1.00
Що таке час? Я не збираюся тут відповідати на питання фізики чи інших точних наук (це було б абсурдно) і розбираю час (а точніше час-структури) як концептуальне явище, і мені скоріше цікаво, як час (напевне феноменологічний) виробляє реальність (або Umwelt).
Що таке часові структури або час-структури? Це фундаментальна архітектура темпоральності, яка керує тим, як системи орієнтуються на минуле, теперішнє та майбутнє, як системи орієнтуються в цих трьох регістрах, та як вони визначають, що вважається можливим та неможливим, та й, в принципі, як в цих системах діють причинно-наслідкові зв'язки та які режими змін можливі.
Час-структура = спосіб організації відношень між минулим, теперішнім і майбутнім, який визначає допустимі форми каузальності, зміни та новизни.
Таким чином, час-структури можна було ще й назвати час-моделями, так як вони не претендують знову ж на фізичну та метафізичну вірність своїх положень, а скоріше показують, як різні соціальні збірки формують свої час-моделі, які пізніше і стають нерухомим двигуном тих самих соціальних збірок. Саме описана тут час-модель (Барокова) заснована на дельозівському погляді на час, описаному в Логіці Сенсу. Я використовую його концепти як матеріал для побудови власної типології, тобто не стільки намагаюся пояснити його погляд, скільки поміщаю своє розуміння його у ширший світ різних моделей часу.
Одразу хотілося попередити, що тут я буду розбирати всього лиш дві час-структури і спробую подивитися, як вони формують сучасний час, хоча, звісно, я вірю, що їх існує набагато більше, але вони, на жаль, не релевантні до тем, які я би хотів розвинути через питання часу.
Основні питання які варто собі задати при ідентифікації якоїсь час-структури це :
Онтологічна форма: Що таке час? (Субстанція? Процес? Відношення?)
Каузальний напрямок: Який з трьох часових феноменологічних станів (Минуле, Теперішнє, Майбутнє) має первинну та вторинну роль у каузальності?
Енергетичний характер: Чи є час інтенсивним (якісний, безперервний) чи екстенсивним (кількісний, дискретний)?
Відношення до простору: Чи є час заземленим, незаземленим чи самозаземленим?
Естетичний вимір: Які форми приймає час? (Складки? Лінії? Спіралі? Розрізи?)
Політичний підтекст: Як час структурує владу, капітал та можливості?
Я не берусь розбирати ті дві час-структури точно відповідно до цієї інструкції і скоріше презентую її для кращого розуміння, як ця модель працює і з чого складається, а назви самим час-структурам я вирішив дати саме, засновуючись на їх відповідних естетиках
2.00 Складка
Бароковий Час – це часова архітектура нескінченного перегину, де час функціонує як інтенсивний континуум, який неможливо локалізувати чи кількісно визначити, повертаючись як єдине ціле через виробництво відмінності, керуючись квазіпричинністю Чистого Минулого (Віртуального) та виражаючи себе через логіку складки – вічного впливу та розгортання потенціалів, що чинять опір остаточному визначенню. Термін 'барочний' або “бароковий” тут вживається у дельозівському сенсі — не як історичний період, а як естетична категорія, що характеризується складчастістю та поліфонією та загальним духом відродження античності.
2.1 Час складки
Барокова складка як нескінченна крива, що ніколи не розпадається на прямі лінії, не лінійна, не циклічна, а постійно імплікуюча та пояснююча. Питання складки доволі тяжке, тому що вони намагаються уявити час поза межами класичних для нас лінійних та циклічних моделей. Складка це не пряма і не коло, це перегин без кінця і початку, щось подібне до ленти Мьобіуса, в якому не відбувається по самій фігурі, а сама фігура і є тим що рухається. Барочний час є таким чином нічим іншим, ніж складкою, яка постійно обертається сама на себе, створюючи нові відмінності в своїй поверхні. Для того, щоби краще уявити цю час-структуру, я би запропонував думати про неї як про органічний час природних ритмів, де кожна весна не повторює попередню, але є її варіацією, час міфу чи час Великого Бого Пана. Це, в принципі, час, який не здогадується про власне існування (якщо б він міг) та існує в процесі постійної еротичної метаморфози. Незважаючи на свою язичницькість, цей час все ж таки унівокальний: він говорить одним голосом, який можливо почути лише через різницю, тому цей голос одночасно і поліфонія голосів, щось подібне до неоплатонічної еманації, правда, сигнал не сходить з «гори» і не є таким, який дегенерує на шляху вниз, тому що рухається він виключно по поверхні, розходячись складками різниці, а потім і повертаючись-як-одне в той самий один голос - можна уявити музичну тему, яка повторюється з варіаціями, де сама варіація змінює умови наступного повторення, як наприклад альбом Disintegration Loops Вільяма Басінскі, де постійне програвання лупів призводить до їх деградації, яка в свою чергу змінює програвання лупів.
