Він казав їй:
ти не схожа на всіх,
кого я колись зустрічав.
Серед темряви —
світлом палає
твоя нерозкрита печаль.
Я у пошуках світла твого
вже осліп
і губитись почав.
А тепер ти отут,
біля мене,
насправді,
і питимеш чай...
Шепотів їй:
коли
я чую тебе у повітрі,
мені перехоплює дух.
Я ще поки не знаю,
хто ворог твій,
а хто тобі справжній друг.
Та повір мені,
чуєш:
усім ворогам твоїм
я принесу біду.
Я тебе не залишу
і без тебе
нікуди вже
не піду.
Він мовчав їй
про хворі свої страхи,
про липкі та чорні сни.
Він мовчав про те,
що в своїх думках
сто разів минуле змінив.
Про дівчинку ніжну,
якій було би
близько років п'яти.
Він казав їй про все на світі
і благально мовчав їй:
прости!..
І вона його чула.
Але
не піднімала своїх очей.
Бо ще пам'яталось,
як попереднє
пекельним вогнем пече.
Бо іще не загоїлась
пошрамованість
від його брехні.
І вона собі думає:
ні,
наказує думати:
не про мене це.
Не мені.
