Люблю, коли завершується лютий. Це значить, що можна мити й ховати зимове взуття і діставати демісезонне.
І виколупувати камінчики з підошв черевиків.
Я намагаюся все робити ретельно. Якщо мити — то мити. Звісно, і підошви також. Іноді там трапляються камінці, що застрягли. Особливо, якщо підошва «тракторна». Що робити? Не залишати ж так.
Та й справа не в чистоті й ретельності насправді... Мені просто це подобається. Я відчуваю себе намивачем золота. А що? Струмочок води. І серед кам'яного шлаку міських вулиць я шукаю дорогоцінний метал спогадів...
Ось цей камінчик я підчепив, коли вперше йшов в гості до свого нового товариша в районі, де раніше ні в кого не був удома... А цей мацьопик заліз до мене, коли я вийшов із маршрутки на зупинці, не доїхавши до місця призначення, просто тому, що мені захотілося...
Або це я на морі. Мені шість, і я шукаю у воді красиві камінці, щоби, попри несхвалення мами, привезти їх додому...
Взуття помите й витерте насухо. Камінчики із сіточки-фільтру у ванній зібрані.
І далі найцікавіше.
Я не викидаю це каміння.
Уже багато років я збираю його та складаю в спеціальну коробочку...
Коли я виросту й в мене буде дівчина, вона побачить цю коробочку й запитає: «Денис, а що там? Ти ніколи не показував мені цю коробочку». Я відповім: «Ти точно хочеш це знати?». Вона скаже: «Звичайно. Мені цікаво все, що пов'язано з тобою». «Ти не будеш сміятися?» — далі запитаю я. «Мене смішить навіть сама думка, що я можу сміятися над тобою. Тільки з тобою», — промовить вона.
І я відкрию їй цю таємницю.
Вона побачить мій скарб, і любитиме мене ще сильніше, ніж раніше...
