Субота. Ранок після найбільшої атаки дронів на Київ. Проте погода, на диво сонячна і зовсім не відповідає настрою ночі. Небо чисте, а сонце приємно гріє лице. Одне з моїх кредо, які виробились за ці неповні два роки повномасштабної війни: намагайся жити так, щоб ці атаки не впливали на твоє життя. Таким чином, я підтримую свою психологічну стабільність - поки я це можу, поки мені вдається дотримуватись цих планів, значить наш ворог не зміг досягти своєї мети.
Метро о дев’ятій ранку напівпорожнє, хтось відсипається після тривожної ночі, а хтось як і разом зі мною рухається на зустріч своїм планам. Мої плани на сьогодні: відвідати барахолку на Почайній.
З дитинства, я пам’ятаю барахолку, як скупчення дуже різних людей які прийшли сюди щоб знайти дуже різні речі. Хтось полює на старий посуд, хтось на рідкісні деталі які можна знайти тільки там, у всіх абсолютно різна мета. Проте всі об’єднані в один живий організм який дихає, рухається і взаємодіє одночасно. Батько часто брав мене туди з собою, коли знайшов десь розбитий корпус від старої Таврії й намагався зібрати її самотужки. Тільки там він міг знайти потрібні йому не нові запчастини, дрібні деталі, а окрім цього ще й поспілкуватись з людьми які цікавляться тим самим. Тому процес купівлі часто перетворювались на годинні дискусії, обговорення експертів у своїй сфері, збирали навколо себе як різних продавців, так й інших покупців які активно долучались до обговорення. Хоч в дитинстві мені здавалось це пустою тратою часу та й просто дуже нудним, через роки я зміг оцінити цю атмосферу, переоцінив ці спогади й зараз, через стільки років це надихає мене. Це відчуття спільноти яка притаманна барахолці.
І цього року, я звернувся до цих спогадів та почав відвідувати барахолку знову. Моя мета була не стати частиною цієї спільноти, але спробувати перетворити барахолку на якесь невелике, проте потужне місце сили, куди можна прийти й відновитись. Я споглядав за ритмом який притаманний сучасному варіанту барахолки, порівнював з тим як було і стало. Так, звісно, як і все на світі - барахолка так само еволюціонувала, змінилась, не стала кращою чи гіршою, просто вона тепер інша. Змінились покоління, можливо не суттєво змінились правила, але спільнота залишилась такою самою: самодостатнім організмом, який функціонує в ідеальній взаємодії.
Для продавців - присутність там не просто спосіб заробітку, це спосіб життя. Як сказала одна продавчиня: “Тільки тут я зустріну людей, від бомжа до професора, і мені буде про що поговорити з обома..” І це правда. Настільки різну публіку деінде зустріти важко, можливо за інших обставин вони б всі пройшли повз одне одного, та тільки тут вони, як таємне товариство, збираються і можуть вільно обговорювати будь-які теми. Тут одночасно можна побачити мисливців за рідкісними речами, які хтось продає скажено дешево, до митців котрі виставляють свої твори, до (скоріш за все) крадених продуктів які лежать однаково і під палючим літнім сонцем і в осінній дощ. Молодь полює на трендові речі з присмаком вінтажу, а старше покоління приходить дивитись на пережитки свого минулого у вигляді радянського мотлоху. Саме це, робить барахолку на Почайній таким величним місцем, оскільки такі різні культури й погляди поєднані в синергії.
Тільки тут я зустріну людей, від бомжа до професора, і мені буде про що поговорити з обома..
Небо все ще чисте, сонце все ще світить. До обіду людей на барахолці стає все більше, деякі продавці викладають новий товар на заміну проданому. Повільно ринком розповзається запах шашлику та смаженого рису, пробуджуючи апетит. Я йду на третє коло навколо барахолки перед тим як піти додому, щоб ще раз відчути цей настрій. Старі телефони, пошарпані книжки, заіржавілі металеві запчастини, голови манекенів, вінтажні годинники - час буде йти, Почайна буде розвиватись та еволюціонувати та в суті своїй завжди буде лишатись тим самим місцем збору для людей, де вони зможуть відчути себе такими однаковими, попри всі відмінності.
