Пекін і Москва створюють таку інтерпретацію міжнародних відносин, яка прямо кидає виклик їхнім суперникам.
Коли президент Китаю Сі Цзіньпін приїхав до Москви, багато заголовків були присвячені переговорам з питань енергетики, двостороннього співробітництва та рукостисканням, що свідчили про поглиблення китайсько-російських зв'язків. Однак за формальностями розгорталася інша стратегія, яка ґрунтувалася не на політиці, а на наративі.
У своїх спільних заявах і церемоніальних промовах китайські та російські офіційні особи не просто підтверджували взаємні інтереси. Вони створювали нову версію правди. Історія, Організація Об'єднаних Націй, дії Сполучених Штатів і Японії інтерпретувалися через призму, яка кидає виклик основам глобальної арени, що склалася після Другої світової війни.
У центрі цієї наративної стратегії лежить навмисне переосмислення історичних подій. Відзначення 80-ї річниці закінчення Другої світової війни не було використано як момент єдності із Заходом. Замість цього війна була представлена як боротьба на два фронти, в якій Китай і Радянський Союз несли основний тягар перемоги над фашизмом.
США, Великобританія чи Польща та ширша коаліція союзників, які відіграють ключову роль у традиційних західних наративах про війну, не згадувалися. Не було жодної згадки про Тихоокеанський театр у тому вигляді, в якому його зазвичай розуміють у західних описах, а також жодного слова про День «Д» чи Західний фронт як вирішальні моменти конфлікту.
Натомість наратив наголошував на азійському та європейському фронтах, де Китай і Радянський Союз стояли разом, протистоячи японському мілітаризму та нацистській агресії. Перемога над фашизмом була не лише спільною жертвою, але й спільною спадщиною, яка сьогодні виправдовує моральний авторитет обох держав.
Це не просто інша інтерпретація історії, це претензія сучасній легітимності, яка позиціонує Китай і Росію як спадкоємців справжньої антифашистської традиції. Головна мета - перекроїти світовий порядок після 1989 року, в якому міжнародне право і малі та середні країни функціонують в системі під гегемонією США.
ООН також відіграє складну роль у цій історії. Обидва уряди заявили про свою повагу до Статуту ООН і центральної ролі ООН у підтримці глобального миру та порядку. Однак ця повага супроводжується критикою: мовляв, ООН була захоплена західними державами і спотворена порівняно з її первісною метою.
Натомість Китай і Росія просувають нове бачення міжнародного співробітництва, яке включає такі організації, як БРІКС і Шанхайська організація співробітництва, як противагу західному впливу.
Ідея зрозуміла: ООН залишається важливою, але лише тією мірою, якою вона слугує принципам державного суверенітету, невтручання і багатополярності. У цьому контексті справжня багатосторонність повинна відображати різні цінності людства, а не лише західний консенсус.
Дипломатичний наратив, представлений у спільному документі про глобальну стабільність, виставляє США у вкрай негативному світлі, особливо у нових сферах, таких як космос. Він звинувачує США у перетворенні космосу на військовий театр через так звану ініціативу «Золотий купол».
На початку цього року США запропонували розробити і розгорнути системи орбітального перехоплення, фактично озброюючи космос. Росія і Китай розглядають американські плани як порушення принципу, що космос є сферою мирних досліджень і наукового співробітництва. Обґрунтування виглядає не надто делікатним: США представлені як дестабілізуючий актор, що прагне підірвати глобальні норми в гонитві за односторонніми перевагами у сфері безпеки.
Таке уявлення чітко вписується в ширшу тему в китайській і російській риториці: США - ревізіоністська держава, яка прагне підірвати міжнародне право, коли воно більше не слугує її інтересам. У цьому контексті американсько-японський альянс розглядається не як стабілізуюча регіональна сила, а як продовження американської стратегії стримування.
З точки зору Пекіна, альянс підживлює регіональну мілітаризацію і збільшує ймовірність конфронтації. Хоча американо-японські відносини прямо не згадуються, у спільній заяві міститься завуальована критика альянсів, які просувають «розширене стримування» і діляться обладнанням подвійного призначення.
Що робить це зближення наративів таким важливим, так це не лише його зміст, а й напрямок. Китай і Росія розмовляють не лише один з одним або зі своїми внутрішніми аудиторіями; вони розмовляють зі світом, що розвивається.
В Африці, Південно-Східній Азії, Латинській Америці та деяких частинах Близького Сходу це послання про суверенітет, антиімперіалізм та історичну справедливість - разом з альтернативною версією Другої світової війни - може знайти відгук в урядах і суспільствах, які мають претензії до західного втручання.
Великим державам не потрібно рахувати найсильніші армії чи економіки; той, хто здобуває владу за допомогою наративу, перехоплює лідерство в міжнародній політиці.
Джерело — South China Morning Post
