Розділ 3.
Дім…Сервант…Книга…
-Я приїхала! - радісно крикнула я, ледь переступивши поріг батьківського дому бо через радість мого повернення, я не змогла стриматися від емоційного пориву і не закричати так, щоб і сусіди почули. У мене була своя маленька “розвага”. Я любила приїжджати так, щоб ніхто про це не знав і робити “сюрприз” своєю появою. Смішним був перший раз мого приїзду, ще три роки тому. Я стояла на вулиці, говорячи з мамою по телефону і випитуючи де вона. Це був початок теплої осені і на канатах для білизни сушилися білі простирадла за якими я ховалася. Мій тато вийшовши на вулицю, побачив дві ноги які ходили колами за ворітьми. Він завмер. Тихенько підійшов ближче і побачивши мене, засміявся зі словами: “Я думав ти крадій і вже хотів рушницю брати.” Ось таким був мій перший приїзд-сюрприз. Але я все рівно любила створювати цей ефект неочікуваності своїм приїздом і частенько комусь або всім недоговорювала про свої плани.
Поставивши сумку на підлогу, я увійшла до малесенької кладової де жив білосніжний котел, розділяючи свою житлову площу із взуттям різного кольору, розміру і віку. Роззувшись мої, втомлені від багатогодинної дороги, ноги, нарешті відчули м’якість домашніх тапочок.
- Це хто приїхав?, - почулося над моєю головою і я підняла свої очі. На порозі стояв тато, широко посміхаючись і розкривши руки для теплих і таких рідних обіймів. Чорні, прямі пасма з білими нитками сивини спадали на втомлені очі. Ніколи і ніщо не порівняється з тим, як батьки обіймають своїх дітей і, що ти відчуваєш в цей час. Вони ніби перетворюються на крилатих птахів, які огортають тебе своїм пір’ям, щоб зігріти і захистити від усього, що чекає тебе у світі.
-Ти вже приїхала, моя маленька? - пройшов крізь мене ніжний мамин голос, який торкнувся не тільки моїх вух, а й серця. Відірвавшись від тата я міцно обійняла маму і відчула той рідний запах, який не сплутаєш ні з чим і ні з ким. Запах рідної людини це ніби наркотик чи, скоріше, заспокійливе яке миттю проникає у кожну клітиночку твого тіла даючи зрозуміти, що ти у безпеці і можна розслабитися.
-Ти на довго приїхала? Як дорога? Важка? - невгавав тато.
-Дорога була довгою, під кінець вже трохи стомилася. Добре, що ми мали зупинки і я могла трохи походити. Я приїхала на декілька днів бо у мене зараз почалася робота і мені дуже треба повернутися чим раніше.
-О, приїхала. - почулося з лівого боку. Я повернулася і побачила як у дверях стояв мій молодший брат із таким виглядом, наче він не те що не здивувався, а знав про все і мене зовсім не чекав. Ми з ним були різними: я була схожа на степовий вітер, а він був морським штилем.
-Давай, проходь, перевдягайся і я тебе погодую. Потім розкажеш що до чого. - сказала мама своїм командирським тоном. Інколи мені стає цікаво чи це у всіх жінок відкривається такий тон голосу, коли вони стають мамами?
Взявши невеличку сумку, в якій були мої речі я пішла до своєї кімнати. Знайомі стіни, пухка темно-зелена ковдра на ліжку, коричневий письмовий стіл, важкий сервант, що ховав у собі різнобарвні книги одразу дали розуміння того, що я вдома. Знявши верхній одяг і перевдягнувшись у домашню піжаму, я почимчикувала на кухню де моя мама вже диригувала оркестром із кастрюль, сковорідки, чашок і ложок.
-Приготувала для тебе рагу. Будеш?
-Так. Всю дорогу за нього думала. А сметана є?
Я не знаю, чому саме так сталося але без сметани я свого життя не уявляла. Без неї будь яка їжа мені була не смачною і сухою. Пізніше це явище трохи збавило обороти але в дитинстві, чесно, не знаю чому, я клала її навіть у чай… мамі, звичайно.
Поки я спокійно жувала рагу, пічка тріскотіла дерев’яними нотами, а на дивані, лежало два м’яких клубочки, які муркотіли колискову собі під носа в такт теплому музиканту.
-Я завтра сходжу до Ксюхи, поки я вдома. Ми давно не бачились. - мовила я доїдаючи вечерю.
-Звичайно йди. - сказала мама, помішуючи щось у своїй кастрюлі. - Так, а на скільки ти приїхала?
-Я буду тут до суботи бо у мене заняття з дітьми і я не можу їх пропустити.
-Невже ти не можеш лишитися на довше? - посмурніла мама. - Ми так довго не бачились. Може, зателефонуй та нехай тебе хтось підмінить.
-Там тільки Даша але вона не займається цим. - виправдовувалась я.
-Невже вона тебе не пустить побути дома на один день більше? - невгавала мама.
-Добре, я поговорю із нею. Може, розпишу їй вправи, а вона проведе заняття.
Чесно, з моєю мамою краще не сперечатися зовсім бо отримати перемогу у суперечці із нею неможливо і ти тільки витратиш свій дрогоцінний час і мамині “нєрви”. Мені не хотілося писати і просити Дашу попрацювати за мене бо я любила свою роботу. Я любила дітей і любила вчити, тому я була щасливою, працюючи там. Але, мама була прва, приїхати за сотню кілометрів на три дні було чимось несерйозним, тим паче, що і додому я тепер приїжджала раз на пів року.
Помивши за собою посуд, я ще трошки поговорила з мамою і пішла до себе. Чорний сервант манив до себе спогадами і різними історіями. Книги, мов воїни стояли непорушно від найменьшого до найбільшого і чекали свого часу. Я провела пальцем по книжкови корінням, обираючи, що сьогодні стане моєю колисковою. Стара, світло-коричнева книжка лишилася під моїм пальцем. Кутики моїх губ легко всміхнулися. Я б могла із закритими очима, на дотик, розсказати про будь яку книгу у моїй маленькій бібліотеці. Але цю я знала найкраще і любила найбільше бо вона перейшла мені у спадок від мами і коли я подорослішала, вона вручила її мені. До речі, любов до читання у мене також від мами бо вона ще змалечку водила нас до місцевої бібліотеки, так сказати, прищіпуючи любов до книг.
Взявши свою стару подругу я вмостилася на м’якеньке ліжко, вмоталася у темно-зелене покривало і поринула у стару історію, вже із сотню разів прочитаної книги.
