До містечка ми дісталися тільки ввечері.
Тому нам доведеться сьогодні ночувати тут. Не те, щоб у мене були якісь підозри, щодо відданості місцевих мешканців короні, чи їх бажання завдати шкоди двом вершникам зі столиці – ні, я просто не люблю ночувати в провінційних містечках.
У мене свої причини.
Про які я не дуже хочу розмовляти.
Тим більше, що зазвичай ці містечка не можуть запропонувати ніяких розваг, вартих нашої (чи, точніше, моєї) уваги. Зазвичай, обирати доводиться між бочкою поганого алкоголю та не самою чистою постіллю – ось і всі розваги.
Про розмови напідпитку годі й казати. Обговорювати минулорічний врожай, чи надії на цьогорічний, чи пригоди місцевих мисливців, які неодмінно вполювали найбільшого оленя у всьому королівстві...
Краще вже спати.
Тільки спочатку треба все ж з’їсти щось – і до того ж, Ів хоче навідатися до місцевого лорда, ім’я якого я все одно не запам’ятаю, як би не намагався.
Все одно, спілкуватися з ним не мені. Мені лише стояти і зображати серйозність.
Але першим ділом: їжа.
Поки Ів переодягається.
– Так, звичайно, пане Вершнику, можемо приготувати, – трактирник був сама чемність. – Сідайте, чекайте, зараз все буде. Може вип’єте чогось?
– Ні, поки що ні... – і я все ж вирішив поцікавитися. – А у вас у місті цікавого щось відбувається?
Можна було припустити, що це питання його образить – у маленьких містечках люди зазвичай дещо нервово реагують, коли їм натякають на те, що їх містечка малі. З іншого боку – з одного погляду на мене можна було зрозуміти, що я із столиці приїхав. І якщо не виявив би типового столичного зазнайства – це було б навіть незрозуміло.
Тому трактирник, навіть якщо і образився, цього не виказав.
– Цікавого? Та ось... Якби ви позавчора приїхали – оце б було цікаво: мисливці наші найбільшого оленя в королівстві вполювали, клянуся! Вам його як раз готуватимуть – якщо хочете, можу розповісти, як все було... Чи почекайте кілька годин, Білий Ян прийде – сам розповість.
– Ні, дякую, люблю, коли моя їжа – це лише їжа, без зайвої історії... Історія якось, знаєте, у горло не лізе.
– Як хочете – але у нас навпаки кажуть, що м’ясо без розмови, як без
солі. Звичайно, ви із столиці, ви, мабуть, звикли до вишуканості...
– Так, знаєте, зараз як раз така вишукана мода пішла: подавати сіль у великих кристалах і лизати їх під час їжі. Інколи за великий бенкет по три-чотири кристали злизують...
– Та що ви кажете? – очі його збільшилися, ніби у здивуванні, але у кутках запалали вогники недовіри. А він мені починає подобатися.
– Так! Особливо цю моду оцінили придворні дами – кавалерів обирати стало значно цікавіше, – неабиякої веселості жарт, але я зараз не у кращій формі. Майже весь день у дорозі, згляньтеся на це.
Трактирник, здається, так і зрозумів, тому що не став соромити мене поглядом – лише стримано посміхнувся, мовляв, зрозумів-зрозумів, не перенапружуйтесь, краще відпочиньте.
– ...Але якщо вам дуже хочеться, – додав він. – Можете завтра на ранкову страту прийти.
– Ранкову...?
– Страту. О дев’ятій ранку, після промови пана лорда Ситника, буде страчено небезпечного розбійника-головоріза. І не хвилюйтеся, це не якійсь крадій або підпалювач – справжній розбійник! Тож і страта буде справжня, не гірше, ніж у вас в столиці – кат, сокира, голова з плечей... Все, як треба!
Тож, ранкова страта... Цікаво... Дуже цікаво. Треба не забути Ів про це розповісти по дорозі до цього панлорда Сирника.
А тим часом, мій великий добре засмажений шматок найбільшого в ко-ролівстві оленя (клянуся, що найбільшого – Білий Ян прийде, все розповість!) нарешті прибув до столу.
– О, дякую! – я кивнув дівчині, яка принесла блюдо з м’ясом, і знову повернувся до трактирника. – Ще одне... Вибачте, а часто у вас... Ранкові страти?
