1. На другорядних ролях
— Отже, почнімо! — сказав режисер. — Мій асистент мав роздати п’єсу, визначити ролі, щоб ви попередньо підготувалися. Всі отримали?.. У всіх є текст?
— Так, так... — зашелестіли сторінками актори. Вони стояли групою, тулилися одне до одного, наче шукали прихистку.
— Сьогодні ознайомлювальний день. Розумію, матеріал для вас новий, нічого подібного тут ще не грали. Тому, крок за кроком. Оскільки всі вже з текстом, одразу читатимемо свої ролі. Домовились?
Почулися несміливі слова згоди.
— Добре, будемо рухатися поволі. Ви промовляєте репліки, я пояснюю суть, коли потрібно. Заразом і познайомимося. Хоча декого знаю заочно... Наступними днями вже будемо рухатися вглиб матеріалу. Розставляти правильні акценти, паузи, опрацьовувати мізансцени. Ну, ви в курсі. Втім, багато чого буде й нового. Надалі розкриватимемо у вас нові таланти. Готові?
— Звісно, так, — уже зовсім непевно відповіли йому.
— Дивно, я чув, тут на репетиціях вирують справжні пристрасті. А на ділі ви такі тихі… Ну, добре. Отож. Дія перша. Хто починає? Чия репліка?
Не отримавши відповіді, звернувся до одного з акторів, який зазвичай грав головні ролі та славився вмінням перевтілюватися в емоційно крихких персонажів.
— Олександре Сергійовичу, мабуть, ви?
— Я, — невпевнено відповів актор.
— Добре, тоді зачитуйте.
— Ви знаєте, що мене дратує в шнурках?.. — почав той, збиваючись. — Нас привчають зав'язувати їх однаковим способом. Вишколюють з дитинства. Подивіться на всіх цих людей навколо — вони всі однакові.
— Чому нерішуче? Будьте твердим! Повторіть-но.
Актор повторив трохи впевненіше.
— Нормально для початку. Не будемо зараз втрачати час. Хто наступний?
— Я... — зовсім боязко озвалася миловидна жінка. У побуті стерва та істеричка, вона майстерно перевтілювалася у мрійливу, інтелігентну особу на сцені.
— Давайте… Вероніка Денисівна… — підтримав режисер. — Що таке? Що вас бентежить? Приступайте!
— Я вас добре розумію, — невірним тоном промовила вона. — Тому одразу узгодимо: ми ніколи не будемо домовлятися про час майбутніх зустрічей. Життя за розкладом — не для мене.
— Це вже зовсім ні в які ворота. Ви прихворіли? Щось надто кволо.
— Я не можу!.. — спробувала вона звично збунтуватися. — Роль не для мене.
— Ці актори! — несподівано вибухнув режисер, умить перемикнувшись із ввічливого тону на їдкий. — Вони такі уважні до себе, до власних відображень у дзеркалі. Цінять кожен прояв власної особистості. Найменшою дрібничкою самолюбства не здатні пожертвувати. Ставлять себе вище за всіх, вище за матеріал!
— Але ж...
— Театр — той же оркестр! — біснувався режисер. — Кожен інструмент має грати чітко по нотах. Вступати у свій час, видавати найкраще звучання, відступати в тінь, даючи дорогу іншому інструменту. Грати разом, в унісон! А не тягнути ковдру на себе. Невже так складно зрозуміти?
Актори збентежено переглядалися між собою. Втім, до них і раніше доходили деякі дивні чутки…
Жінка спробувала знову.
— Що ви там бурмочете? Динамічніше! Бадьоріше! Активніше!
— Але текст... — намагалася виправдатися вона, — він же...
— Зараз я вам допоможу. Крокуйте на місці.
— Що?
— Крокуйте. Ну ж бо! Починайте крокувати. Раз, два. Раз, два. Ось так. Ліва, права. Ліва, права. Енергійніше, енергійніше. Руки, ноги. Руки, ноги! Вище, сміливіше. А тепер читайте текст. Ні, не зупиняйтеся. Продовжуйте крокувати. Руки, ноги! Читайте!
— Я вас добре розумію, — почала мимрити вона репліку, зажовуючи кінцівку речення, бо збився подих.
— Голосніше!
— Суспільство хоче, щоб від мене пахло жасмином, а від мене пахне волею!
— Ось воно! Відчуваєте? — проголосив режисер, звертаючись не тільки до неї, а й до усіх присутніх. — Вплинути на залу, передати енергію тексту масам! Дещицю божевілля! Декорації, костюми... минуле століття! Тепер усе буде інакше. Геть тремтливі інтелігентські монологи. Глядача треба вразити, збити з пантелику, шокувати! Ошелешити, в кінці кінців.
Колектив театру дивився на режисера, наче барани на нові ворота.
— Наступний! Ви! Так, ви! Яка ваша роль?
— Другорядна…
— Там багато другорядних. Репліка яка?
Той помовчав.
— Язика проковтнули? Що робить ваш персонаж?
— Він... — розвів руками актор. — Він шукає пасатижі.
— Саме так! То в чому проблема? Репліка!
— Не можу…
Режисер подивився на нього зацікавленим поглядом.
— Ви п'єсу читали?
— Читав.
— Текст хоч трохи зрозуміли?
— Зрозумів.
— То в чому проблема? Чому не можете?
— Це ж нісенітниця якась. Суперечить правді життя, — звернувся радше до колег, ніби сподіваючись знайти підтримку.
— А яке це має значення? — не зрозумів режисер.
— Як... яке... — відгукнувся, навіть трохи заїкаючись. — Ви мене дивуєте. Найпряміше... Немає вірності природі. Явні порушення логіки. Жодної правдоподібності!
