Бісквітне тістечко з полуничним джемом і крихтами пісочного печива було подане на синій, кольору індиго тарілці. Гарячий саусеп парував поряд. Вона дивилася у вікно. Виделка, наче гільйотина, зависла у повітрі, над витвором кондитерського мистецтва. Блакитно сірі очі вишукували у натовпі знайомі обличчя, шарфи, шапки, пальто. На вулиці стояв нахабний грудневий мороз, курив цигарку, з посмішкою дмухав вітром за коміри, що пронизувало до кісток. Люди з прискоком мчали у теплі офіси, будинки, кафе. Ніхто не звертав увагу на дівчину за великим склом книгарні-кав'ярні. Вона повернулася до рідного міста в надії відчути, згадати, знайти то тепло, сенси, мрії, що наповнювали її колись, молоду, наївну студентку, яка фантазувала на лавочках у парках, споглядаючи невагоме багряне завихрене листя, кохала і була кохана на солоних берегах моря, у тіні розлогих платанів, горіла ідеями, рокнрольністю, жадобою до життя. Місто зустріло її холодно, вбране у різдвяне яскраве, набурмосене, наче дитина біля ялинки не з тим подарунком, що вона хотіла. Чужі обличчя, чужі тіла, душі, думи наповнювали проспекти, провулки. Навіть море відверталося, копиливши губи - Ти мене кинула, поїхала, не хочу розмовляти, іди геть - дуло на дівчину крижаним бризом. Бісквітне тістечко з полуничним джемом і крихтами пісочного печива стояло самотньо на тарілці, наче одинокий пасажир на тролейбусній зупинці пізно ввечері. Чашка з чаєм пустувала, як і стілець біля вікна, що ще тримав у собі тепло невідомої йому дівчини. На вокзалі грала музика, плацкарт блимав пусткою, вона прощалася з містом назавжди. Воно, награно відвертаючись, витирало крадькома сльози у кутках очей, готове кинутись їй на шию і розридатись. Потяг дьорнувся, картинки попливли за вікном, думки - у голові. Прощавай. Пока. Буду сумувати. Не бреши. А я буду. Ну ладно, чекаю літом на абрикоси і кавуни. Добре. Люблю. Люблю.
