П'ятнадцятирічний підліток Гомер, герой книжки «Пам'ять — це ти», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, — єдиний син заможної родини з Барселони. Він залишився сам під час хаосу громадянської війни в Іспанії. Безтурботність його життя різко змінилася боротьбою за виживання і за те, щоб попри всі труднощі, залишитися собою. Докладаючи неймовірних зусиль, щоб розшукати батька, він подорожує країною і постійно думає про Хлою — доньку фермера, яка врятувала його. Хоча їхні життя і цілковито різні, та доля ще неодноразово даруватиме їм зустрічі.
Гомер зустріне кохання всього життя, пізнає ціну справжньої дружби, зробить чимало геройських і нерозважливих вчинків, а шлях йому вказуватимуть ті, кого він зустрічає, — прості подорожні й навіть загадкові примари американських індіанців, які намагаються повернути викрадені реліквії.
Неочікувані зустрічі з Гемінґвеєм і Гітлером, поцілунки з Дорітою, любов і ненависть, радощі й біль, і головне — прагнення вижити і досягнути омріяних вершин — чи може все це бути життям однієї людини?
Наші душі вже не були такими, як по від’їзді з Барселони. Ми забагато пережили й розуміли: якби бодай пискнули, нас розстріляли б разом зі священником. Ми з матір’ю мовчки стояли біля вантажівки в очікуванні слушної миті, щоб утекти в ліс, поки солдати, п’яні й агресивні, катували нещасного Хустіно. Вони геть утратили контроль і навіть не помітили, як ми пішли. Не певен, що котрийсь із них нас запам’ятав.
За ці тижні я з’ясував одне: найзапекліші війни точаться в нас усередині. Шанці, які вгрузають у наші душі, годяться тільки для того, щоб ховатися від себе. Людини, якою ми колись були й більше ніколи не будемо.
Ми покинули доброго чоловіка, знаючи, що його вб’ють. Важко жити із цим усвідомленням. Тим паче в п’ятнадцять років. Я сперечався з матір’ю через те, що вона ухвалювала такі рішення за нас обох. Але вона вже не була тією привітною радісною жінкою, яка співала оперу, поки готувала. Тепер її хвилювало одне: вивести нас у безпечне місце. А я був досить наївним, щоби ставити це під сумнів.
Через кілька днів ми видиралися на засніжений гірський схил, а з нами — іще п’ятнадцятеро людей, які рухалися до тієї самої мети, що й ми: до обітованого краю, Франції. Лишалося недалеко. Я вже втратив лік горам, на які ми піднялися і з яких спустилися. Сильний холод пронизував до кісток.
Мої черевики, подерті з усіх боків, угрузали в сніг. Вони не були розраховані на такі відстані. Хуліан, один із найдосвідченіших попутників, навчив мене обв’язувати їх смужками тканини й набивати газетами, щоби ноги лишалися в теплі.
Мати спала з лиця. Вона потроху в’янула. Сухий кашель, чимраз страшніший, лунав із раннього ранку до пізньої ночі. Ми з нею обоє втратили сили, вагу та рум’янець. Але вона почала втрачати ще й надію.
Наші кроки були повільними й важкими, а ноги слухалися швидше за інерцією, ніж за бажанням. Ніхто не наважувався підняти очі на гору через страх зірватися. У цій місцевості безперестанку віяв сильний вітер, тож іти довелося з покритим обличчям. Схил був крутим; свіжий сніг промочив ноги до колін. Мануель, одноліток мого батька, який залишив рідних у безпеці, а сам мусив тікати, віддав мені пальто. Руки мене не слухалися, тож йому довелося допомогти мені скинути рюкзак — той самий, із яким я безліч разів ходив до школи, — а потім одягти на мене пальто. Я з радістю сказав би, що це не потрібно, але помирав від холоду.
Коли я начепив рюкзак на нове пальто, усі підняли голови, почувши далекий звук, який прорізав тишу. Щось схоже на дзижчання, що пронизувало вітер. Вж-ж-ж. Потім знову, а тоді Мануель упав мені під ноги, забризкавши сніг багрянцем. Я остовпів. Не встигли ми відреагувати — пролунав іще один постріл. А потім іще. Група розділилася. Усі з криками побігли врізнобіч від ворога, що досі лишався невидимим, але вже почав визирати з-за дерев. Мати схопила мене за плече. У її очах знову палав вогонь, якого я не бачив уже давно.
— Біжи! — вона штовхнула мене, ніби ганчір’яну ляльку, і ми помчали від пострілів під вітром, який кусав за обличчя. — Біжи, Гомере! Не озирайся! Біжи! — крикнула вона, розкинувши руки, щоби прикрити мене своїм тілом.
Я біг і біг. Не зупинявся й не озирався, хоча постріли не вщухали. Але дещо мені не подобалося. Я більше не чув за спиною ні материних кроків, ні її знервованого важкого дихання. Я озирнувся, бо злякався, але не пострілів, а того, що вперше в житті залишився на самоті.
