Цей сніг утрамбовується в землю важкою льодяною плитою. Потім хідники стають ковзкими. Будь-яка дорога — це виклик: дійдеш чи розвернешся, махнувши рукою на все це? Вилазити з хати нема бажання. Зобовʼязує робота та звичайні людські потреби. Коли б можна було обійтися без останнього, було би значно простіше. Тоді б зажили… Втім, зима вже відступає, і навіть попри те, що її крижаний маховик нібито лише розкручується, фінал уже очевидний. І був очевидний ще від самого початку, хоч ці довгі — найдовші в році — три місяці видавались темною холодною плямою на тлі нашого й без того не надто світлого життя. Тут я міг би підвʼязатися до актуальних і всім зрозумілих подій в Україні, але не стану цього робити. Нехай зима буде зимою. Просто зимою. Без доповнень.
З чого складалася зима в моєму дитинстві? Як і в усіх — зі сніжок: у школі, вдома на подвірʼї, в баби на дитячому майданчику… Зі застуд та вірусів. Зі світу компʼютерних ігор, особливо серії «Assassin's Creed», яка вагомо вплинула на моє становлення. З Різдва та Водохреща. З розталих снігів на порозі будинку. З бруду, нанесеного разом зі снігом до хати. З безкінечних нарікань на зиму й сезонної лексики на кшталт «сракопад». З гірлянд і старих-престарих ялинкових прикрас. З нудотного небажання йти до школи похмурими післяканікулярними ранками. З холодних гімназійних стін. З домашніх завдань з математики, над якими плакав і які від зими, здавалося, множаться на три. З російської мови, яка попри загалом україномовне середовище повсюдно вигулькувала, бо такою тоді була нормальність. Ох уже ці нульові…
Нині тільки й дивуєшся, як ми тоді жили. Ніби все було чудово. І ти ще малий, не маючи обовʼязків, живеш свої найкращі роки під надійним батьківським крилом у провінційному місті на заході країни. І такими звичними видавались усі ці потворні совєтські фільми, всілякі там «шуріки», «івани васілівєчі» та інші виплоди минулого. Іноді, згадуючи ці дитячі зими я бачу те, чого волів би не знати, але без чого картина була би неповною і більше того — брехливою. Та вже потонули в снігах ті далекі-недавні роки, повмирало багато людей, а памʼять відшліфувала ностальгія. І стекли ці старі сніги тоненькими цівками вглиб брідських колекторів, перетворившись там у ніщо.
Тепер… тепер виходиш із точки «А» і бачиш довгі тонкі пальці буруль, які нависають над тротуарами, прирікаючи когось на каліцтво чи смерть. Місиш ногами сніжні кучугури, від чого уповільнюється хода і пришвидшується робота серця. При цьому розмовляєш по телефону з тими небагатьма, хто розділяє з тобою участь у цій несподіваній сніговій епопеї. І ось нарешті доходиш до точки «Б». Скидаєш промоклі мешти. Взуваєш домашні. З вікна це виглядає менш загрозливо. Зима з вікна і за вікном — то два різні поняття. Її срібляста поетичність зникає, щойно ти згадуєш про військових, які в люті морози сидять ув окопах. Чи про киян, температуру в чиїх квартирах можна виміряти пальцями обох рук.
Усі ці попкультурні символи зими нас більше не стосуються. Немає ніякого “Cristmas” і всього супутнього з ним набору кічевих упізнаваних маркерів — є Різдво, давнє і самобутнє. Це не означає, що комусь варто відмовитись від того, що йому близьке. Та деякі речі в такі межові, символічні часи аж надто оприявнюються, відтак зайве відпадає само собою. Хоча зрештою — кожному своє.
А взагалі хочеться поетизувати зиму. Романтизувати її. Бачити в кожному закапелкові міста, в якому добряче натрусило снігу, глибокий зміст. Та з часом мені це вдається все гірше й гірше. І саме це мене, чесно кажучи, лякає. До дрижаків.
24.01.2025
