Багато проблема арабського світу сягають коріння Першої світової війни. Велика війна не тільки поховала 4 імперії, а й розбудила дух націоналізму та іредентизму по всьому світу. Нації вимагали утворення власних держав відповідно до попередніх домовленостей з переможцями. Однією з націй були араби. Сьогодні ми розкажемо про арабську боротьбу за власну державу. Героєм розповіді буде третій син шаріфа Хусейна - Фейсал аль Хашимі.
Хашиміти були древнім арабським родом. Своє походження вони вели від прадіда пророка Мухамеда - Хашима ібн Абд Манафа. Цьому роду було доручена важлива місія зі зберігання найсвятішого для мусульман міста - Мекки. Коли турки захопили Аравію, вони утверджували шарифів відповідно до султанської фетви. Для арабів, які відчували своє національне відродження турецька влада була все більш неприйнятною. Деякі ісламські богослови ставили під сумнів титул “каліфа” в турецьких султанів. Вони вважали, що в їх крові немає нащадків пророка чи його сподвижників. На їх думки каліфами могли б бути й Хашиміти. Ключовим моментом став 1908 рік, коли до влади в Османській імперії прийшли молодотурки - представники пантюркізму, які хотіли модернізувати країну. Звісно, що під модернізацією також розумілася асиміляція національних меншин. У 1913 році турки закінчили будувати Хіджазську залізну дорогу. Офіційним приводом було будівництво сучасної магістралі для паломників, але де-факто це було зроблено для кращого контролю за арабськими та бедуїнськими племенами. Особливо гострою стала ситуація в 1915 році, коли молодотурки почали геноцид християн в імперії після серії поразок на Кавказі. Вірмен, ассирійців, понтійських греків звинуватили в тому, що вони були “п’ятою колоною”. Арабські лідери(араби були найбільшою меншиною імперії) засумнівалися в тому чи вони не стануть жертвами уже турецьких репресій в результаті інших поразок.
Хусейн як неофіційний лідер вирішив вступити в переговори з британцями, які обіцяли йому підтримку в разі повстання. Тут на політичній арені з’являється наш герой Фейсал. Він був прекрасно освіченим чоловіком, виріс у Константинополі. У 1913 році він був обраний представником від міста Джидда до Османського парламенту. Після оголошення Османською імперією війни Антанті в грудні 1914 року батько Фейсала відправив його з місією до Константинополя для обговорення прохання Османської імперії щодо участі арабів у війні. По дорозі Фейсал відвідав Дамаск і зустрівся з представниками арабських таємних товариств Аль-Фатат і Аль-Ахд. Після відвідування Константинополя Фейсал повернувся до Мекки через Дамаск, де знову зустрівся з арабськими таємними товариствами, отримав “Дамаський протокол” (документи, який описував кордони арабської держави) і приєднався до групи арабських націоналістів Аль-Фатат. У червні 1915 року, під час у Таіфі Хусейн скликав своїх синів для розв'язання питання щодо союзу з британцями. Фейсал радив батьку бути обережними, Алі виступав проти повстання, а Абдулла виступав за дії та заохочував свого батька вступити в листування з сером Генрі Мак-Магоном, британським резидентом в Каїрі. Хусейн послухав Абдаллу й вступив у зносини з британцями. протягом свого листування він наполягав на створенні арабської держави до складу якої мали увійти Левант(територія від Палестини до Таврських гір, Хіджаз та Ірак. Британці дали обіцянку при тому вони максимально старалися не давати її впевнено відкладаючи спірні питання “в ящик після війни”. Араби трактували поведінку як згоду на їх претензії. Хусейн попросив у британців 50 000 фунтів золотом для організації бунту. Свої фінансові вимоги він пояснював, що араби та бедуїни не будуть воювати без оплати наперед дзвінкою монетою. Британці дали кошти.
Лідери молодотурків все частіше чули “нахрюки” про те що готується арабське повстання. Було здійснено превентивні дії. Арабських солдатів османської армії відправили воювати проти москалів на Кавказ та Балкани, страчено лідерів та готувалася фетва про заміну шаріфа Мекки. Хусейн зрозумів, що тут або пан або пропав. Арабське повстання почалося. У Хашимітів було близько 50 000 осіб під зброєю, але менш як 10 000 мали гвинтівки. 5 червня 1916 року двоє синів Хусейна, еміри Алі та Фейсал, почали повстання, атакувавши османський гарнізон у Медині, але зазнали поразки від активної турецької оборони під проводом Фахрі-паші. Власне повстання почалося 10 червня 1916 року, коли Хусейн наказав своїм прибічникам напасти на османський гарнізон у Мецці. У битві за Мекку тривали більше як місяць кровопролитні вуличні бої між нечисленними, але набагато краще озброєними османськими військами та племенами Хусейна. До хашимітських сил у Мецці приєдналися єгипетські війська, надіслані британцями, які надали таку необхідну артилерійську підтримку, і нарешті взяли Мекку 9 липня 1916 року
Невибірковий вогонь османської артилерії, який завдав значної шкоди Мецці, виявився потужною пропагандистською зброєю для хашимітів, які зобразили османів святотатців найсвятішого міста в ісламі. Також 10 червня інший із синів Хусейна, емір Абдулла, напав на Таіф, який після невдалого штурму було взято в облогу. За підтримки єгипетської артилерії місто було взяте 22 вересня 1916 року. Потім за підтримки Royal Navy араби взяли місто Рабіг, Янбу, Аль Кунфудха.