— Авангард, абстракція, переосмислення. Вам це щось говорить? Не чули?
— Так, але це все-таки класичний театр. Є певні традиції... Глядач до такого не готовий.
— Тут ви сильно помиляєтеся. Глядач давно готовий. Навпаки. Подібний застарілий підхід, за який ви, я ж бачу вас усіх наскрізь, чіпляєтеся, призвів до того, що у вас зали напівпорожні. Одні школярі з-під палки. Ми швидко доб'ємося аншлагів. Скоро тут яблуку ніде буде впасти. Уявіть, що це просто гра. Вам пропонують щось новеньке. Ну ж бо. Давайте — ваша репліка!
— Справа навіть не в тому… — від недоброго передчуття занило серце, але актор все ж довів думку до кінця. — Це ж суцільний антигуманізм! Таке не можна давати на сцені.
Обличчя режисера спотворилося від гніву.
— Мені, здається, про вас згадували. Ви були блазнем у попереднього режисера. За це вас і тримали в трупі. Як і будь-яка бездарність, вдаєте з себе бозна-що. Теж мені, знавець літератури!
— Ми просто хороші товариші...
— Мені бездарні сноби не потрібні. Як і блазні.
— Я вам не блазень, — не стримався актор. — А ось ви точно авантюрист! Не знаю, яким обманом ви протягли цю п'єску... Театральний світ буде з нас сміятися!
— От же нестерпна людина. Щоб ви знали: світ, що створили до нас, давно пора перетворити заново! Саме цим ми тут і займаємося. Решта дуже скоро братимуть з нас приклад.
— Маячня.
— Настав час нової культури! Старі фрази, старі жести! Я тут саме для того, щоб позбутися мотлоху минулого. Відтепер ми будемо просувати нове бачення. Те, що ми закладемо в голови людей зараз, відгукнеться у нащадків. Завдання нового театру — дивитися не в минуле, а в майбутнє.
— Це не нове бачення, а чортівня!
— Будете казати репліку?
— Ні!
— Мало того, що людина неприємна, так ще й актор жахливий. Вас звільнено.
— Що?..
— Геть!
Режисер відвернувся.
— Масовка! Хто з вас готовий прочитати його текст?
— Я, я! — масовка тільки й чекала моменту, щоб якось виділитися.
— Ви, — ткнув режисер у першого-ліпшого.
— Гей ви, двоє! — спішно вигукнув той репліку. — У вас немає пасатижів? Мені терміново потрібні пасатижі!
— Нормально. Роль — ваша. Але ще попрацюємо. З усіма ще попрацюємо! Ви всі якісь затиснуті, невпевнені в собі. Може хочете відправитися слідом за ним?.. Ні? Тоді прокидайтесь! Закочуємо рукави та починаємо плідно працювати!
Звільнений актор остаточно зрозумів, що все серйозно — на нього більше не звертали жодної уваги. Покидаючи репетиційну залу, він чув, як ті, хто залишився, марширують і, намагаючись перекричати одне одного, завзято вигукують рядки тексту.
Коли дружина повернулася додому, він був добряче п’яний. Вона оглянула його з подивом та деяким острахом:
— Нічого собі! Це щось новеньке.
— Мене виставили, — захмеліло пояснив він.
— Що?
— Поперли, витурили, списали, викинули на мороз...
— Тебе звільнили з театру? — сплеснула в долоні.
— Хіба не це я щойно сказав?
— Але як? Чому? Режисер за тебе не заступився? Ви ж нібито товариші.
— Виявляється, ні. Я був просто блазнем при ньому. Ось що люди кажуть за спиною... Втім, неважливо. Тепер у нас новий режисер. Хіба я тобі раніше не казав? Він просуває п'єси... — розвів руками, шукаючи слів. — Лайнові п'єси він просуває. Просто огидні. Справжній фігляр цей режисер.
— Невже? — ніяк не могла повірити дружина. — А я так мріяла, що ми вирвемося з цієї хрущовки. Зможемо купити нормальну квартиру.
— Угу.
— Ну, нічого, — злегка схаменувшись, защебетала вона. — Знайдеш нове місце. У місті ж не один театр. Там тебе помітять, ти станеш зіркою.
— Боюся, ти не розумієш. Усе не так просто. Раніше режисер мене цінував, у нас були схожі погляди на мистецтво. А тепер… Та й поглянь на мене, я вже далеко не молодий. Театрів, звісно, багато, але й акторів безліч! Та й в одному він має рацію... цей революціонер від культури. Чесно кажучи, не такий уже й хороший з мене актор. Чого досяг? Епізоди і другорядні ролі. До головних ролей так і не доріс. Зіркою вже ніколи не стати.
— Ти ж не збираєшся впадати у відчай, правда? — обережно запитала вона.
— Ні. Просто не хочу тебе обнадіювати, — сподіваючись знайти в жінці опору, змінив тон. — Взагалі не очікував, що мене так запросто спишуть.
— Що ж поробиш... — вона закусила губу, поклала руки йому на плечі та поцілувала в маківку. — Але ти шукай, шукай. Пробуй! Моєї зарплати на деякий час вистачить. У всякому разі — з голоду не помремо.
Він перехопив її руку та поцілував долоню.
— Дякую, Серденько. Це саме те, що мені зараз потрібно.
Раптом згадав, як змінилося лице режисера, коли зробив йому зауваження щодо якості п’єси. Як різко спала з обличчя маска чесноти, натомість з’явився той викривлений, злий вираз.
— Такі покидьки, як він, навіть не в силах усвідомити. Лише гуманізм здатний надати твору відбиток вічності! Інакше вийде пристосуванство і нічого більше.
Не дуже розуміючи, про що йде мова, дружина лише насторожено мовчала.
