справді бачить у ній друга? Віка теж знає, як виглядає Олексій — бляклий, ніби вицвілий блондин, якого найкраще можна описати словом «ніякий». Вони не вважають одне одного привабливими, тож чому вони не можуть товарищувати? Тільки через стать? Чи різницю у віці? Дурні упередження! Нема чого боятися. Щоправда останнім часом Трунар усе частіше писав, що хоче приїхати до М. і зустрітися з нею. Коли він уперше висловив цю ідею, Віка насторожилася і довго не відповідала, а потім з'їхала з теми. Олексій не наполягав, але час від часу ненав'язливо натякав. І вона все більше схилялася до того, щоб погодитись. Перспектива зустрітися в реальному житті з людиною, яка знає про неї все: що вона ненавидить батька, коли той п'є, а бабу постійно, що в школі вона зацькуванка, навіть те, що її руки та ноги вкриті маленькими порізами, які вона сама собі заподіяла, трохи лякає. Він може переконатися, що Віка просто тупа малолітка, розчаруватися та зникнути, а може виявитися маніяком. Вона не знає, який з цих варіантів гірше. Але в її житті більше немає нікого, хто б не просто терпів її, а виявляв би хоч якийсь інтерес. Є тільки Трунар і Віці вже однаковісінько, чого саме йому від неї треба. Рано чи пізно вона обов'язково погодиться. Це лише питання часу.