Антанта розуміла, що для ефективності їм потрібно мати власних військових радників в таборі Хусейна. Було направлено офіцерів, які знали арабську мову та могли комунікувати з місцевими елітами. Найвідомішим з цих офіцерів був Томас Едвард Лоуренс. Це він стане в майбутньому легендарним Лоуренсом Аравійським, героєм війни у пустелі. І саме з ним пов’язаний був Фейсал аль Хашимі. Лоуренс отримав допомогу від Королівського флоту, щоб повернути османську атаку на Янбу в грудні 1916 року . Головним внеском Лоуренса в повстання було переконання арабських лідерів (Фейсал і Абдулла) скоординувати свої дії на підтримку британської стратегії. Лоуренс налагодив тісні стосунки з Фейсалом, чия арабська Північна армія мала стати головним бенефіціаром британської допомоги. Стосунки Лоуренса з Абдуллою (майбутній перший король Йорданії) були поганими, тому Східна арабська армія Абдулли отримувала значно менше британської допомоги. Лоуренс переконав арабів не виганяти османів з Медини ; замість цього араби багато разів атакували залізницю Хіджаз. Це зв’язало більше османських військ, які були змушені захищати залізницю та ремонтувати постійні пошкодження. Лоуренс був упевнений, що пустеля буде на стороні арабів, якщо вони правильно будуть застосовувати тактику. Він мав рацію, турецькі бригади, які вийшли з Медини аби відбити Янбу зазнали поразки через тактику “бий та тікай”.
Наприкінці 1916 року союзники почали формування Регулярної арабської армії (також відомої як Армія Шаріфа), сформованої з арабських військовополонених Османської імперії. Бійці носили британські мундири, а замість кепі були куфії. Війська навчалися для борні за європейськими лекалами. Багато офіцерів з армії Шаріфа ще відіграють свою роль в арабському світі й після подій Великої війни.
Була й ложка дьогтю у відносинах з Антантою. У 1917 році арабам стало відомо про угоду Сайкса-Піко про розподіл зон впливу після війни між Британією та Францією. Це дуже сильно вдарило по відносинах. Араби досі пам’ятають цю образу. Британці не дотрималися свого слова. Фейсал, наприклад, вів сепаратні переговори з турками аби перейти на їх сторону та виторгувати собі кусок земель побільше. Для підняття духу арабів, Лоуренс організував свій легендарний похід в Акабу, який був найвідомішою операцією з його участю. Це мало виправити цей надрив у відносинах.
Загалом до кінця війни британці змогли організувати арабів у доволі пристойні сили, які могли добре воювати з турками. Наприклад арабська кавалерія зіграла важливу роль в битві поблизу Меггідо. Араби першими зайшли в Дамаск та Аллепо. Війна на сході закінчилась перемир’ям в Мудросі, але мир в ці краї не прийде.
Вставай Саладіне, ми повернулися!
Коли закінчилася Велика війна, араби надіялися отримати свою державу. Фейсал мріяв стати правителем Леванту. У Сирії було скликано установчі збори, які проголосили представника роду Хашимітів королем у 1920 році. Дамаск став центром національного руху. Багатьом сучасникам здавалося, що створення арабської держави є доконаним фактом. З цим не могли згодитися британці та французи. Вони мали зобов’язання перед собою, а також зобов’язання перед євреями на створення “дому для євреїв”. Була загроза, що арабів просто не допустять до конференції. Фейсал відчув, що його можуть “кинути” і робить непопулярний крок серед мусульман. Він підписує угоду з Хаїмом Вейцман, головним сіоністом світу. Ставка була на те, що сіоністи переконають британців виконати умови договору з арабами, а ті дозволять колінам Ізраїля повернутися додому.
Хоча задум не вдався на всі 100%, араби змогли потрапити на Версальську мирну конференцію. Британці говорили, Фейсалу, щоб той домовлявся про арабську державу з французами. Останні не хотіли ніяких домовленостей, їх цікавила Сирія. Після Конференції в Сан-Ремо стало остаточно зрозуміло, що французи не віддадуть Сирію, а британці заберуть собі Месопотамію. Генерал Гуро, командувач французами в Сирії, висунув ультиматум Фейсалу, аби той став маріонеткою французів. Новоспечений король Сирії вирішив дати бій за вітчизну. Поблизу Майсалуні зіткнулися сили арабів та французів. Битва закінчилася до обіду. Французи розбили основні сили арабів, убивши їх командира Юсуфа аль-Азма.
