Книжка Радомира Мокрика «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники» вийшла дуже вчасно. На цю тему не так багато книжок для широкої аудиторії, а це – саме те, що треба.
Автор досліджував цю тематику не один рік і використав чимало різних джерел: вивчав щоденники та опубліковані спогади шістдесятників, архівні документи, та й сам робив з ними інтерв’ю для цієї книжки. По суті, це не просто літопис того культурно-просвітницького руху, а і його збірна біографія. А ще чудова фотогалерея – ви знайдете багато світлин з сімейних архівів, а також Музею шістдесятництва в Києві. Радомир Мокрик розповідає не лише про той короткий період, коли творили шістдесятники (1955-1965), а й зазирає у дитинство та юність його представників. Всіх їх так чи інакше зачепила Друга світова війна або повоєнні злидні. Тому не дивно, що коли частина шістдесятників перейшла до протистояння з владою, ставши дисидентами, їхній опір був ненасильницьким. Припускаю, що війна посіяла в них відразу до насильства, а антивоєнна риторика у їхніх творах була щирою, а не нав’язаною згори. Звісно, ненасильницький опір пояснювався ще й тим, що ці люди були виховані у радянській системі координат і спершу не протиставляли себе їй. Але це вже тема для окремої книжки.
Радомир Мокрик показує процес становлення шістдесятників. На сторінках книжки ми бачимо, як ця молодь поступово, крок за кроком, відкриває для себе українську культуру та історію – влаштовує творчі вечори, лекції, театральні вистави. Вшановує пам’ять представників Розстріляного Відродження. Відкриває масові поховання жертв сталінських репресій у Биківні під Києвом. Пише власні картини, вірші, прозу, виходячи при цьому за встановлені владою рамки. Мозаїки Алли Горської, статті Івана Дзюби та Івана Світличного, вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко — все це спадщина тієї доби. У ній виразно проступають саме українські національні мотиви. Ці люди не соромляться свого українства, а пишаються ним. І поступово піднімають свій голос на захист української мови та культури, виступають проти тодішньої хвилі русифікації.
Крок за кроком вони рухаються від незгоди до опору. Їх цькують у тодішній пресі, поступово перестають публікувати, а потім, коли вони відкрито протестують проти арештів української інтелігенції 1965 року, починають звільняти з роботи. Одні не витримують тиску й починають «каятися» у своїх помилках, інші не здаються і творять поза офіційною цензурою, протестуючи проти свавілля влади.
«Шістдесятники зберегли й творили українську культуру в один із найскладніших періодів української історії. І намагались передати ту “високовольтну лінію духу”, яку перебрали від Розстріляного Відродження, наступним поколінням. І вже справа прийдешніх поколінь – чи готові вони цю лінію прийняти», пише автор. Думаю, що готові: інакше подібних досліджень просто не було б.