— Тільки уяви! Вони пропонують відмовитися від крихти істини заради... Заради чого?! Мистецтво — різноспрямований ескалатор. Воно здатне збагатити, а може й втопити у багнюці. Усе залежить від сенсів, які воно в кінцевому підсумку доносить... доносить до...
— Мабуть, тобі вже вистачить, — сказала дружина, відсуваючи келих. — Ти явно перебрав. Ну, звільнили — нічого стра...
— Не розумію, — занурений у думки, підтягнув випивку до себе. — Навряд вони настільки тупі, що просто ставляться безтурботно. Схоже, діють зловмисно. Хіба можна цим гратися? Перевертні якісь.
— Хто?
— Ну, знаєш... як у погонах, тільки без погонів, — спробував пояснити думку, ще більше заплутуючись. — Він хоче звабити публіку простотою висновків, небезпечно зміщуючи акценти. Це прокляття для автора, для режисера, для актора! Та для кого завгодно. Митець повинен виступати совістю, а не попутником!..
— Добре, любий, — поплескала його по плечу. — Ти поки посварися… тихенько тут. А я займуся домашніми справами. Для початку помию посуд.
2. Роки вигнання
— Ходімо вже! — намагалася хоч якось розтормошити його дружина — Провітримося трохи, погуляємо по місту…
Він неохоче погодився. Деякий час вони дійсно прогулювалися під ручку знайомими старими вулицями центру, поки випадково не опинилися під масивною будівлею театру. Постояли трохи перед фасадом, наче намаючись зрозуміти, як тут взагалі опинилися.
— Може, зайдемо? — невпевнено запитала вона.
Окинув холодну будівлю відстороненим поглядом.
— Мабуть, краще не треба… Та й білети на виставу занадто дорогі, нам не по кишені.
— Не починай, — промовила жартівливо. — Наче ми так часто кудись ходимо.
— Все настільки пафосно… Аж страшно.
— Та що ти! Будівля анітрохи не змінилася, тільки реклами побільшало. Давай, любий, — попросила особливо м'яко, намагаючись здвинути його з місця. — Зайдемо.
— Гаразд... — поступився він. — Якщо тобі дійсно хочеться.
— А тобі хіба ні?..
Трохи пом’явся.
— Я не впевнений.
— Та бачу, що хочеться!
— Добре, — нарешті посміхнувся він. — Спробуємо.
Всередині все виявилося так, як раніше. Затишна зала, величезна люстра по центру. Колони й портики, широкі ложі обабіч. Щільні ряди оксамитових крісел — м’яких і напрочуд зручних. Сцена, прихована важкою завісою.
Деякий час він ніяк не міг повірити, що знову тут опинився. Пахло приємно, відчував себе майже як удома. Справді, скільки разів бував у цій залі! От тільки не в якості глядача.
Люди поступово сходилися. Відшукували свої місця, звіряючись із квитками. Тихо стукали відкидні сидіння, світло поволі приглушувалося.
З особливим нетерпінням чекав початку. Якщо раніше дивився на натовп зверху вниз із підмостків сцени, тепер виявився звичайним глядачем серед інших глядачів. Серце стиснулося від цієї думки — життя проходило повз, беззмістовно.
Нарешті пролунав останній дзвінок. Зала поринула в темряву. Поволі розсунулася завіса. Усі прожектори водночас освітили сцену.
Задники — перше, що його одразу спантеличило. Замість традиційних декорацій класичних п’єс — відеопроекція. Хаотична нарізка коротких роликів, наче на поп-концерті.
На сцені застигли якісь дивні постаті, але через те, що вони опинилися між хаотичним відеорядом і сліпучим світлом прожекторів — розгледіти їх було неможливо.
Він здивовано озирнувся навколо. Щось тут не складалося. Той самий улюблений театр. І ось — на сцені. Композиція.
Зал був заповнений вщент. Проте інших глядачів такий стан справ анітрохи не бентежив. Навпаки, всі навколо зосередили увагу на миготливих уривках, наче отримуючи з них якусь важливу інформацію.
Поки плями розпливалися на екрані, світло помалу пригасло і раптом виявилося, що фігури на сцені — то актори. Вони раптом заворушилися. Виконавши складні кульбіти, подекуди перекинувшись один через одного, прийняли нові дивовижні пози.
— Боже, який жах! — несподівано вигукнув він уголос, розгублено похитуючи головою.
Навколо зашикали, закликаючи порушника до порядку.
Хоч щось у театрі не змінилося...
Далі — більше. Вперед, мов на ніс бронепоїзда, виступила Вероніка Денисівна… Єдиною чеснотою якої було те, що вона неймовірно грала закоханість, передаючи на сцені найтонкіші нюанси почуття… Тепер вона не грала — здається, просто була сама собою. Себто рідкісною стервою.
— Культура — справжня пліснява, — слова акторки наче горохом розкотилися по залі. — Днями я була на виставці та з нудьги повісила на якесь дороге полотно свою панчоху. Уяви, люди аплодували. Вирішили, що це потужний перформанс!
«Та невже? — подумав здивовано, озираючись навколо. — Ось до чого усе дійшло!»
На сцену вискочив Олександр Сергійович. Раніше тонкий актор, майстер психологічних нюансів… Вигукнув громовим голосом:
— Коли розмова заходить про культуру, тягнуся за попкорном. Той хоча б справжній.
«Він їх таки натаскав.»
— Я більше не можу… — прошепотів дружині.
— Що? — вона не почула його слів, бо зал схвально зашумів.
— Не можу на це дивитися! — довелося кричати.
Насправді йому не вистачало повітря. Серце стиснуло так, що аж в очах потемніло — боявся знепритомніти.