– Кожний другий день, не рахуючи свят. Скільки себе пам’ятаю так було! – здається, він і справді пишався здатністю місцевого суспільства підтримувати традицію та забезпечувати раз на два дні присутність свіжого порушника закону.
– Хм... Весело тут у вас, – зробив я висновок і пішов знайомитися із оленем.
Чесно кажучи, у вечірніх прогулянках вулицями невеликих містечок є щось особливе. У столиці, де я живу зараз, як і у величезному місті (чи воно було б величезним, якщо б опинилося у цьому світі) в якому жив раніше, вечір – це теж час прогулянок, але людей там значно більше, тому його скоріше слід вважати часом, коли натовпи ходять вулицями та шукають, де б знайти спокій.
А у провінції, коли більшість або сидить дома, або слухає мисливських історій Білого Яна у трактирі, вечірні вулиці майже пусті. Світяться вікна та ліхтарі, відблискує стара бруківка, на темному небі з’являються перші зорі. Листя дерев шепоче щось легенькому вітрові. А він у відповідь підхоплює той шепіт і несе його далі, сплітаючи із запахами їжі та диму...
Хоча, якщо хтось запитає мене: будь-яка прогулянка ввечері разом із Ів – це щось особливе. Навіть якщо ми йдемо на зустріч до лорда Соткина, а по дорозі обговорюємо особливості місцевих розваг. Тобто, страт.
– І що тобі, Гіє, не подобається? Ну відрубають вони голову розбійнику – так може інші двічі подумають, перш ніж закон порушувати, – так каже страж порядку королівства, вершниця Івонна, вся в білому. Серйозно, я не жартую: вона і дійсно вдягнена у біле плаття – як і годиться вершниці.
– Ну... Я ж не проти. Мене не доля розбійника, і не особливості місцевого правосуддя цікавлять. Але скажи мені: якщо страчувати по одній людині кожні два дні – це скільки за рік виходить?
– Яка різниця? Ти хоч уявляєш, що тут на кордонах коїться – сюди ж весь непотріб з столиці біжить, від нас, вершників, ховатися...
– Від нас біжить, а від лорда Сонника вбігти не може?
– По-перше, Ситника. А по-друге, хто зна, може й не може – ми ж не знаємо, хто і як їх ловить, так? Знаю я кілька містечок, де колишні вершники оселилися та молодь тренують – гірше, ніж у столиці, та все одно. І що я скажу: не дуже там порозбійничаєш...
– То лорд Слюник – колишній вершник?
– Ситник.
– Хоч і Сонік.
– ...
Здається, моя нездатність запам’ятати найпростіше дратувала Ів. Але справа не у тому, що я не можу втримати це прізвище у голові – я не хочу цього робити. Мені все одно. Я хочу розібратися із проблемою та повернутися до столиці якнайшвидше – от тільки трохи погуляти тихими вечірніми вулицями разом з Івонною...
Те, що місцевий лорд – колишній вершник, було цікавою можливістю, яка напевно зробила б сьогоднішній вечір набагато цікавішим... Але, на жаль, це було б занадто добре.
Він був звичайним аристократом із провінції, без жодного почуття міри. І помешкання його відбивало цю рису характеру господаря: особняк, занадто великий, щоб утримувати в ньому лад, та сповнений поступово занепадаючої розкоші.
Хоча, треба віддати пану лорду належне: він принаймні міг самостійно піднятися із крісла нам назустріч. Тіло його було хоча й об’ємним, та все ж ще не зовсім забуло, що таке фізичні вправи. Можливо, розвішані на стінах голови оленів (може і не найбільших у королівстві...) та інших тварин були впольовані самим панлордом... Принаймні, частина з них.
Після обов’язкової церемонії знайомства, аудиренція, – як нашу зустріч наполегливо називав пан лорд, – пішла очікуваною стежкою. Тобто, за стіл. Чесно кажучи, я дещо боявся того, що господар почне змушувати мене скуштувати кожну з страв – а я ще й перекусив у трактирі, – та здається його більше хвилювало моє бажання продегустувати вино з його приватної корлекції (ще один неологізм панлорда).
Воно було непоганим – це так, щоб мене не звинувачували у неповазі до мешканців провінції.
– Спробуйте ось оленини, обов’язково спробуйте, панове вершники, – я лише приречено зітхнув, почувши ці слова, бо знав, що буде далі. – Це наші мисливці вполювали найбільшого оленя в королівстві! На превеликий жаль, мене з ними не було на тому полюванні – державні справи, ось так, облік та аудрит, ви розумієте, – але можу розповісти...
