Згадати важливих
Сама невинність, вбрана в білу сукню,
тривожний усміх, витканий в губах.
Тебе я знаю тільки ось такою,
В моїх архівах - ти лише така.
Гортаю книгу спогадів минулих,
Це перед смертю - місія свята,
згадати всіх, усіх своїх важливих
і попрощатись з ним хоч і думках.
І мабуть це дозволить без вагання,
Ступити там, куди живим нема
ані дороги, ані сподівання.
І я на фініш вийшов, я іду,
Моя дорога майже обірвАлась
і я ступлю, і ти мені згадалась...
Минуле не вернути
Минуле нам не повернути,
Воно живе у наших снах.
І час від часу має сили
Наважитись явитись так,
що хочеться навсхлип ридати,
А потім - сміхом затягтись,
і далі день свій починати,
і будувати світ новий.
Щоби навечір повернутись,
в самотню хату край села,
Засісти з книгою, забутись,
Вернутися до забуття.
І в тих забутих сновидіннях,
порвати струни своїїх мрій.
Не повернути днів минулих,
вони як тіні сновидінь.
Косу клепають дзядзьо
Косу клепають дзядзьо,
а бабка аж дзвенить,
напружене обличчя
цигаркою димить.
Великий молоточок
ритмічно стукотить,
а папіроса довга
вогнями променить.
І склепану тоненьку
косу беру до рук,
вкладаю до кісєтя
І йду собі на луг.
А там - моя свобода,
я наче вже лечу,
косою виграваю
зрізаючи траву.
І ти пливеш в долині
я лиш на мить спинив.
І пальці всі порізав,
коли косу точив.
Бо ти така красива,
не міг відвести віч.
І ось тепер в повʼязках
два тижні мушу жить
Побачення
Столик забронюю швидко в темній залі,
цезаря звмовлю, і сухе вино,
сяду і запалю, у п'янкім чеканні,
довге те чекання спогад піднесло.
Раптом підгадалось молоде минуле,
зустріч під палючим сонячним теплом.
Ти мов Афродіта покидала море,
хвилі океану котились берегОм.
Досі памʼятаю посмішку лукаву,
шкіру мармурову, сповнену засмаги ,
і пісок на віях стомлено висів.
Це було давніше, це життя минуло.
Я тепер чекаю жінку незнайому,
щоб втопити з нею хоч одну годину.
У сукні світлій з чистого сатину
З-під вій твоїх іскриться жовте сонце,
у косах карих - в'ються небеса,
я за столом сиджу, і крізь віконце
спостерігаю як біжить краса.
У сукні світлій з чистого сатину,
з букетом квітів на блідих руках.
Ти так до щастя ключика просила
натомість доля - дала в руки крах...
І я би дуже хтів тебе зробити
в полоні щастя, сповнити твій дім,
і вже ніколи зла не причинити.
Та ти не моя, всиротіла доле,
у світ пішла, за горизонт німий,
мене лишивши, без найменших сил...
Рахуючи рубці
Вночі приходила до мене,
дивилась карими очима,
ти погляд свій не відводила,
а десь над ранок - відлетіла.
І я дивився в ясні очі.
У памʼяті - лише вони.
Згадати прізвище вдалося,
і вигляд повних вуст твоїх.
А потім поступово все
почало згадуватись швидко,
і наше літо неземне,
і поцілунки блискавичні,
І дивна подорож у гори,
і теплота у літні дні
і наше спільне тихе горе,
коли відʼїхала в далі…
Ці дивні спогади не дали
заснути скоро, цілу ніч.
Лише на серці рахували
рубці, рубці сердечних втіх.
Вишневий дощ
А знаєш що? Я трохи ще кохаю.
і хоч давно промчалися роки,
Троянди цвіт і свіжий запах чаю
завжди мене у спогади вели.
Весняний день пригадую раптово,
вишневий цвіт, що падає на нас,
торкання вуст, солодко малиново
пʼянить дурманом, і втрачаємо час…
Не памʼятаю скільки ми стояли.
вишневий дощ вінчав палку любов,
А спогад цей в у безвісті пішов.
Я все одно ще трохи та кохаю.
І хоч десятків збіглося років
вишневий дощ назавжди памʼятаю…
Старе фото
Стареньке фото у серванті,
пожовклі спогади мовчать,
а надворі буяють весни,
і трави коником сюрчать.
Могутні грози весняні
десь блискавицями шугають.
До мене ж відгуки громів
ледь - ледь тремтінням доринають.
У мене знимка на руках,
на ній все біле стало жовтим.
і я вже твердо у літах
немолодий, такий прожовклий.
Десь за вікном - розпАл весни
тривожно - грізний, чумно - хмарний,
і ти на фото без коси,
і ти наначе спогад марний.