2.2 Міфічність та циклічність
Звісно, ідея цієї час-структури як язичницької та міфічної заводить питання про циклічність — поки цей все ж таки не циклічний, він теж заснований на повторах та поверненнях, але повертається лише те, що змінюється, зберігаючи динаміку. Уявіть Колесо Сансари не як трансцендентну та незмінну космічну аксіому, а як щось, що саме змінюється з кожним поворотом, можна навіть сказати, перестає в процесі бути колесом/колом, приймає інші форми та інші способи руху окрім обертання навколо, таким чином воно еволюціонує, в самому примітивному дарвінському сенсі — повторюється/виживає лише те, що “різниться”. “Те саме” — це продукт різниці, а не її матеріал.
Таким чином, варто повернутися до факту, що складка — це не пряма і не коло; це не контейнер, або, вірніше сказати, не дорога, по якій час рухається, а події розмазані немов масло; складка сама по собі формується накопиченням подій, їхнім наслоюванням та пізнішим каузальним зв’язком і є тим самим, що виробляє час. Час Складки — це диференціація самого себе.
Хоча раніше ми і порівнювали унівокальність барочного часу з неоплатонічним проєктом, все ж таки варто знову зануритися в ідеї, що еманація в кінці — це спуск чогось аутентичного вниз, чогось, що не “різниться”, а деградує на своєму шляху, тобто потворюється лише частка того, що спускалося. Симулякр у Платона — це невдала копія; повторення — це не процес дегенерації репрезентації, а створення нового. Барочний — це в якійсь мірі і час ренесансний — це така сама дегенерація платонівської час-структури, яку ми обираємо розуміти не як невдалу репрезентацію, а як щось, що в своїх помилках виробляє новинку. Ми банально переосмислюємо ідею міфічної зміни епохи як деградації Золотого Віку в сторону її як еволюції, де мутації — це постійне децентрування себе з відмовою прийняти якусь одну форму, це чистий процес панеротичної зміни, альтернативна античність міфу, а не класичної раціональності.
Час постійно складається сам у себе: минуле входить у теперішнє, теперішнє відкриває майбутнє, а майбутнє змінює спосіб, у який ми читаємо минуле. Саме ця взаємна деформація і є для мене згортанням Віртуального. Чисте Минуле — це не Рух від Золотого Віку до Металічного, а скоріше постійний первісний бульйон, замкнутий на собі міф про створення світу. Складання та розкладання не є протилежностями — це один і той самий рух, схожий на дихання чи биття серця, не те, що навіть рух в такому випадку, а ритм. Не варто, звісно, заходити з метафорою мутації чи еволюції занадто далеко — складання — це інтенсивна операція, а не екстенсивний поділ; ця конкретна поліфонія все одно залишається в рамках одного голосу, який, як хвилі, що розходяться та сходяться. Згортання завжди йде після розгортання, не даючи складці розкластися остаточно. Складку неможливо розділити, не змінивши її виду, не перетворивши її на лінію чи коло, що означатиме повний перехід в іншу час-структуру.
Варто, звісно, відмітити зв’язок такого часу з простором — відповідний такому часу простір обов’язково плоский: це чиста поверхня без глубин і висот, точніше, ними і не зацікавлений, оскільки руху у всі чотири сторони йому вистачає через пластичність складки. Рухаючись як змійка в старій добрій мобільній грі, рекурсія в барочній часовій структурі згортає потенціали у віртуальне і дає їм розгортатися в актуальне. Тільки ось, на відміну від змійки, лінія складки може спокійно повертати усередину, скільки захоче.Рекурсія – це механізм пластичного повторення. Кожен рекурсивний цикл в барочному часі повторюється, але трансформує умови для наступного повторення.
2.3 Зовнішнє
Якщо ми методом риторичного повтору розібралися в функціонуванні “в часі”, то наступним важливим питанням буде те, що в цій моделі відбувається поза часом — це, в принципі, велика проблема концептуалізації часу як об’єкта, коли виникає питання, що існує поза ним. Зовнішнє — це не просторова категорія, а операційна: воно позначає той вимір, який не може бути інтеріоризований, але який генерує можливість новизни. Якщо складка — це форма, то Зовнішнє — це джерело її постійного розгортання. Термін набуде і інших значень чи сторін, коли ми введемо інші час-структури в гру, так як саме Зовнішнє ми бачимо як поле гри час-структур.