— Добре, добре!..
Вони вискочили на вулицю.
— Не розумію. Що не так? — дратувалася дружина. — Виступ доволі жвавий...
— Господи, — трохи віддихавшись, протягнув він. — На що вони перетворили театр!
— Гаразд, я зрозуміла, — зітхнула жінка. — Це місце навіює неприємні спогади. Краще підемо.
Тільки тут до нього дійшло.
— Ти це навмисно?
Стримуючи досаду, вона лише знизала плечима.
— Треба ж тебе було якось привести до тями…
Вони продовжили прогулянку. Хоча йшли поряд та звично трималися за руки, переважно мовчали.
Сонце, схиляючись до горизонту, все ще приємно пригрівало. Осіннє тепло трохи поліпшувало настрій. Старі вулиці створювали заспокійливий колорит. Зрештою душевна рівновага повернулася до нього, і він дозрів до серйозної розмови. Дружина інтуїтивно відчула цей момент.
— Так дивно, — почала вона, ніби тільки зараз думка наздогнала її. Наче й не було всіх тих важких років позаду, які вони подолали разом. — Раніше я думала, що все ще попереду, що в майбутньому на нас чекає багато хорошого. А сьогодні ми тікаємо з твого театру. І все виглядає таким безперспективним…
— А знаєш, про що я подумав? — озвався він різко. — Ніякого майбутнього немає взагалі. Завтра — це фікція. Є лише сьогодні та спогади про минуле: хороші чи погані... Навіть «сьогодні» вже під питанням, хіба що нинішній момент. Ось цей самий момент. Так що ти хотіла сказати?..
— У тебе просто хандра, — промовила невдоволено. — Мені здається, ти зарано опустив руки. Ось про що я хотіла сказати.
— Та невже?
«Надто саркастично.»
— Взагалі, думала, що театр тебе підбадьорить. — сказала вона. — Навіть не уявляла, що все це настільки тебе вразить.
— Я й сам не уявляв, — погодився він примирливо.
Вони продовжили безцільно блукати тепер уже менш знайомими вулицями, відкидаючи з-під ніг поодиноке опале листя. Напруга вщухла. Потроху розслабилися, навіть зрідка жартували.
Так би й гуляли, поки остаточно не помирилися б… аж раптом на очі їм трапилася дивна афіша. Явно саморобна, вона мала дещо наївний, зате яскравий, майже казковий вигляд.
«Ляльковий театр!».
Саме рукотворність вивіски — доволі рідкісне явище — й притягнула його увагу.
— Була коли-небудь в театрі маріонеток?.. — раптом пожвавився він.
— Здається, була... — без особливого ентузіазму відізвалася дружина. — У дитинстві. Нас водили в молодшій школі. Зараз уже погано пам'ятаю.
— А я в дитинстві любив ляльковий театр. Це вже потім полюбив і дорослий. Одне виросло з іншого. Розумієш?.. І, уяви, любив займатися поробками, — повідав їй довірливо. Про таке він посоромився б зізнатися комусь іще. — Бувало навіть, шив сукні для ляльок із клаптиків.
— Це все не те, — скептично похитала вона головою. — Це не серйозно…
— І все ж… Може зайдемо?
— Ти жартуєш? Це ж для дітей.
— Так, — засмутився він. — Мабуть, ти маєш рацію.
— Ну, якщо дуже хочеш. Давай зайдемо.
— Справді?
— Тепер мені тебе вмовляти?
— Ні, ні, — засміявся він.
Всередині малопомітної будівлі виявився такий самий театр, хіба що в мініатюрі. Купка місць, жодних лож. Сценічний простір значно скромніший, але так само прихований важкою завісою. Запах лаштунків… такий же знайомий.
Глядачі, переважно діти з батьками, розсідалися по своїх місцях, шукаючи потрібне по номерках на контрамарках.
Невдовзі пролунав третій дзвоник — усе по-справжньому.
Завіса повільно розсунулася, перед очима постала темна сцена. Маленька, вона, проте, намагалася вмістити все життя, увесь світ... зроблений, щоправда, із пап’є-маше.
Поступово, набираючи силу, яскравішали софіти. Частина сцени повільно закружляла, відкриваючи пожухлий паперовий низькотравник, що уособлював безкрайній степ і далеку дорогу. На білому тлі, розтягнутому позаду сцени, з’явилися тіні. Спочатку ледь помітні, вони ставали дедалі виразнішими.
Копійчані ефекти створювало крихку атмосферу майже реальності.
Слідом за тінями виникли й самі герої — маріонетки. Настільки детально зроблені, що здавалися маленькими живими людьми: худий на шкапі, товстий на віслюку. Повз них неквапливо прокотився віз, навантажений сіном...
— Поглянь, ніби справжні! — захоплено вигукнув він.
На нього шикнули. Не звернув уваги. Нахилився вперед, вслухаючись у кожне слово.
— Незле мовиш, Санчо, — почав тим часом Дон Кіхот одне зі своїх знаменитих повчань. — Честь може бути і в бідного, тільки не кривдивого; бідність може захмарити людську гідність, а не затьмарити її цілком; чеснота й сама собою ясніє, хоч як її гнітить біда й тіснота.
— Як зворушливо!..
Дружина смикнула за лікоть. Але йому було байдуже.
Події пішли своєю чергою. Кіхот вплутувався в халепи, Санчо отримував стусани. Тоді лицар виголошував промову, що відповідала нагоді, а його зброєносець вбирав мудрість пана, готуючись колись стати губернатором острова.
Глядачі були задоволені.
— А фони... Тільки подивись! Немов картини площ Кіріко, щоправда іспанських.
