Який же сумний світанок, але чому таємницю ховати?
Якщо усмішка сама не виникає, лицарем емоцій сьогодні мені не бути.
Машина тоне, а я намагаюсь плисти в морі.
Всередині так порожньо, і до огиди — так противно.
Скло від реальності відділяє, бажання знову виникає — сказати хоча б слово.
Або каменем розбити, щоб я, збій реальності, миттєво міг неохоче забути.
Але проблиски світла інколи мене обіймають, і ось уже минув ще один,
улюблений мною — зимовий вечір, що передвіщає нестримну весну!
В лазарет ступаю я,
сповідь про втрату, самотність і примирення з болем. Ліричний герой звертається до друга чи, можливо, до частини самого себе — до того, хто залишився поруч у спільному “човні” життя
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
Розірвані папери, забруднені засохлою фарбою, розкидані усією кімнатою, а старезний комод укрив під собою втомлені пензлі. Сухий солодкуватий аромат заполонив кімнату, як і пилюка, що обійняла кожну щілину.
На душі спокійно та тихо. За вікном йде дощ, в каміні тихенько потріскують дрова, якими я п’ять хвилин тому задимила вітальню. Мій пес мирно спить на дивані, замацавши світлу ковдру бруднющими лапами.
Розірвані папери, забруднені засохлою фарбою, розкидані усією кімнатою, а старезний комод укрив під собою втомлені пензлі. Сухий солодкуватий аромат заполонив кімнату, як і пилюка, що обійняла кожну щілину.
На душі спокійно та тихо. За вікном йде дощ, в каміні тихенько потріскують дрова, якими я п’ять хвилин тому задимила вітальню. Мій пес мирно спить на дивані, замацавши світлу ковдру бруднющими лапами.
