Ми — діти такого дивного століття,
ми маємо все і водночас нічого,
бо пожирає нас наша ж свобода.
Роби усе, що хочеш —
пиши вірші, читай поезію важку, малюй про правду гірку,
плач щоночі через нездійсненні обіцянки,
а потім зустрічай прекрасні світанки!
Дивись на світ абстрактно:
бо ніколи від нього не отримаєш правди,
бо рот наш бреше нам щодня:
“зі мною все впорядку”,
а потім усміхаєшся до всіх незнайомців,
чекаєш від них ласки та підтримки,
бо не отримала цього в дитинстві.
Вертаєшся додому присвітлій зорі,
сидиш у тиші гучній,
гадаєш про долю свою загадкову
та п’єш вино насолоди,
засинаєш під пташині співи,
і тоді не думаєш про втрачені години
життя,
якого ти чомусь ніколи не любила.
Бо наше століття таке дивне,
пожирає тебе зсередини
і виходу ніякого нема,
як змиритися і піти в інше життя.