Певна незграбність ляльок лише йшла постановці на користь. Коли побитий Санчо жалісно зводив плечі — публіка сумувала разом із ним. А коли Кіхот піднімав очі до неба — погляди мимоволі линули услід за його незбагненними мріями. Особлива пластика, притаманна лише маріонеткам, зачаровувала.
У потрібні моменти на сцену «підпускали» спецефекти: то клуби диму, то клуби пилу; то світанок, то захід сонця, то зоряна ніч. То місяць.
А ще — музика, звуки, що пасували кожній сцені. Шум вітру, гомін звірів, гуркіт битви. Навіть тихеньке цокання копит у тиші.
Кожна деталь підсилювала ефект. Усе це додавало постановці ефемерної реалістичності. Надреалістичності навіть, в яку глядач, розуміючи, що це неможливо, все одно не міг не повірити.
— Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі — ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко.
— Зовсім інша справа! — захоплення наповнювало душу. — Ось що таке справжній театр!
Дружині вже було за нього соромно. Вона ніяково мовчала.
— Дивись, які кумедні чорти! Дивовижно! А світло, а тіні! — він раз у раз обертався до неї, ніби шукаючи підтримки. Та вона лише дивилася на нього з дедалі більшою холодністю. — Які приголомшливі ефекти...
— Хоча! — критична сторона його натури не дрімала. — Бика можна зробити й краще...
Натрапивши на її погляд, нарешті перейшов на шепіт.
— Це було щось неймовірне! — вигукнув він, коли показ закінчився.
Звісно, вистава була призначена для дітей. Але й на деяких дорослих вона справила враження. Це було помітно по їхніх просвітлених обличчях, по тій дивній обережності, з якою вони залишали театр. Авжеж, у побутових клопотах це враження швидко розвіється. Утім, можливо, щось залишиться десь там, на денці сердець. І одного разу... хто знає... у що воно виллється.
Може, колись це обернеться на щось хороше. А може, й ні.
От тільки дружини це зовсім не торкнулося.
— Ти якийсь ненормальний! — накинулася вона на нього. — Весь час теревенив. Ти що, не міг тихенько посидіти? Навіть діти поводилися вихованіше!
Він не став сперечатися.
— Бо вони ще не зрозуміли, яку неймовірну виставу побачили! Нічого. З часом, може, зрозуміють.
— Я звикла, що ти вічно акторствуєш. Але це вже занадто. Здається, я живу з якимось блазнем. Ходімо вже додому!
Світло на сцені давно згасло, в залі палали ліхтарі. Діти й дорослі, що їх супроводжували, вже покинули приміщення.
— Давай трохи посидимо... — сказав він, із задоволенням оглядаючи залу при яскравому світлі. — Мені тут подобається.
Вона окинула його сумним поглядом: «Що тут може подобатися?»
— Що не кажи, гарне містечко… — відповів на невимовне запитання.
Дружина лише важко зітхнула й, відкинувшись на спинку крісла, схрестила руки на грудях. Він раптом підвівся і рушив у бік сцени.
— Ти куди? — здивувалася вона.
— Побудь тут, — відповів, машинально повертаючись до неї. — Сходжу, запитаю. Чи не можу я чимось допомогти? Ну, хоч чимось.
— Ти серйозно?..
Він окинув дружину розсіяним поглядом. Очі потьмяніли, в них з'явилося нетерпіння.
— Просто посидь пару хвилин. Я за куліси, тільки поцікавлюся.
— Невже справді збираєшся бавитися з ляльками?.. — знову зупинив її здивований голос. Вона справді хвилювалася.
— Щось у цьому роді… Я поки не впевнений… Якщо у них знайдеться якась робота для мене.
— За неї хоч заплатять?
— Точно не знаю. Навряд чи багато... Але це місце... Воно сповнене магії. Хоч якийсь час, може на громадських засадах. А далі побачимо.
— Що? — ніяк не могла зрозуміти вона. — На вулиці ціле життя, а ми сидимо в цьому затхлому, маленькому... Ти, звичайно, можеш піти й запитати. Але я не буду на тебе чекати.
— Навіщо ти починаєш?.. Буквально кілька хвилин.
— Знаєш, та я втомилася! Мало того, що доводиться жити з чоловіком, який перебивається від роботи до роботи й ніяк не може знайти собі місця. Так тепер ще доведеться возитися з чоловіком, який збирається возитися з ляльками... Це перебір, вибач.
Він поплескав дружину по плечу, вже навіть не дивлячись на неї.
— Розумію. Може, вийди на зовні. Подихай свіжим повітрям. Я буквально ненадовго...
— Це все дуже сумно… — вона кинула погляд на годинник. — У тебе є п’ять хвилин!
«Сумно бути простим статистом власного життя, от що справді сумно», — подумав він, прямуючи за куліси.
Але вона цієї думки не почула. Натомість почула приглушені голоси, які долинули з підсобки.
— У нас понад тридцять вистав у репертуарі, — промовляв незнайомий голос, мабуть, режисера. — Є, звісно, й зовсім дитячі. Казки, наприклад. Але не тільки. Цілий напрям для дорослих. Навіть фривольні — за мотивами «Декамерона». Переважно класичні тексти. Хочемо поставити нові, але не вистачає майстрів. Лялькарів, оформлювачів.
Слів чоловіка вона не розчула — спочатку він говорив тихо, стримуючи емоції.
— Ми не ставимо нічого з сучасного життя, займаємося класикою, — чи то відповів режисер, чи просто продовжив думку. — Жодної побутової вульгарності. Взагалі, плани у нас грандіозні. Але бракує людей, які вміють працювати руками. Та я вже казав…
— Це все дуже, дуже заманливо, — чоловік заговорив голосніше, жвавіше. — Зайшов до вас, і ніби душу трохи підлатав. Буду тепер часто навідуватися. Може, чимось і вдасться вам допомогти...
