«От неприємний чоловік. Важко пояснити, чим саме, але неприємний» – такою була найпоширеніша думка про Максима. Різні люди таке казали, зазвичай, звісно, позаочі, але до нього це завжди так чи інакше доходило. І він ніяк не міг зрозуміти, чим заслужив на таке ставлення до себе. Чесна ж людина, не поганець якийсь, не інтриган, нікому ніколи не переходив дорогу, але рано чи пізно, в усіх з ким його зводила доля він починав викликати почуття в діапазоні від легкої антипатії до майже ненависті. Від самого дитинства Максима уникали однолітки, в жодному колективі він надовго не затримувався, друзів за тридцять із гаком років свого життя не знайшов, сім’ю не створив. Усі його нечисленні стосунки розвивалися і закінчувалися однаково: спочатку дівчина здавалася цілком щасливою й усім задоволеною, казала, що ні з ким у неї не було такого взаєморозуміння, як із Максимом, але незабаром ішла без жодних пояснень і чути про нього більше не бажала. Лише найввічливіші відбувалися загальними фразами на кшталт: «Просто я зрозуміла, що ми не створені одне для одного. Ти – хороший хлопець, але не моя людина. Пробач» Ось так раптом зрозуміла, ні з сього ні з того. Доперло. Згодом, Максим уже навіть не намагався з’ясувати, чим він так гірко розчарував. Його не можна було назвати негарним чи байдужим і він навіть слова грубого жодній із них ніколи не сказав, але якщо вирішила людина викреслити його зі свого життя – нехай. Що тут вдієш? Краще зберегти приємні спогади про час проведений разом, ніж отруїти їх зайвими з’ясовуваннями стосунків, наслухатися наостанок усілякої гидоти на свою адресу.
Та що там подружки! Навіть рідна мати іноді, затягнувшись цигаркою, казала з досадливим виразом на змарнілому пожовклому обличчі: «Є в тобі щось лихе. Я відчувала це, ще коли носила тебе під серцем. Мені так важко було… не фізично важко. Складно пояснити. Туга така, ніби саме життя з мене виймають». Чути це, звісно, було неприємно, адже їй Максим точно нічого поганого не заподіяв, навпаки, дбав про матір, лишався поруч до самої її смерті від раку. «Тобі видніше, кого ти народила», буркотів він, коли чув таке, а мовчки додумував: «І від кого». Батька свого Максим ніколи не знав.
Найгірше було з роботою. Сумліннішого представника офісного планктону ніж Максим годі було й уявити: він ніколи не спізнювався, підміняв колег, затримувався до пізнього вечора, нікому не відмовляв у допомозі (щоправда зверталися до нього нечасто), але чомусь кілька разів потрапляв під скорочення. І, знову ж таки, жоден керівник не спромігся пояснити до пуття, чому вибір впав саме на нього. Якби Максим хоч трохи вірив у якусь езотерику, він би вирішив, що має якусь особливо погану карму – люди відчувають негатив, який він випромінює, їм у його товаристві дискомфортно і тому вони так прагнуть його позбутися. Але він вважав це маячнею. Хай там як, а попри те, що Максим був взірцевим громадянином, свого місця в житті він і досі не знайшов. І всюди почувався якимось… зайвоприсутнім.
В останні роки, з кожною черговою несправедливістю, яку підкидало йому життя, Максим відчував, ніби всередині нього дійсно зростає щось темне, брудне. Нуртує, здіймається, готове хлинути з очей чорнилом восьминога. Іноді він снив, що захлинається цією отрутою, безпорадно хапає повітря, немов рибина на березі, падає на коліна, роздирає на собі одяг від задухи й бачить, як щось перекочується під шкірою, звивається, ніби змії в молоці. Нарешті, воно проривається назовні блідо-рожевими мацаками і це сприймається не як щось жахливе, а як правильне, таке, що має бути. Максим біжить вузькими вуличками до набережної, перехожі туляться до стін будинків та нажахано витріщаються на мацаки, що тягнуться за ним, залишаючи на асфальті вологі сліди із запахом гнилих водоростей. Він поспішає до моря, але ніколи не встигає добігти й прокидається з невимовною тугою в серці. «Ніби саме життя виймають…»
***
Цю божевільну стару Максим уперше зустрів у день свого прибуття до портового міста, куди переїхав кілька років тому, одразу по смерті матері, в пошуках кращої долі. Ця баба копирсалася в смітниках, збирала різноманітний мотлох та обкладала всіх, хто траплявся на її шляху такою квітчастою вигадливою лайкою, що навіть портові вантажники часом ніяковіли. Ці вербальні конструкції не були адресовані комусь конкретно – просто безсила злоба людини, яка з’їхала з глузду, можливо, через якесь завелике, нестерпне горе. Максим тоді навіть призупинився, опустив на асфальт свою важку сумку і якийсь час зацікавлено спостерігав незвичайне видовище. Стара стояла посеред вулиці, розхристана, зі сплутаними сиво-рудими патлами, грозила перехожим кощавим кулаком та частувала їх відбірними прокльонами. Максим аж заслухався з усмішкою: «Ти диви, як гилить! Талант!» Потім дістав із кишені двадцятку і простягнув старій. Та позадкувала, грошей не взяла, але злословити припинила. І ще довго проводжала Максима настороженим поглядом. З того дня він бачив її доволі часто, здебільшого вранці, коли йшов на роботу. Неодноразово пропонував гроші, але стара ніколи подачок не брала. Іноді вона зникала кудись на кілька місяців. Максим підозрював, що цей час ексцентрична дама проводила у стінах психлікарні.