Звісно, простою відповіддю буде те, що у випадку постійно рухливої та мінливої складки Зовнішнє — це теж рух або навіть антирух чи реактивний рух, але я би запропонував уявити це Зовнішнє як відцентровий або центрифужний рух: він рухається подалі від будь-якого центру, від центральності, це постійне децентрування будь-якої основи. Таким чином, цей “Аутсайд” або зовнішнє поза складкою колапсує бінарність ззовні/всередині, тому що внутрішнє породжується Зовнішнім, так як положення зовнішнього детермінує можливий напрям розкладання.Свідомість у барочній моделі — це складка Зовнішнього у Внутрішнє. Форма тут передує змісту, оскільки саме вона визначає, у якому напрямку розгортатиметься наповнення. Таким чином, зовнішнє — це не Космічна Пустота, а скоріше неоплатоністський астрологічний космос; головна — це умова новизни як такої, бо саме його рух дає можливість лініям згинатися в нових неочікуваних формах. На відміну від кантівського ноумена, це не стільки ліміт можливого пізнання, скільки його умова, де пізнання — це не стільки процес аналітичний, скільки креативний.
Насправді продовжувати про Аутсайд буде тяжко, якщо не вводити одразу іншу час-структуру, яка, як я вважаю, разом з Барочною населяє Зовнішє, маючи при цьому з ним різні (дивергентні/конвергентні) відносини. Складці в цій дуальності припадає саме дивергентна роль, оскільки їх взаємодія будується на процесі розземлення. Це зовсім не відсутність якоїсь основи чи опори, а процес вічного розпаду фундаменту. Рух часу — це, в принципі, знищення простору; час як розземлення буття — те, що не дає йому застоятися, такий собі двигун імманентності. Час — це безперервне виробництво контингентності, яка в свій час гарантує барочному часу структурну відкритість майбутнього. Звісно, мене тепер можна обвинити в якійсь подобі циклічності, бо розгортання віртуального через час гарантує контингентність, яка, в свою чергу, дозволяє віртуальному актуалізуватися, але це циклічність в такому ж сенсі, як і зміна сезонів, так як кожен поворот цього циклу схожий на конвеєр, який, мало того, що випускає різні товари, так ще змінює себе в процесі, відсутність в процесі якраз цього самого фундаменту, твердого під ногами, підбиває саму концепцію циклічності, так як вона повинна бути заснована на якихось принципах, частіше всього на принципі дегенерації на шляху до анігіляції, яка повертається до цього самого грунту щоби знову від нього далі рухатись по тій же траєкторії.
Спроби централізувати Зовнішнє, тобто призупинити хід еволюції, повернути час назад чи зупинити, тобто спроби якось територіалізувати його, завжди приречені або на провал, або на створення мутації, якої “тим же самим” і не було. В цьому полягає цей інстинкт смерті, притаманний таким спробам, оскільки надмірна спроба заземлення стає розземленням, занадто різке гальмо викине вас через лобове скло. В барочному часі ніби встановлений захист проти тоталізації, наявність згортання противиться постійному розгортанню Абсолютного Духу: “Світ ловив мене та не спіймав”. Бароковий час противиться телеології і гегелянському часу, не як антагоніст, а як морква на шнурку перед обличчям осла, як недосяжний горизонт.
"The outside is not the outside of something—it is the outside as such, the outside that cannot be interiorized."
В якійсь мірі час складки зараз — це час неоліберальний, це час Відкритого Суспільства, альтернативний Кінець Історії, який і є кінцем, тому що відмовляється закриватися, відмовляється закінчуватися на якійсь телеологічній позиції, а пропонує безкінечний реформізм системи як endgame.
