Українська консервативна позиція без лівого радикалізму.
#ДекомунізаціяТрадиціоналізація
На перший погляд може здатися, що тема вже давно втратила актуальність. Зрештою, у реченні «знести не можна лишити» кома вже поставлена, пам’ятник демонтовано, а дискусія нібито завершена.
Ми підтримуємо усунення радянського символу з українського публічного простору та демонтаж пам’ятника Булгакову як прояв волевиявлення киян. Ми підтримуємо декомунізацію, українізацію, традиціоналізацію та повернення Києву його власного історичного обличчя.
Тому насправді наше завдання полягає не стільки в тому, щоб вкотре обговорювати сам факт знесення пам’ятника чи доводити, чому це важливо, скільки в тому, щоб не допустити монополізації та радянізації дискусії окремими лівими течіями, які намагаються нав’язати власні «пояснення» цього процесу — пояснення, через які згодом може бути обґрунтоване знесення пам’ятників уже беззаперечно українським діячам.
Постать Булгакова, без сумніву, ще потребуватиме переосмислення після перемоги України у тривалій війні. Причому переосмислення з багатьох різних перспектив, а не виключно через призму ліворадикальної меншості, що дедалі частіше намагається апропріювати право на остаточне трактування історичних процесів. Саме проти такої апропріації дискусії і виступає ця стаття. Адже сьогодні скривавлені від крові Булгакова багнети спрямовані на одну постать, а завтра ті самі багнети можуть бути використані проти багатьох інших діячів, які у свою чергу однозачно належать до української історії, на відміну від Булгакова.
Саме тому виглядає доволі дивним прагнення будь-що-будь представити Булгакова насамперед як символ імперіалізму, особливо якщо йдеться про його пізній життєвий період.
Його творами, зокрема п’єсою Дні Турбіних, уже в СРСР захоплювався сам Йосип Сталін. У ній Булгаков через вуста своїх героїв промовляв:
«Для одних Червона гвардія — це смерть, а для мене — новий етап. Народ не з нами, народ з ними. Якщо більшовики мобілізують мене, я піду служити.»
Промовистими є й окремі сторінки його життя в СРСР та звернення до влади на кшталт:
«Я прошу призначити мене режисером-асистентом у МХАТ... Якщо мене не призначать, я прошу надати мене в розпорядження як статиста. Якщо і статистом не можна — я прошу роботу працівника сцени.»
Це була людина, яка пристосувувалася до обставин життя, зокрема в радянській системі. Вона нерідко працювала на радянську ліву пропаганду, співпрацювала з радянською пресою, шукала прихильності керівництва СРСР та користувалася особливою увагою з боку Сталіна, фактично маючи його особистий протекторат. Одним із найяскравіших прикладів цього стало написання п’єси Батум про молоді роки Сталіна. У 1939 році Булгаков створив цей твір, намагаючись повернути прихильність влади та зміцнити власне становище в радянському культурному середовищі.
У цьому контексті досить очевидно, що пам’ятник, встановлений у Києві у 2007 році за сприяння організацій, пов’язаних із проросійським та комуністичним середовищем, був присвячений саме «радянському» Булгакову.
Подібна проблема, на жаль, стосується і багатьох пам’ятників Шевченку в Україні. Значна частина з них є пам’ятниками саме «радянському» Шевченкові — кріпаку та «пригніченому поету», образ якого був пропущений через комуністичну ідеологічну лінзу. У такому трактуванні часто свідомо згладжувалися або взагалі ігнорувалися незручні для радянського наративу аспекти його біографії та творчості, зокрема його залученість до політичних кіл імперії, виразний український національний світогляд і прагнення політичного визволення свого народу.
Проте ми не ставимо питання про демонтаж таких пам’ятників насамперед тому, що Шевченко здобув загальнонародне визнання та став символом української нації задовго до більшовицької окупації українських земель по обидва боки Дніпра.
Його культ не був створений радянською владою — навпаки, радянська влада лише намагалася пристосувати його постать до власних ідеологічних потреб.