Сьогодні вранці він знову стрів її. Стара, як зазвичай, вправлялася в ораторському мистецтві, але, як побачила Максима, відразу замовкла. Коли він підійшов ближче, подивилася йому в очі несподівано притомним, ясним поглядом і повідомила: «В тобі спить щось давнє… те, що люди вважають лихим, бо не можуть осягнути. Не розуміють, тому бояться й називають злом». В її голосі звучало водночас щось хитре, мовляв: «Я-то знаю, мене не надуриш, хлопче!» і якась… шанобливість? Повага до сили. «Отакої! І ця туди ж», подумав Максим із легким роздратуванням. «Чуєш?», спитала стара. «Що?» «Море». Максим прислухався і раптом дійсно почув легкий плескіт хвиль, хоч це навряд чи було можливо – задалеко до набережної. Вітер доніс до нього солоний морський запах, від якого завжди ставало щемко на душі. Якесь ностальгійне почуття, ніби туга за дитинством, коли він, п’ятирічний, уперше побачив море, незграбно крокував мілиною, з острахом, що велика хвиля накриє його, звалить із ніг. Тоді мати, молода й усміхнена, підійшла до Максима, взяла за руку, щоб він не боявся, і далі вони пішли вже вдвох... Нема коли думати про море. Дорослий чоловік зітхнув і поспішив на роботу.
***
Пообіді його викликав до себе керівник
– Ви знаєте, що наша компанія зараз переживає не найкращі часи…
Максим усе зрозумів. Йому стало смішно. Знову це кляте, довбане дежа вю! Він знав, що насуває скорочення, але йому й на думку не спадало, що й цього разу жертвою стане він – на фірмі працювали люди, що прийшли пізніше, молоді, недосвідчені, безвідповідальні.
– Я можу дізнатися, чому ви вирішили скоротити саме мене? – Максим намагався говорити так, щоб голос звучав спокійно. – Щоб я міг зробити висновки на майбутнє й не повторювати власних помилок.
Молодий керівник якось знітився, наче йому вперше доводилося когось звільняти. А може так воно й було.
– Це було не моє рішення. Ваші колеги кажуть, що ви створюєте нездорову атмосферу в колективі.
– І як же я її створюю?
– Максиме... Ви хороший спеціаліст, але з вами некомфортно працювати. Я чув це від кількох різних людей. Ви просто не вписалися в колектив. Буває.
А він же намагався, навіть у корпоративах ненависних участь брав. Таких зусиль докладав, щоб бути для всіх зручним і хорошим.
– Я мушу допрацювати два тижні?
– Ні, можете збирати речі вже зараз. Ми розподілимо ваші обов’язки між іншими співробітниками.
– Дякую. До побачення.
Коли Максим виходив із кабінету, йому здалося, що керівник зітхнув із полегшенням.
***
Він вискочив на задушливу вулицю. Після прохолоди офісного кондиціонеру повітря здавалося розпеченим, асфальт під ногами був м’яким, ніби пластилін. «За що?! Що я їм усім зробив?» Максим знову відчув, як його переповнює чорнильна пітьма. Він помчав ніби вві сні, скинув на бігу піджак, роздер на грудях сорочку, щоб випустити нарешті свої мацаки і йому здавалося, що вони вже тягнуться навсібіч від його тіла химерними звивистими променями. Люди відсахувалися, оминали його, але не тому, що бачили перед собою монстра – просто не хотіли, щоб навіжений бігун збив їх із ніг. Звиклий до малорухливого способу життя, Максим зовсім розучився бігати, дуже швидко він видохся. Легені розпирало, серце вистрибувало з грудей, але треба було дістатися моря. Нарешті він мало не скотився до брудного й занедбаного кам’янистого пляжу, де майже не було відпочивальників, лише кілька пенсіонерів гріли на сонці висохлі, зморені довгим життям тіла. Ось і море, гладеньке, мов дзеркало, бо штиль, сяє ртуттю, засліплює. Максим впав на коліна, зарився руками в дрібні камінці, такі гарячі, що це завдавало болю і низько опустив голову. Кілька хвилин він не міг віддихатися, у вухах гула кров. «Вам зле? Я можу чимось допомогти? Може викликати «швидку»?», пролунало згори. З глибин пам’яті сплив інший жіночий голос, трохи схожий, але не старечий, а молодий та веселий: «Ти, що, боїшся моря, синку? Воно ж сьогодні таке лагідне. Ходімо, я навчу тебе плавати». Максим повільно звів очі на незнайому літню жінку, що співчутливо схилилася над ним. Вона ледь помітно здригнулася від цього погляду, вибачилася та поспішила піти. Він знав, що побачила ця жінка, що її налякало – те, що й усіх. Темрява переповнювала його очі, котилася щоками, скрапувала чорнильними сльозами на гальку. Максимові було тісно всередині себе, замало лише двох рук і двох ніг. Він встав і обтрусив штани. «Отже, якесь давнє зло спить, кажете? То, може, час йому нарешті прокинутись?»
2020р.