2.4 Кронос та Айон
В принципі, якщо ми розуміємо час-структуру як структуру, то, за простою «хлопською» логікою, структура має з чогось складатися, і бароковий час, незважаючи на всю заплутаність, теж в якійсь мірі складається з двох ключових елементів : Хронос (прожитий, вимірний (той, який можна виміряти), тілесний) та Айон (подійно-часовий, безтілесний, невимірний). Простими словами, Хронос — це час точних наук, час термодинаміки та ентропії. Не дивно, що Хронос — це такий же матеріал часу готичного. Це час, який вони між собою ділять, так як, в принципі, існувати поза ним неможливо. Айон же — скоріше горизонт буття, шрамування на тілі Кроноса, чиста миттєвість. Згадайте про те, як писав Берроуз своїм методом “cut-up” — фізичний поріз, те, як ножиці ріжуть папір, відбувається в Хроносі, але сама подія «порізу» — чиста подія, інфінітив дієслова «різати» — існує в Айоні. Кронос — це вічне теперішнє; Айон — це вічне розщеплення теперішнього на безпосереднє минуле та безпосереднє майбутнє. Варто було б згадати те, як в нашій мові всього три часові стани, тоді як в англійській їх дванадцять. Айон не знаходиться «поза» Хроносом, як вже було сказано, це його поверхня. Якщо Хронос — це бурхлива глибина океану, то Айон — це піна чи туман на поверхні води. Це чисто ситуація базиса та надбудови, де Айон — це в першу чергу наслідок другої сигнальної системи, тоді як Хронос, звісно, відповідає першій. Людина, як тварина, підвладна їм обом і виступає часто місцем, де Айон зустрічається з Хроносом, стає Подією, а потім і складкою. Подія є порогом між Хроносом та Айоном, вона не відбувається ні в прожитому часі, ні в чистому часі, — це чистий ефект, розрив, cut-up, який відкриває Хронос Айону. Тільки так можна розуміти час-структуру у всій її повноті, не тільки як час, який можна “виміряти”, не час “кількості”, але й якості, де за день пробігають місяці, а хвилина незручного мовчання здається вічністю. Такий час є якісним — його складають емоції, постійна невизначеність сигналів другого порядку змінює те, як проживається одинокові, які пробігає стрілка годинника.
3.0 Приклади
Звісно, теоретизування — це добре, особливо з гарно підібраними словами, але для кращого розуміння того, як час-структури функціонують, треба їх заземлити в реальних прикладах того, як вони впливають не тільки на повсякденне життя/суб’єктивний їх досвід, але й на те, як вони проявляються в спільній людській діяльності, а саме в політиці, культурі чи в міфах.
Я б хотів розглянути бароковий час в політичному вимірі перш за все, так як це, можливо, той випадок, коли приклад найбільш заземлений та прив’язаний до реального матеріального положення. Бароковий час в політиці можна зустріти у багатьох місцях та історичних епохах, частіше всього у вигляді різноманітних лібертарних експериментів чи племінних демократій, або навіть у моментах революцій, але для кращого занурення я би звернувся саме до епохи, коли квітнув саме рух бароко в мистецтві. Барбара Столберг-Рілінгер описує барокову державу як таку, що характеризується: «ідеєю держави як артефакту, поєднаною з любов’ю до геометрії, театральності та церемоніального порядку, загальним кліматом конкуренції та, нарешті, фундаментальною напругою між ідеальним порядком та фактичним безладом».
Влада не просто здійснювалася — вона була виконана, вона була перформативною, як зараз модно казати. Це перетворення влади на видимість: король, який також є відображенням короля, держава, яка існує як у своїх ритуалах, так і в своїх законах, і що в ритуалі, що в законі існує ось ця одержимість порядком, який постійно стикався з безладом (війна, повстання, корупція). Це Айон — подія, що відкриває Хронос — у політичній формі, а головний герой дельозовського концепту складки, Ляйбніц, прагнув «захистити та легітимізувати існування плюралістичних та колективних конституційних політичних систем, таких як Священна Римська імперія, надаючи теоретичну основу для їхньої здатності існувати». Імперія не була централізованою державою — вона була складкою, множинністю, що об'єднувалася спільними інституціями — тому саме Священна Римська імперія епохи бароко була б прикладом розподіленої, федеративної структури, характерної для політичного часу бароко, бо протягом шістнадцятого та сімнадцятого століть «у Священній Римській імперії та Низьких Землях утворилися десятки союзів, що стверджували спільний суверенітет». Ці союзи «одночасно підтримували та обмежували центральну та територіальну владу, тоді як їхній спільний процес розробки політики надавав сили меншим державам, допомагаючи забезпечити їхнє виживання». Влада таким чином ніби “розкладена” на кілька рівнів (місцевий, регіональний, імперський, світський чи релігійний), і саме тут можна побачити, як бароковий час почав формувати те, що будемо розуміти під Модерністю, бо найкращим чітким прикладом барокової політики буде саме місце народження капіталізму — Нідерланди. Бачите, як ми повернулись до революцій — саме у вогні повстання ця держава і з’явилася. Голландська республіка не була унітарною державою, а