Простежив поглядом вервечку своїх слідів і побачив материне нерухоме тіло долілиць у снігу. Я підбіг до неї. Вона не рухалася, не кашляла, не дихала. Куля влучила посередині спини. Хоч як безглуздо, я все одно намагався розбудити її. Моя мати вже не повернеться, а мені кортіло лише бути біля неї, поки мене не знайдуть. Що ще я міг удіяти? Не залишати ж її. У горах досі гуркотали постріли, і я розумів, що був їхньою ціллю, адже сніг підстрибував зовсім поряд, коли його пронизували патрони. Я живий тільки тому, що тоді не мав пістолета. Тієї миті мене штовхало одне: помста. Я хотів убити їх усіх.
Мої попутники-вигнанці розбіглися, залишивши на снігу червоні плямки. Я розумів, що мав тікати. Цього хотіла б вона. У мою матір улучила ще одна куля. Роздерла плоть, забризкавши кров’ю моє обличчя. Я був шокований повною нерухомістю її тіла. Ця куля дала мені зрозуміти — вона більше не зможе мені допомогти, тепер я сам. Сам... Сам... Що робити? Я ніколи нічого не вирішував. Навіть що у який день одягнути. Аж раптом моя доля залежала тільки від мене. Від мене й чотирьох псів, яких спустили, щоб уполювати мене, ніби бісового кролика.
Я щодуху помчав у протилежному напрямку. Сніг не давав розвинути швидкість, але не тільки мені, але й моїм переслідувачам.
Адреналін пробудив кожен мій м’яз. А ті, що ще спали, прокидалися з кожним гавкотом за спиною. Пси лякали мене більше від куль. Якщо вже загинути, то ліпше від кулі, ніж від гострих зубів. Гавкіт лунав дедалі ближче, а сили почали згасати. Цієї миті моя мрія справдилася. Я відчув постріл у спину. Такий несамовитий, що я впав ниць на землю.
Я помер. Перед очима постала моя мати в тій самій ситуації, але болю я не відчув. То смерть така безболісна? Я був вдячний за цю дрібничку. Чи, може, холод або адреналін притлумили страждання. Я таке бачив у деяких розстріляних. Хоча мені й кінець, я не збирався відразу здаватися. Інстинктивно занурив руки у сніг, підвівся й побіг, розуміючи, що будь-якої миті міг упасти. Але я розгонисто мчав уперед і досі не відчував болю.
Я зміг добігти до лісистої ділянки, де кулі вже не свистіли в повітрі, а вгризалися в кору дерев, яка розліталася на тисячу трісок. Чагарники були дедалі більш непролазними, а гілля, холодне й гостре, залишало на мені маленькі порізи. Поміж дерев співав вітер, заглушуючи і моє дедалі слабше відсапування, і гавкіт, що переслідував мене. Мені вдалося! Можливо, я втечу.
Щойно з’явився крихітний промінчик надії, я застряг у гіллі. Просуватися вперед не виходило. Я намагався викрутитися, але рюкзак заплутався, тож вивільнитися ніяк не вдавалося. Ледве прокручувався навколо своєї осі. Гавкіт гучнішав, ніби пси зрозуміли, що я знову був у їхній владі. Розлютившись, я боровся за свободу. Раптом мене осяяло: я вирішив розстебнути пальто, зняв його і покинув висіти поряд із рюкзаком. І вирвався на волю. Кляті пси вже наступали на п’яти.
Я побіг далі, знову й знову падаючи, стривожено чекаючи миті, коли на мене кинеться якийсь із переслідувачів. Так і сталося. Через кілька метрів щелепи одного із псів зімкнулися на моїй щиколотці. Це було не так боляче, як мені уявлялося, але я знав: варто йому повалити мене на землю — і все, тож я ко́пав його ногами й крутився, доки зуби не зісковзнули зі шкіри, відтявши добрячий шмат. Оце було боляче. Упертий звір не збирався мене відпускати й урештірешт укусив за низ холоші штанів. Я щосили вдарив його, а тканина була такою тонкою, що відірвалася, знову випустивши мене на волю. Другий пес мав кинутися за лічені секунди. Переляканий, я безперестанку озирався й бачив, як він наближався, вишкірившись, аж раптом — сам не розумію чому — геть утратив опору під ногами. Не перечепився, а ніби земля просто розверзлася.
Я, мабуть, навіть не зрозумів, що зірвався вниз, поки не вдарився об скелю, а тоді важко звалився на сніг. Я впав у прірву й безконтрольно котився крутим схилом, якому, здавалося, не було кінця. Урізався в усе, що траплялося на шляху. У сніг, землю, каміння й палиці, а врешті-решт мої ребра зіткнулися з товстим стовбуром дерева, яке різко зупинило пекельний спуск. Я надривно закричав — і все скінчилося. У повітрі бринів лише далекий собачий гавкіт. Хай як їм кортіло скуштувати моєї плоті, кидатися у прірву вони не бажали.
А потім — суцільна темрява...
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