Тоді обидва голоси стихли, наче про щось домовляючись.
А потім пролунав натхненний вигук:
— Мені це підходить! Уявіть, у дитинстві я любив майструвати!.. — і з особливою гордістю додав. — Навіть сукні для ляльок шив.
— Ми не зможемо… — долітали до неї уривки розмови. — Самі розумієте..
— Я все розумію, — голосно запевнив чоловік режисера. — Хіба не знаю? Мистецтво вимагає жертв…
Скріпили домовленість рукостисканням.
Коли він повернувся до зали, дружини на місці не було. Ще сподівався, що вона дожидається на вулиці. Але й там її не виявилося.
Мабуть, зрозуміла, що чекати на нього справді більше не варто.
3. Бутафор
— Цікаво тут у вас, — сказав відвідувач, оглядаючи кімнату. — Наче музей чи антикварна лавка.
«Швидше, лавка лахмітника.»
— Ласкаво просимо до моєї нори, — посміхнувся він, даючи посильному час оговтатися, хоча вже не терпілося розгорнути ватман із тубуса, який гість тримав під пахвою. Зазвичай сам ходив за замовленнями в театр, бо ж роками робив для них декорації, але цього разу справа виявилася терміновою — до нього направили помічника нового режисера.
Інтер’єр дійсно мав незвичний вигляд. Насамперед увагу привертав великий стіл з інструментами. Навколо столу, та й по всій кімнаті, висіла неймовірна кількість саморобок.
Чого тут тільки не було! Різноманітні картонні будівлі — замки, церкви, ратуші, криві селянські будинки. Звірі — свині, корови, коні, вівці. Птахи — ворон, папуга, дятел. Півні й кури. Військові гармати, знаряддя праці — все вперемішку. Рукавичкові ляльки, ляльки на ниточках. Деякі виглядали цілком готовими, деякі — сирими заготовками. Інші немов ескізи — липові голови з натяком на певний вираз обличчя. Безліч облич, безліч виразів.
Навіть фігурка Чарлі Чапліна: впізнавана фізіономія, вусики, котелок.
А ще маски, купа масок. Сатири, німфи, менади… Деякі дивні, доволі потворні — колекційні, з різних регіонів світу. Інші — робота бутафора.
— Одні речі театру не знадобилися, другі виготовляю просто так, для себе, — підтвердив він невисловлене припущення відвідувача.
Той із захопленням озирав кімнату, поки погляд не впав на незастелене ліжко, затиснуте в кутку.
— То ви тут і живете?.. Прямо в майстерні?
— Саме так.
— Посеред мотлоху? — той наче до останнього не міг повірити.
— Я вже давно один, — запевнив посильного. — Мені цілком зручно.
— Неймовірно. Хоча трохи прибратися не завадило б…
Тільки руками розвів.
— Гості до мене рідко заходять. То що цього разу? — з ентузіазмом перевів тему розмови. — Яке завдання?
— Авжеж, — криво посміхнувся посильний. — Я ж не на оглядини прийшов. Цього разу дещо новеньке... Наша художниця підготувала ескіз, вам тільки зробити ляльки.
— Давайте, давайте подивимося.
Він відсунув убік робоче сміття на столі, розклав ватман, надів окуляри.
— Глянемо, що тут у вас…
Деякий час розглядав мовчки. Потім вимовив із неабияким подивом:
— Це взагалі що таке?..
— Наші майбутні головні герої.
— Дивні такі. Будете ставити якийсь скетч, пародію?
— Ніяких пародій, все серйозно. Це тільки початок. З часом повністю змінимо репертуар. Нові часи… Старі історії нікому не цікаві. Майже ніхто не ходить.
Розчаровано поглянув на посильного поверх окулярів, перевів погляд на малюнок.
На папері були детально зображені дивні хитуни-бовтуни. Вони зовсім не нагадували відомих персонажів, швидше виглядали як механістичний колаж, схиблена комбінаторика.
Зняв окуляри, задумливо поклав на стіл.
— Мені це не подобається.
— Просто зробіть як вказано, — потиснув гість плечима. — До речі, ось завдаток. Сума трохи більша, ніж зазвичай. Театр знайшов додаткове фінансування.
— Воно і видно.
— Та ви не хвилюйтеся. У нас же всього лише дитячий театр.
— Справді.
Довго після того, як посильний пішов, не міг змусити себе взятися до роботи. Хоча виготовити ляльок просили чимшвидше. Навіть грошей за це насипали.
Чого він хотів? Звісно, заробити та прогодуватися. Тим більше, що йому подобалося майструвати. Але справа не лише в цьому. Він хотів допомогти, продовжити життя близькій йому справі, робити щось реальне в цьому напрямку. І який результат? Адже він думав, що його вчинки дійсно важливі! Насправді знову виявився лише блазнем, який грає роль вже написану кимось іншим, причому завідомо програшну.
— Треба випити, — нарешті вирішив, звертаючись до маріонеток та масок, як до єдиних співрозмовників. — Тоді буде легше розпочати.
Кілька келихів і йому стане все одно. Руки самі все зроблять.
«Ось ти й досяг дна. Мріючи про краще, допомагаєш гіршому. Навіщо? Заради кількох монет. А точніше — просто заради випивки.»
Деякий час неквапливо пив, споглядаючи власну кімнату порожніми очима. У голову лізли всілякі неприємні міркування, проте це не так уже й важливо, адже давно не мав про себе високої думки. Давно змирився з тим, що народився не в той час і не в тому місці — усі подальші події лише підкреслювали його неспроможність.