– Будь ласка, – не витримав я. – Мені дуже прикро (насправді, ні), але, якщо можливо, іншим разом. Частина цього оленя вже у мене в шлунку, і я не думаю, що їй буде приємно чути про обставини власної загибелі.
Івонна кинула на мене несхвальний погляд, а от пан Єремія, навпаки, подивився на мене вдячно...
Пана Єремію Тісса нам представили як місцевого вченого і, за сумісництвом, вчителя. Зрозуміло, що ніякої школи у містечку не було, але діти, батьки яких мали бажання, могли відвідувати домівку Єремії і отримувати щось, що приблизно могло зватися освітою. Можу припустити, що посада його була достатньо поважною – якщо вже панлорд запросив його на зустріч із гостями з столиці.
І, поки лорд Кисник не повернувся до обговорення оленів (клянуся, ця мертва тварина мене сьогодні переслідує!), я поцікавився у вченого, чим же він займається, коли не вбиває у дурні голови малечі хоч які-небудь знання.
Виявилося, що Єремія був, у термінах мого колишнього світу, вченим широкого профілю: його цікавило все: географія, ботаніка, біологія, геологія і навіть астрономія. Він, із допомогою місцевого коваля, спромігся збудувати телескоп – і, звичайно, запрошував нас як-небудь відвідати його оселю, щоб оцінити працю місцевого майстра та “насолодитися незрівнянною красою небес”...
Це було б цікаво, чесно кажучи, тим більше, що у космології цього світу я не розумів зовсім нічого – але не впевнений, що у нас буде на це час... І я все одно хочу якнайшвидше розібратися із тим, задля чого ми прибули сюди, та повернутися до столиці.
– До речі, пане Єремія, – думки підштовхнули мене до того, що розмову треба було повертати до негайних справ. – Ви, як вчитель, маєте більш-менш уявляти настрій дітей у місті, так?
– Більш-менш, так, – вчений замислено провів рукою по голові. – Вони не всі до мене ходять, а з тих, хто відвідує заняття, далеко не всі прагнуть розмовляти про щось, окрім науки, якщо прагнуть розмовляти взагалі... Діти, знаєте, вчитися не дуже люблять.
– Я розумію. І все ж, думаю, найкраще почати опит саме з вас. Скажіть: нічого незвичайного ви не чули останнім часом? Учні ваші не починали збиратися у... скажімо так... таємничі компанії? Може, серед них з’являли-ся несподівано нові лідери? М-м-м... Не побоюся цього слова – пророки?
Пан Єремія замислився надовго. Я розумію, що хотів отримати відповіді на занадто багато занадто складних питань одночасно, але... Але не просто так пара королівських вершників буде добиратися з самої столиці в якусь провінцію. І точно вони не будуть цього робити лише через те, що у лісі за містом знайшли когось із дітей з майже відрубаною головою. Такі справи має вирішувати лорд Мисник самотужки – бо інакше який він панлорд? Але, розумієте, після тої історії з Культом Повсталих будь-який натяк на людські, – і тим більше, дитячі, – жертвоприношення – це дуже чутлива і делікатна тема. Варта того, щоб піднімати на ноги пару королівських вершників та гнати їх поганою дорогою з самої столиці до провінційного містечка.
– Ні, – нарешті дійшов подумки висновку вчитель. – Нічого незвичайного. Містечко у нас маленьке – не думаю, що щось таке б від мене, чи від інших, вдалося б приховати надовго.
– Дякую, пане вчений, – сказала йому замість мене Івонна. – Тоді чи не може лорд Сир... – вона кинула на мене погляд, повний ненависті та ви-правилась: – лорд Ситник завтра відвідати разом із нами місце, де було знайдено вбиту дитину?
– А обов’язково мені бути разом із вами?
– Так, пане лорд. Відповідно до статуту королівських вершників, я можу використати талісман лише за присутності місцевого лорда. Якщо, звичайно, це місце знаходиться у межах вашої влади.
– Так... – пан лорд кілька разів куснув вуса. Потім – шмат оленини, який тримав на виделці. – Так, я розумію... Я відведу вас туди, але, на жаль, лише після ранкової страти. Вибачте за затримку, але не можна порушувати традирцій.