складалася з провінцій, кожна з яких мала свій власний суверенітет, об'єднаних союзом та спільними інтересами. Це політичний еквівалент барокової складки: множинність, яка ніколи не зводиться до однієї лінії, влада, яка постійно змінюється, переоцінюється шляхом переговорів та домовленостей. Взагалі, під це ідеально підпадають ранні буржуазні європейські революції, саме в той період, коли капіталізм тільки зароджувався і був тоді нічим іншим, як прогресивною рушійною силою, тою самою новизною, яка була відкрита. Капіталізм вимагає здатності ставитися до майбутньої вартості як до теперішньої — віртуалізувати вартість. Барокова час-структура зробила це можливим — Голландська Ост-Індська компанія випустила перші акціонерні акції — не як право власності на фактичні активи, а як право на майбутні прибутки. Акції були віртуальною сутністю: вони представляли потенціал, який ще не був реалізований. В тій же Голландії почалася і тюльпаноманія, яка була не просто спекуляцією — це була актуалізація віртуального в його чистому вигляді, схожа в якійсь мірі на те, що відбувається з дата-центрами. Цибулини тюльпанів купувалися та продавалися, виходячи з майбутніх очікувань, а не поточної споживчої вартості, ця бульбашка була дуже бароковою економічною подією, та й сама естетична сторона “бульбашки” вже дуже навіть і барокова. Тюльпаноманія також демонструє інтенсивну природу барокової цінності — цінність цибулини тюльпана полягала не в її використанні, а в її якості: рідкості кольору, унікальності візерунка. Це була інтенсивна цінність, яка ще не була зведена до чистої кількості, що вже більше притаманно наступній час-структурі. “Версальська економіка”, ринок картин та інші більш “якісні”, ніж “кількісні”, явища були інтенсивним континуумом цінності — цінність, яку не можна повністю охопити ціною, через наявність таких еферменних речей, як “смак” та “престиж”. Але не варто забувати про те, яку роль грає чисте минуле у цьому рівнянні капіталізму — минуле є умовою для теперішнього. Капіталізм виникає через економічну пам'ять: накопичення капіталу (надлишок) — це накопичення минулої вартості, яка зумовлює майбутню вартість, минулі показники (репутація), що зумовлюють майбутній кредит та минулі практики (законодавство, звичаї), що зумовлюють майбутні операції, і ці потенціали для створення майбутньої цінності, що закладені у минулому, але існують лише у майбутньому. Спекуляція ніби робить стрибок, минуючи теперішній час: це завжди або вже було, або тільки буде. Фондовий ринок, переказний вексель, акціонерне товариство, державний борг — усе це були форми вартості, що існували в майбутньому.
І справді говорити про “відкриття потенціалів” і не згадати ще одну річ, якою була відома Голландія того часу, було б неправильно — глобальну торгівлю, яка базувалася на географічних відкриттях та, можна сказати, на самих буквальних відкриттях однієї цивілізації іншої. Відкриття Америки (1492) та подальший Колумбівський обмін позбавили європейський космос підґрунтя — нові рослини, тварини, мінерали та люди хлинули до Європи, руйнуючи закритий на собі світ середньовічної космології, знищення якої не було просто коперніканським — воно було матеріальним. Буквально з'явилися нові світи, руйнуючи замкнуту систему середньовічного часу, з віртуальними Америками та матеріальним складанням простору, де ресурси з однієї частини земної кулі були складені в економіку іншої, впливаючи одна на одну. Цей матеріальний обіг вартості по всьому світу показує, що Барокова складка — це не просто метафора, а буквальний товарний ланцюг. І це варто зауважити, тому що без цього барокова час-структура може здатися якимось ідеалізмом, коли насправді складка — це не просто концепція, це матеріальне згортання простору, праці та цінності, бо бароковий час не взявся ні звідки, а був буквально сформований матеріальними змінами: глобальний обіг товарів, віртуалізація вартості через фінансові інновації, інтенсифікація праці, розвінчання традиційної влади через кризу та географічні та наукові відкриття, разом, звісно, з накопиченням капіталу. І не дивно, що саме на “довге 16 сторіччя” Валлерстайн приписує становлення світ-системи, і тому саме ми розбираємо барокову час-структуру першою, та як вона перша з них яка була глобальною, відмінну від надмірно локалізованих час-структур, які існували до неї, та і багато зі сказаного тут і написаного самим Дельозом про неї, стане більш зрозумілим якщо розуміти її перехідний характер, те що вона є в якійсь мірі темпоральним вираженням переходу від феодалізму до капіталізму, від геліоцентризму до геоцентризму, та в якійсь мірі вторгненням “глобального” античного минулого в дуже локальне Середньовічнє “зараз”, де саме огида до теперішнього викликала дивний дисонанс, де майбутнє виднілось у поверенні минулого як прогресу. Але, як відомо, Нідерланди (які в якійсь мірі є головним героєм барочної час-структури) з часом віддали пальму первенства Британії, як і цей ранній капіталізм перетворився на індустріальний, якому відповідає вже інша час-структура — готична.