Трохи сп’янівши, узявся до справи. Поки суть та діло, почав звично розмовляти вголос.
— Уявляєш, Арлекіне? Вже й сюди добралися... — звернувся до маріонетки, яка висіла над лівим краєм столу. — Що, мовчиш? Ну, мовчи, мовчи. Знову залишать нас без роботи. Краще б зайнялися радіо та кіно. Або що там зараз у моді? Точно, інтернет! Навіть Геббельс вважав, що театр надто награний. Так ні, ці навіть до лялькарів добралися. Кляті реформатори.
Звірився з ескізом. Попереду ще багато роботи над деталями, але загальний вигляд фігурок уже визначився — якщо, звичайно, може визначитися щось невизначене, первісно безлике.
Подивився на справу власних рук із огидою. Аж у грудях заболіло.
«Це всього лише дитячий театр, — згадав слова посильного. — А ти всього лише старий і сліпий дурень. Треба працювати.»
Поки горбатився над ляльками, думки продовжили роїтися в голові. Коли рухи доведені до автоматизму, виникає простір для зайвих роздумів.
Не просто дурень. Сам він — не що інше, як стара, пошарпана життям, лялька зі зношеним серцем. «Тік-так, тік-так» — нерівномірно б’ється воно в грудях, наче механічне, збитим ритмом нагадуючи про тлінність буття.
Руки раптом трохи затремтіли.
На кілька секунд зупинився, щоб не зіпсувати роботу, бо виправляти потім — зайвий клопіт. Прислухався до того, що відбувається всередині організму.
— Треба перестати пити, — порадив сам собі й одразу ж зробив добрячий ковток.
Можливо, йому пощастить випити ще багато келихів, перш ніж внутрішні пружинки лопнуть, дрібні запчастини розлетяться, і годинник усередині нарешті зупиниться. А може, вже наступний ковток стане в цій справі вирішальним. Хто знає?..
Підвівся з місця, вийшов на кухню. Повернувся з новою пляшкою.
— Ось заодно й перевіримо...
З одного боку, добре, що тепер за роботу будуть платити більше — випивка коштує грошей. З іншого... адже це саме те, чого все життя намагався уникнути. Не плати, звісно. А саме такої роботи. І от результат — уникнути не вдалося. Свобода, заради якої довелося багато чим пожертвувати, виявилася уявною.
Перейшов до деталізації вигляду маріонеток, продовжуючи розмірковувати про власне підірване здоров’я.
Інколи серцеві перебої траплялися вночі, після годин важкої роботи, підкріпленої чималою порцією випивки. Тоді він задихався, але не міг прокинутися.
Його переслідували моторошні сни. Являвся паяц, прямісінько зі світу мертвих. Користуючись п’яним і виснаженим станом «підлеглого», нагло глузував із нього.
«Актор — порожня оболонка, яку можна наповнити чим завгодно. Поганець чи герой. Мудрець, божевільний... Чесна людина, брехун... — заявляв негідник, вдаючи режисера. — Усі ми в житті трохи актори.»
Керуючи його поведінкою на сцені сновидінь, граючи ним, наче лялькою, віддавав безглузді накази: «Не пижтеся, просто грайте роль». Або: «Працюємо за каноном, імпровізації неприпустимі». А потім: «Це вже не театральність, а театральщина!»
«Ви покарані, будемо марширувати! — зненацька проголошував фігляр. — Маршируйте, маршируйте! Раз, два! Раз, два!..»
А потім реготав… Як він реготав!
Іноді все-таки вдавалося скинути з себе морок, і тоді зверхня усмішка паяца зникала, залишаючи на обличчі тінь жаху.
«Виходити з ролі заборонено!» — пищав той юродивим голосом, відчуваючи, що втрачає владу над сплячим...
— Що скажеш, Коломбіно? — звернувся до маріонетки, яка висіла над правим краєм столу, на хвилинку зупинивши роботу. — Чи варто продовжувати? А головне — заради чого?..
Колись вона йому також снилася... хоча з роками все рідше й рідше. Вона пішла, проте це не її вина. Точніше, не тільки її. Візьми обох — він же не справжній актор, а копія. А вона — хоча й дуже близька до омріяного образу... проте також лише копія того, якою має бути справжня жінка.
Так само й усі навколо. Деякі майже справжні... Але майже. Не до кінця. Більшість — такі, як цей гість, посильний, замовник: «Просто зробіть. Ось гроші». Як ті, хто буде задовольнятися цими безликими маріонетками й тими куцими сюжетами, які для них напишуть, замінивши багатозначні попередні.
Усі ми наче бліді копії чогось вищого, справжнього.
Весь світ — театр? Гірше, бутафорія.
«Тьху, вічно всяка чепуха невчасно лізе в голову!» — раптом побачив, що зрізав із заготовки трохи зайвого і тепер доведеться якось викручуватися.
Щоб заспокоїтися, повільно наповнив келих. До самого верху.
— Отже, продовжимо.
Надовго спокою не вистачило. Думки знову завирували...
Зазвичай робота приносила задоволення. Перетворити невизначене на визначене. Надати форму хаосу. Упорядкувати внутрішню плутанину думок, придати їм стрункість. Немов знімаючи шар за шаром домисли й повертаючись до голої реальності.
«Куди взагалі поділися шукачі правди, які препарують життя?»
Хоч як він намагався противитися плину часу — все даремно. А може й не треба копирсатися? Може, нехай воно крутиться само собою? Зрештою, кому яке діло?.. Так навіть легше, не треба забагато думати — перекручуй і глузуй. Крутися, як можеш, і нехай усе летить до біса!
«Та ні, фігня якась.»
І все ж...