– До речі, пане лорде, – я б хотів запитати його, як він так вибірково додає “р” до слів, але це було б занадто неввічливо; навіть як на столичного розумника. – А оця ваша ранкова страта... Вона дійсно настільки обов’язкова?
– Більш ніж!
“Взагалі-то сокира,” – подумав я, але промовчав.
– Ви, може не розумієте, але ці традирційні страти – це просто чудова профілактирка! Просто дивовижна профілактирка!
– Профілактика?
– Так! Я вам скажу, а пан вчений і так знає – а ви тільки нікому, добре? За останні три роки у місті ні одного злочину не скоєно! – про таке кажуть “надувся від гордості”, та, можливо, це все та оленина...
– Ні одного? А кого ж тоді страчують? – здивовано підняла брову Івонна.
– А от завтра і дізнаєтеся, – судячи по виразу обличчя лорда Мирмика, він був впевнений, що у нього є щось, що напевно здивує гостей із столиці.
Ну-ну, цікаво-цікаво...
Подальша бесіда була не дуже довгою і значно менше змістовною. Не те, щоб ми забагато прикладалися до вина з колекції пана лорда Сизика, просто головне вже було сказане, потрібні домовленості укладені і тому розмовляти нікому вже не хотілося. Деякий час ми посиділи виключно із ввічливості – а потім, побачивши, що і панлорду вже, здається, дещо надоїло, піднялися та почали прощатися.
І вже майже в дверях я запитав пана Єремію, сам не знаю, навіщо:
– Скажіть, а ваші діти... Вони теж ранкові страти відвідують?
– Що ви таке кажете, пане вершнику? – він подивився на мене, як на чумного. – Звісно ж, ні! Строго заборонено! До повного повноліття! Як ви взагалі...
– Вибачте, пане вчений, – здається, він все ж таки хильнув трохи лишку. – Будь ласка, прошу вибачення за дурне питання. Дякую за допомогу. Всього вам найкращого і до зустрічі.
– І вам, пане вершнику!
...Принаймні, постіль виявилася значно чистішою, ніж я боявся. Вже засинаючи, я встиг подумати, що а от непогано б було зараз знайти десь дуже-дуже багато сміливості, розчинити одним махом двері до сусідньої кімнати, в якій спала Івонна, та увірватися до неї...
...Але це все, мабуть, вино пана лорда подіяло...
– Знаєш, Гіє, – сказала мені Ів вранці за сніданком. – Мені сьогодні щось зовсім дивне наснилося. Про тебе.
– Та невже? Тільки не кажи...
– Мені снилося, що ти несподівано розчинив двері до кімнати, де я сплю, та увірвався у неї...
– І що було далі? – здається, зараз вся кров у моєму тілі взяла низький старт, готуючись прилити до лиця.
– А далі я з переляку приколола тебе до стіни Сяючим списом, – моя кров сказала “а хай тобі!” і відлила куди подалі, так, що я аж зблід. – Тож, я тобі хотіла сказати: не надумай такого робити. Я дуже нервова, коли раптово прокидаюся.
– Гм. Угм. Дякую...
Традиційна ранкова страта виявилася всім тим, що я міг від такої події очікувати. Велика кількість людей на міському майдані; кат у чорному ковпаку і з величезною, майже вищою за людський зріст, сокирою; злочинець, з таким же чорним, як катів ковпак, мішком на голові; і обов’язкова промова у виконанні пана лорда про те, що не можна порушувати закон та порядок у місті.
Чесно кажучи, промова була непогана – було помітно, що лорд Сютник любив виступати перед людьми і знав, як вкладати емоції у свої слова так, щоб вони діяли на інших. От тільки б він менше випадкових “р” розкидав по словах – взагалі б було дивовижно.
Коли промова закінчилася, злочинця підвели до плахи, обережно (звідки така обережність?) змусили стати на коліна, сокира здійнялася у повітря...
Так, чекайте, а що, мішок з голови у вас знімати не заведено? Ну, щоб люди бачили, хто винний у порушені закону, порядку і всього іншого...
Сокира впала вниз.
Мабуть, не заведено.
А тепер йому вже все одно – голова у мішку впала з одної сторони, тіло залишилося лежати з іншої. Та ненадовго: тільки люди, зрозумівши, що це все і видовище на сьогодні закінчилося, почали розходитися, мертве тіло підхопили двоє здорових хлопців, – мисливці пана лорда, – і відтягли до невеликого навісу неподалік.