Зараз активно триває процес своєрідної «декомунізації» образу видатного Кобзаря — його переосмислення в природних умовах, без призми радянської історіографії та ідеологічних нашарувань.
Подібний процес неминуче очікує й багатьох інших діячів української історії та культури. Зокрема й значно менш однозначних постатей, таких як Булгаков. Однак таке переосмислення має відбуватися без політично заангажованих лівих шаблонів, які заздалегідь навішують ярлики та підміняють історичний аналіз ідеологічними оцінками. Лише звільнившись як від комуністичних міфології, так і від сучасних також лівих політичних догм, можна буде дати цим постатям справедливу та історично виважену оцінку.
У своїх дослідженнях, ліві автори посилаються на практики окремих країн Європи та США, де протягом останніх десятиліть за ініціативи невеликих радикальних груп відбувається демонтаж пам'ятників історичним постатям і батькам-засновникам. Нерідко такі кампанії супроводжуються актами вандалізму та обґрунтовуються невідповідністю цих діячів лівим ідеологічним критеріям. Паралельно об'єктами атак стають історичні пам'ятки, твори мистецтва та релігійна спадщина.
Говорячи про США, слід згадати, що там опісля Громадянської війни утвердилася практика суспільного примирення та право різних громад вшановувати власних історичних діячів. Проте в останні десятиліття цей підхід дедалі частіше поступався місцем кампаніям зі знесення пам’ятників політично «неправильним» постатям. У результаті об’єктами вандалізму з боку лівих радикалів та популістів ставали не лише діячі протилежного табору, а й звичайні солдати та офіцери, яких місцеві громади вшановували передусім як людей, що воювали й загинули за свій край та свої домівки.
Іронічно, що подібну політику "стирання" історії проводить і колеги європейських лівих радикалів – путінська Росія, не лише зносячи пам’ятники борцям проти комуністичної диктатури в рамках "деколонізації" на своїй території, а й встановлюючи монументи на честь червоних лівих диктаторів на окупованих територіях України.
Тобто проблема полягає навіть не в самому Булгакові, а в пропагандистському прецеденті. В потенційному рзширенні критеріїв «деколонізації» та обґрунтування нею будь-яких дій може призвести до атак на інших історичних діячів які є однозначно українськими. І якщо сьогодні суспільство погоджується з привласненням лівими дискусії щодо Булгакова, то завтра знайдеться достатньо охочих з тих же середовищ застосувати принцип "деколонізації" до Гоголя, Хмельницького, Шевченка, Франка, Лесі Українки чи будь-кого іншого, хто не відповідатиме лівим ідеологічним догмам. Проти деяких з них, вже ведуються компанії очорнення, натомість продвигаються "українські" діячі з рядів більшовицької еліти.
Саме тому суперечка навколо пам'ятника Булгакову є значно ширшою, ніж питання одного письменника і дискусію про нього. Йдеться про те, чи залишиться українська політика пам’яті інструментом декомунізації та українізації — першою і єдиною з трьох держав: Білорусі, України та путінської Росії, що пішла на знесення пам’ятників лівим тиранам, — чи буде вона насильно підмінена лівими пропагандистськими практиками, де кожне нове покоління радикалів переглядатиме пантеон національних постатей відповідно до власних політичних догматів, як це відбувається в путінській Росії.
У контексті такого підходу Історичний клуб пропонує радикалам не зупинятися на "досягнутому" у пропаганді, та одразу перейти до логічного завершення власної аргументації. Після Булгакова можна взятися за вибудовування образу «імперця» з Шевченка, а потім — урочисто розпочати боротьбу вже й з ним, адже він товаришував із діячами імперії, навчався в її закладах та написав частину своїх творів російською мовою. Після нього черга, очевидно, має дійти до Франка — через його походження з родини, австрійської аристократії. А там і до Лесі Українки недалеко — достатньо оголосити її походження з освіченого та заможного середовища доказом належності до чергової «привілейованої» верстви.
Автор статті та ркдактор Микита Боженко
Для @KhoruhvaKlub 🚩