Долинули приглушені звуки. Чи то цвіркуни за вікном, чи що... Раптом здалося, ніби чує голоси.
«Давай уже, дідусю! — наче нашептували недоробки. — Створи нас мерщій! Ми готові підкорювати світ.»
— А ось хрін вам!
«Ну ж бо, дідусю, — благали вони. — Що ти як не рідний.
Давай вже!
Зроби нам ручки,
зроби нам ніжки.
І ротики.
Щоб ми могли
танцювати по доріжках і,
стримуючи животики,
мило нести херню в маси.»
— Заткніться вже!
«А режисер каже не те, — не вгавали симбіоти. — Він каже — глядачі нас зачекалися!»
— Чортові буратіни...
Краєм свідомості розумів, що все це гра уяви, але був надто п’яний, щоб легко позбутися голосів. Раптом почав злитися.
«Бездарні маріонетки! Примітивні ляльки маскульту!»
У грудях заклекотіло. Почалася задишка. Серце калатало так, ніби не встигало переганяти кров.
Потягнув із келиха, витер обличчя брудною рукою, відчуваючи як грязюка розмазується по щоках.
Ось воно! Сажа — його грим. Коробка кімнати — сцена. Напівзачинені штори — куліси. Глядачі — усі свої: маски, ляльки, різні цяцьки.
Тут усе немов давно зупинилося. Герметичний простір, закритий для сторонніх очей. Щоденні потуги тільки нагадують життя. Не лишилося ні комедії, ні трагедії. Саме животіння.
І ось тепер ці двоє виродків. Хоч і створив їх власноруч — вони йому чужі. Нові мешканці, провісники мистецтва майбутнього, чергові свідки його особистої поразки.
Єдиний варіант — заглушити їх. Але випивка вже не рятувала.
— Ну, зараз я вам покажу! — вигукнув у порожнечу, підхоплюючись із місця, немов старий пірат під час шторму. — Що таке справжнє мистецтво, а не ось це все!
Як робили раніше, як грали на сцені в кращі часи. Вони ж цього не розуміють, вони знають тільки нове, сучасне.
Допив залишки. Розправив плечі. Зірвав з ліжка простирадло, накинув його, мов хітон. Схопив зі стіни маску — стару, зношену. Просякнуту духами давнини. Але порожню, непевну — без чіткого виразу. Таку, ховаючись за якою можна зіграти кого завгодно. У руках майстра вона стане обличчям простака, жерця чи бога. А може, навіть титана.
Вийшов на середину кімнати. Прийняв гордовиту позу. Завмер.
Хоч головним героєм власного життя стати не вдалося, роль для виступу обрав саме головну. Який сенс грати другу скрипку, коли граєш наодинці? Тільки соло.
Навколишній світ, немов хиткий задник сцени, злегка змістився... Перед очима попливло — оманлива гра реальності та ілюзії.
Навкруги — застиглі, задерев’янілі обличчя з виряченими очима. Грубі, незграбні постаті, затиснуті в неприродні пози. Справжній гротеск — самі ідоли та гримаси довкола.
Стало моторошно. Ось так публіка йому дісталася!
Ну, що поробиш... Вискочив на сцену — так грай, лицедійствуй, проживай до кінця свою роль, відведене долею життя-дисгармонію!
І ось уже уявний конферансьє оголошує:
— П’яний факір, блазень, улюбленець чесного народу, різноликої публіки! Останній романтик неромантичної епохи! На естраді!..
Проте замість яскравого світла на підмостки впала пітьма. Чи то місяць зайшов за хмару, чи потемніло в очах.
Легкість далася йому не одразу. Почав несміливо, ніби намагаючись знайти себе, але поступово почуття, що переповнювали душу, дедалі сміливіше виривалися назовні…
Зрештою знайшов вірні ноти, власний голос. Впевненість... невідомо, звідки вона береться, просто береться і все... Почав грати так, ніби нарешті зрозумів життя... Занурився в образ, намагаючись голосом передати особливий зміст. Аж поки повністю не злився з роллю. Тоді в його грі виникло щось вище — майже божественне...
Натхнення передалося навіть уявній публіці. Він пристрасно проголошував драматичний монолог, адресований навколишньому світові. То підвищував голос майже до крику, то приглушував до шепоту. Нещадно випльовував викривальні фрази, погрожуючи, помахуючи кулаком невидимим ворогам.
Промовляючи слова у п’яному трансі, мимоволі замислився: «Що мною рухає? Жага саморуйнування?.. Під обгорткою високої культури. А що в результаті?»
Нині, коли усі спроби втримати минуле, та й самому триматися за нього, виявилися марними… Коли, як виявилося, немає ані минулого, ані майбутнього. Бо спогади так само нічого не варті, як і мрії. Коли існує лише теперішній момент... Що він взагалі робить, чим зайнятий у цю коротку мить буття?
Серце стиснулося від болю.
«Здається, помираю...»
Завмер на півслові.
«Ти і є справжній фігляр! Уся твоя гра, усе життя — балаган і пародія. А бунтарство — дешевше нікуди. Сатир!»
Шкода, що він наодинці. Нікому сказати йому цього, нікому втримати на межі. Тож, здригнувшись, відкинувши зайві думки, долаючи внутрішній біль, віддався прийнятому образу до кінця...
Нарешті, роль зіграно. Він зупинився, застиг на місці, а все навколо раптом закрутилося перед очима. Десятки масок, що висіли тут і там, славили свого творця-актора нестройним хором голосів.
Потому — короткий спалах світла і темрява. Брякнувся так, наче обірвалася остання нитка.
Коли місяць знов осяяв сцену — кімната заціпеніла. Рука актора відкинута вбік. Маска скинута, під нею — порожнеча.
Вистава закінчена.