Навіс підозріло був завішений з усіх боків...
Весело тут у них...
– Пан вершник, пані вершниця, будь ласка, прошу за мною, – лорд Тисмик жестом запросив нас під той же підозрілий навіс.
Перед тим, як зайти туди, я на мить відволікся, щоб окинути поглядом дахи домів – дещо пригорнуло мою увагу, щось таке, блискуче...
Темряву під навісом дещо розвіювали лише скромні промені сонячного світла, що пробивалися крізь подерті завіси по боках. Всередині на нас чекали пан лорд, кат, ті двоє міцних хлопців та обезголовлене тіло... На мить мене охопило недобре передчуття і я рефлекторно стиснув у кулаці повітря, готовий хоч прямо зараз звити з нього Сяюче лезо...
Судячи з того, як рухалася рука Ів, її Сяючий спис теж був напоготові.
– Лорде Ситник, – почала вона твердо. – Якщо ви думаєте, що ми ніколи не бачили безголових мерців...
– Ох, пані вершниця, таких – не бачили, я гарантую. Так, хлопці?
Хлопці, мабуть, закивали головами, але за такого слабкого освітлення щось сказати напевно було неможливо.
– І чим же цей мрець відрізняється від інших?
– Цей... мрець?
– Клянуся, мрець! – заявило безголове тіло, сідаючи на землі. – Труп-трупезний. Пане лорд, а можна післязавтра когось іншого стратять? Бо я вже не можу...
Треба сказати, що ця подія була неабияким випробуванням на витримку, вміння зберігати спокій та не зронити гідність королівського вершника. І вершниця Івонна витримала це випробування з честю – навіть не здригнувшись. Тільки рука відпустила примарний, ще не з’явившийся з повітря Сяючий спис.
Я, з іншого боку, іспит провалив.
– У нього голова відросла, – сказав я голосно. Зробив я це лише для того, щоб було не дуже помітно, як широко відкрився мій рот від подиву.
Треба віддати належне пану лорду Кустику ще раз: він не став сміятися дуже гучно.
– То справа у сокирі? – кивнула Ів, бо ж відповіді це запитання після пояснень ката та пана лорда вже не потребувало. – Цікава цяцька...
– Ну, може це у вас в столиці воно цяцька, – майже ображено пробурмотів кат.
– Ох, не зрозумійте мене неправильно: магічні предмети такого рівню – це всюди рідкість. Але такий збіг... Коли магічні властивості є повною про-тилежністю прямого призначення об’єкта... Це, зазвичай, або невдалі експерименти початківців, або, – і це гірше, – вияв типового почуття гумору магів. Сокира зцілення... Це ж треба таке? Що скажеш, Гіє?
– Скажу, що можу уявити такого собі чарівника-пацифіста, який думав таким чином покласти край всім війнам у світі. Зачарувати усю зброю так, щоб поранення, які були нею завдані, зцілювалися... Який сенс воювати?
– Паци... Хто, пане вершнику? – панові лорду слово, здається, сподобалося. Можливо тільки, у ньому не вистачало одної-двох “р”...
– Не важливо, лорде, – відрізала Івонна. – Тож кожні два дні ви страчуєте одну і ту ж людину, “для профілактики”?
– Ну, не зовсім одну і ту ж, вони по черзі працюють... Не задарма, звичайно. Ну і я вже казав: за роки – ні одного злочину!
– “Не зовсім”, – подав голос обезголовлений у якого виросла голова. Судячи з копиці білого волосся, це і був той самий Білий Ян. – Як же, “не зовсім”... Це вже п’ятий раз, на хвилиночку! Я втомився вже! Не варто воно тих грошей, пане лорде, давайте наступного разу когось іншого стратять...
– Мовчи вже, – обізвався кат. – Принаймні, тобі більше пощастило, ніж оленю.
...Я не хочу про це думати.
І після всього цього, нарешті, ми змогли повернутися до того, навіщо приїхали у це місто.
Пан лорд разом із паном вченим, який дуже хотів побачити талісман вершника у дії, провели нас до тої галявини у лісі, де знайшли вбиту дитину.
Івонна коротко пояснила, як працює талісман і що таке ретрохроноспекція (це слово викликало просто дитячий захват у пана лорда) – після чого попросила присутніх стати по краях галявини, щоб не заважати їй, у той час як вона залишилася у центрі, біля закривавленого поваленого стовбура дерева.