Я шкодую
Я все шкодую, що раніше
ми не зустрілися із вами,
тоді і зорі були більші
і ми частіш перемагали.
У ті часи - ми були свіжі,
ми молоділи на очах
від почуттів румʼяно - ніжних
ф відокремлених від нас.
А уявіть які б ми були,
коли б зустрілися тоді?
Мабуть я зміг двигнути гори,
а ви - зʼєднати дві зорі.
Але в житті отак буває,
Коли обоє проминають
Важливу зустріч, важний час.
Згадалося
У білому стояла ти,
і посміхалась, і раділа.
Мабуть бракнуло би й весни,
щоб передать як ти світилась.
В твоїх очах бриніло щастя,
вогні далеких білих зір,
в руках - червоний бУкет грався
Із давнім почуттям моїм.
І я сміявся поруч тебе,
а десь в душі - ридав навзнак.
До вас обох прихильне небо,
а я для нього як батрак.
І ви пішли в гучній забаві,
І позникали в далині,
Мене лишивши в самоті.
Пальці
Чомусь пригадую лише
твої тендітні довгі пальці.
Вони неначе те кліше -
тебе означують без фальші.
Вони стабільно, рівномірно,
в суглобах сплетені до ладу.
Немає й натяку подагри
або другОї ще хвороби.
Для них призначена напевно
уся та музика Шопена,
в якій високі, довгі ноти
витягують тендітні пальці твої.
І дуже дивно памʼятати
Лише тендітні твої пальці,
А решту всю - і не згадати...
Prelude in G-major
Сьогодні пляж порожньо чистий.
І я піду бо все одно,
Я дуже хочу вас зустріти
І вашу юність, заодно.
Мені вже сорок, вам за двадцять,
У мене шлейф минулих днів.
f ви немов троянда щастя,
вам ще бракує досвідІв.
Та я їду не для спокуси,
vені цікавим є ваш сміх
І ніжні промені, і вуха
біжать в уяву моїх мрїй.
Ви, звісно, граєте на пляжі
у волейбол, і ваше тіло
так випинається з бікіні,
що аж мене проймає жаром.
Мене помітити вам важко
Я посивів уже давно.
Мені лишається сказати
бувайте мила, все - ChaO
Nocturne in B-flat minor
Конверт пожовклий у шухляді,
дбайливо схований в кульок,
я витягАю по сніданні
і відмикаю двері в льох.
То мій підвал минулих днів,
куди ховаю лиш найкраще.
Його прибрати я зумів,
і стелажі зробити класні.
На них я спогади поставив,
посортував і розмістив.
Але центральне місце має
Конверт пожовклий, громіздкий.
Те що в конверті, я читаю
гщодня по декілька разів.
Там кілька списаних рядків
І рідний почерк моїх днів.
Fantaisie
Моє дитя тримала ти,
ну як моє... вже наше.
І повна радости й краси
давала груди ссати.
І вже коли минув аж рік
тримала сина міцно,
і підкидала до небес,
і цілувала вічно.
А потім школа, перший клас…
Я добре пам'ятаю,
тоді ще дощ всю землю cквас,
а ти - немов із раю.
Ще ти сміялася до мене,
і я дивився мов здурів.
Минули роки, а ти, феє,
не відпускаєш почуттів.
І так дивитися ще можна,
альбоми сотнями гортать.
Та що мені дурному з цього,
Це лиш фантазії, не фарт.
Минулість
Пожовклий ряд старих світлин.
Та що ж я пам'ятаю?
Он там мій друг старий стоїть,
а там - колега давній...
Ось тут вона стоїть, мала,
Ну як мала? Не зовсім.
Хороша сукня до лиця
і ноги і волосся.
І серце моє б'ється швидше,
у пам'яті зринають
окремі милі епізоди
до посмішки штовхають.
І та минулість так далеко,
я вже на пенсії, в селі,
моя коза легенько мека,
напевно час доїти йти.
І красне яблуко осіннє,
хробак під'їсть, воно впаде.
Мабуть мороз буде осінній,
пора збирати урожай.
Це так давно було зі мною,
немов життя минуло вже,
і я іду козу доїти,
а яблуко хробак жере.
Потяг долі
Завжди чекав на потяг долі.
Повз мене мчались поїзда,
Я проводжав і погляд кволий
кидав на західний вокзал.
Перон роками все шумів,
табло світилося шляхами,
Маршрут знайти я все хотів,
в керунок щастя і печалі.
У шкереберті днів життя,
я заморився вже шукати.
І вибрав свій вагон буття
без особливої прикмети.
Обрав купе без передплати,
Зайшов - побачив синь небес
І поїзд рушив путь долати,
а я в тобі достоту щез.
