'Heart and soul, one will burn' (с) Ян Кертіс. Із репертуару гурту Joy Division
Найдурніше питання, яке можна поставити художнику, це: «Що ви хотіли сказати своєю картиною?» Більшість митців хочуть, щоб кожен бачив у їхніх роботах щось своє, щоб їх трактували в різний спосіб і ніколи не дадуть однозначної відповіді. Леонід сам не знав, що хотів сказати своєю найкращою, як він вважав, картиною. Навіть назви їй не придумав, знав лише, що це щось дуже особисте. Вона була в синіх, сутінкових кольорах. Він зобразив свою вразливість у вигляді маленької наляканої дівчинки, що ніби намагається захиститися від чогось невидимого, виставивши перед собою бліду тоненьку руку. Спочатку в дівчинки були очі, але Леонід зафарбував їх різкими мазками — вона боїться життя, їй страшно дивитися. Це його аніма. Своє суворе, завжди невдоволене суперего, він уявив зловісною чорною фігурою, що височіє за спиною дівчинки, нависає над нею, ніби поглинає своїм довгим вбранням. Вона теж символізувала його душу, тільки інший її бік. Леонідові часто дорікали тим, що його емоції не по-чоловічому домінують над розумом, тому на місці голови цієї фігури він намалював червоне серце, що ніби стікало кров’ю. Серце, як відомо, сліпе, тож у його центрі художник помістив затягнуте більмом око. Коли Леонід дописав цю картину, він відчув полегшення, ніби випустив із себе щось темне, лихе, очистився.
Картина багатьом здавалася дещо моторошною, казали, що вона справляє неприємне враження. Спочатку, організатори виставки навіть не хотіли її брати, але Леонід усе-таки вмовив. Зараз він спостерігав, як люди, навіть не роздивившись її як слід, поспішають далі. В когось на обличчі при цьому можна було прочитати похмурі думки, в когось майже гидливе нерозуміння. Найприкрішим було те, що картина зі сліпим серцем відлякувала відвідувачів і від решти робіт Леоніда — вони стікалися до іншої половини галереї, де був виставлений якийсь недолугий попарт. Чомусь те, що робилося від душі, не зачепило нікого. Може, все це й справді лише бездарна, претензійна дурня? «Треба було слухатися батька з матір’ю та вступати до юридичного», мовило суперего. «Все, що я роблю, нікому не потрібне! Рано чи пізно, я помру в злиднях!», пропищав наляканий дитячий голосок. Леонід потрусив головою, відганяючи ману, потер скроні. У вухах загуло, він відчув запах металу, краплина крові впала на кремову плитку підлоги. «Дідько! Тільки не зараз…»
— Юначе, вам зле? — Спитала якась жаліслива пані, торкнувшись рукава його піджаку.
— Ні, все гаразд, — запевнив Леонід, — зі мною таке часто трапляється, нічого страшного.
— Ось, візьміть, — жінка простягнула художникові упаковку паперових хустинок, він подякував, — вам треба на двір, подихати. Ви рознервувалися через ту картину? Мені самій біля неї стало погано. Вона бридка.
Немолоде, але все ще вродливе обличчя жінки скривила обурена гримаса. Леонід гірко посміхнувся. «Мою душу вважають огидною».
— Ви маєте рацію, — сказав він.
— Я рада, що в нас із вами схожі погляди на живопис. Сучасне мистецтво сповнене негативу і жодних емоцій, окрім поганих не викликає. Цього вистачає і в житті, нащо ще й малювати таке… зле? Ви зі мною згодні? Як ви вважаєте, що хотів сказати той художник? Чи художниця, я навіть не подивилася ім’я.
— Думаю, нічого. Геть нічогісінько.
Її теревені вже добряче дратували Леоніда. Кровотеча з носу не припинялася, серветка просякла кров’ю та розлазилася в пальцях.
— Може викликати вам лікаря? Ви страшенно блідий. Вам води принести? — В голосі жінки лунало щире співчуття і Леонід відчув провину за те, що розсердився на неї.
— Ні, дякую. Але мені дійсно краще вийти. До побачення.
Ледь спекавшись нав’язливої нової знайомої, Леонід попрямував до виходу з галереї. На свіжому повітрі йому трохи полегшало.
Він, звісно ж, і не розраховував на успіх, просто сподівався, що хтось, поглянувши на його картини, зокрема на ту, безіменну, відчує… впізнавання? І подумає: «А я ж почуваюся так само, як той, хто це писав. Теж прагну ховатися в тінях, моє серце таке ж хворе і сліпе». Якби хтось справді так подумав, Леонід одразу відчув би це і переконався, що він не один такий. Але його картини лише викликають відразу — в кожного в цьому житті свій біль, чужого не треба. Хай там як, але Леонід ніколи не припинить писати їх. Це потрібно йому самому. Конче необхідно. Якщо він не виплескуватиме, не вихаркуватиме кров’ю на полотно свої страхи, вони заповнять його сни, а потім просочаться зі снів у реальність. Леонід розучиться відрізняти реальність від жахів і його огорне божевілля, яке нерідко траплялося в його родині. Живопис був його особистою арттерапією, яку він сам собі прописав.