Вона взяла талісман, – невеличкий чорний двадцятигранник, – лівою рукою; правою провела над ним у повітрі; за рукою від талісману посипався вгору чорний пил; рука піднялася, застигши вертикально між різкими холодними пронизливими зеленими очима; вказівний і середній пальці вказують вгору, інші притиснуті до долоні – чорний пил, що був талісманом, обвивається навкруги них, піднімається ними, розходиться віялом у боки, стикається із зеленим поглядом жорстоких очей вершниці, і розлітається навкруги, відкриваючи те, що було, те, що хоче зараз знати хазяйка талісману, те, що вона хоче показати нам.
...Пан Єремія сидів на холодній землі, впершись у неї руками та дивлячись прямо перед собою пустим поглядом. Здається, саме на нього побачене подіяло найгірше.
– Як...? Як же так...? Як так...? – тільки й міг повторювати раптово постарілий років на п’ятнадцять вчитель.
– У мене є версія... – але спочатку все ж треба переконатися. – Івонно, скажи чи я правий, і слідів жертвоприношення не було?
– Так, – погодилася вершниця. – Ніякої магії, ніякого божественного чи іншого втручання. Все було зроблено людьми та з людської волі.
– Та яка ж в них воля, в цих дітлахів!? – раптово вибухнув пан лорд. – Я їх всіх же...! Тільки повернімося ось і...!
– Тихобудь! – у свою чергу не витримав я, запалюючи, щоб зрозуміліше було, Сяюче лезо та втискаючи його вістря у шию лорду. – Якщо Івонна права, – а вона права і талісман не бреше, – то вина за те, що тут відбулося лежить переважно на вас, лорд Ситник.
Я сподівався, що у гарячці моменту Ів не помітить, але відблиск зеленого полум’я в очах – помітила. Так, я прекрасно пам’ятаю прізвище цього круглого (і не лише за формою) ідіота. Я ж казав, що не хочу його пам’ятати – але довелося. І тепер я злий ще й через це.
– Ви з вашими профілактиричними стратами... Ви привчили їх до того, що відрубати голову – це легко. Це просто. Це – так треба. Я не знаю, чи просто вони вирішили погратися у дорослих, чи може хлопець вкрав... чи взяв і не віддав вчасно комусь якусь дрібницю, але результат ви бачили.
Більше того, ви впізнали цей “результат”, так, пане лорде? Вони ж навіть промову вашу запозичили! Тільки от сили не вистачило, з одного удару голову відтяти – довелося рубати знову і знову...
– Але... Як...? – вчитель Єремія питально нахилив голову в бік. – Я ж їм заборонив...
– До повного повноліття, чи не так? Скажіть, вчителю, ви що, не знаєте, що найкращий спосіб привернути увагу дітей до чогось – заборонити їм на це дивитися? Вони ж розіб’ються, але залізуть на дах із викраденою у вас, закладаюся, підзорною трубою. Все, аби краще бачити заборонене.
– От я їх...! – не заспокоювався пан Ситник, не звертаючи уваги на ві-стря Сяючого леза, яке шкрябало його горло. – Живого місця не залишиться!
– Івонно, можна я цього дурня... профілактерично...?
Не кажи, я і так знаю. Не наша справа. Нічого, насправді, не змінить. Занадто довго виправдовуватися доведеться. Я знаю, я розумію.
– Гій... Давай просто поїдемо звідси? Заберемо коней – і прямо зараз поїдемо. За кілька годин будемо на Захресті, а там вже вирішимо, що далі робити.
Добре, Ів. Як скажеш, Ів.
Я потушу Сяюче лезо.
Я залишу дурному пану лорду Смітнику його дурне життя.
Лише тому, що це дійсно нічого не змінить.
Лише тому, що діти завжди наслідуватимуть дорослих. Намагаючись випробувати як це, “бути дорослим” – але граючись, так, щоб вирішити, хочуть вони бути такими, чи ні?
Я не знаю, що вирішать ті діти, які так весело грали на цій галявинці у традиційну ранкову страту. Я не знаю, як пояснити дорослим, що вони збираються “не залишити живого місця” на власному відбитті в люстрі.
Але насправді, я і не маю цього знати.
Це не моє діло.
...Поїхали звідси, Івонно.
Тут подають до столу жахливо несмачну оленину.