Хоча це була військова поразка та кінець суверенного королівства Сирія, для арабів світу ця битва стала національним міфом, а аль-Азма прикладом військового, який боровся до кінця за ідею. Французи після перемоги розкололи Сирію на менші утворення тим самим виконуючи давню істину: “Divida et impera”. Легенда говорить, що після взяття Дамаску генерал Гуро, командувач французами, підійшов до могили легендарного Саладіна. Він копнув її та сказав слова: “Вставай Саладіне, ми повернулися. Хрест переміг півмісяць”. Фейсал відправився у вигнання, але саме існування незалежної арабської держави розпалило більше вогонь арабського націоналізму.
Король штучної держави
У березні 1921 року на Каїрській конференції британці вирішили, що Фейсал є хорошим кандидатом для правління британського мандату в Іраку на основі порад Лоуренса Аравійського. У 1921 році мало людей, які жили в Іраку, навіть знали, хто такий Фейсал, або коли-небудь чули його ім'я. За допомогою британських чиновників він успішно проводив кампанію серед арабів Іраку та завоював підтримку сунітської меншини. Однак шиїтська більшість поставилася до Фейсала прохолодно, і його поява в шиїтському порту Басра була зустрінута байдуже. Британці запропонували йому трон зі шипами. Фейсал був сунітом, як і меншість населення Іраку. Більшість була шиїтами, які були не в захваті, що вони знову будуть громадянами другого сорту. Християн та ассирійців ніхто не любив. Їх вважали слугами британців та хотіли знищити. Курди мріяли створити незалежний Курдистан. Іронічно, але іракських курдів підтримував Ататюрк, який у своїй країні меншину репресував як міг. Мустафа Кемаль думав у таки спосіб повернути до Туреччини територію Мосульського вілаєту У 1932 році Фейсал так описав свою вотчину: “Ірак — це королівство, яким керує сунітський уряд, заснований на уламках османського правління. Цей уряд панує над курдським сегментом, більшість якого неосвічені, що включає людей з особистими амбіціями, які змушують його покинути його [уряд] під приводом того, що він не належить до їх етнічної приналежності. [Уряд також керує] неосвіченою шиїтською більшістю, яка належить до тієї ж етнічної групи, що й уряд, але переслідування, які спіткали їх внаслідок турецького правління, що не дозволяло їм брати участь в управлінні та здійснювати його, спонукали глибокий клин між арабським народом, розділеним на ці дві групи. На жаль, усе це змусило цю більшість або осіб, які плекають особливі прагнення, релігійних серед них, шукачів посад без кваліфікації та тих, хто не отримав матеріальної вигоди від нового правила, удавати, що їх усе ще переслідують, тому що вони шиїти”
Коронація Фейсала була гарно описана журналістом Дейлі Геральд, Оганесяном: “Він був коронований тихо, на площі, серед бараків, у присутності англійських чиновників і невеликої групи своїх прихильників. За ним із багнетами наголо стояв британський піхотний батальйон.”. При коронації грала мелодія “Боже бережи короля”. Доля неначе знущалася з Фейсала. Він мав бути маріонеткою Лондона. Тільки наш герой не був готовий до такого. З перших днів свого правління він скликав до свого двору арабських націоналістів та своїх сирійських прихильників. Мрією Фейсала було відновлення арабської держави з французької підмандатної території та земель своїх братів (у 1925 його батька й старшого брата вигнали Саудити з Хеджазу). Сирійські біженці в Іранку мали негативну репутацію серед шиїтів. Тенденція сирійських емігрантів у міністерстві освіти писати та видавати шкільні підручники, що прославляють Каліфат Омейядів як «золоту добу» арабів, разом із дуже зневажливими словами про імама Алі викликали велику образу в шиїтській громаді, що викликало протести та змусило Фейсала вилучити образливі підручники в 1927 та 1933 році. Сам Фейсал був толерантною людиною, проголошуючи себе другом шиїтської, курдської та єврейської громад у своєму царстві, і в 1928 році критикував політику деяких своїх міністрів, які прагнули звільнити всіх євреїв Іраку з державної служби, але його політика сприяння панарабському націоналізму для сприяння його особистим і династичним амбіціям виявилася руйнівною силою в Іраку, оскільки вона вбила клин між арабською та курдською громадами. Це створили не іракську політичну націю, а утотожнила арабів та термін іракець.
Фейсал зміг звільнити від британців Ірак до 1931 року. Це було здійснено в результаті важких переговорів. Королівство стало членом Ліги Націй, але раптова смерть монарха не дозволила закінчити модернізаційні процеси. Половинчастість реформ та відсутність єдиної політичної нації заклала бомбу під іракську державність. Ця країна досі є однією з найбільш знедолених у світі
Історія Фейсала як і арабів на початку XX століття є епічною баладою про воїнів пустелі, які воюють з могутньою імперією. Трагедією, де союзники обманюють тебе заради власних інтересів. Твоїх амбіцій, коли ти шукаєш місця для того аби реалізувати свою мрію. Фейсал був з найзнатнішого арабського роду - родичі пророка, але його амбіції були часом занадто великими. Спадщина Фейсала суперечлива, але вплив на арабський націоналізм неоціненна.
