Джон Аристотель Філліпс “Як я винайшов атомну бомбу“

Лайно

Сутінки. Мряка. Прінстон. Зима.

Завше після Нового року залишається певний осад з присмаком дежавю - минулий нічим не різниться від прийдешнього, а це зовсім не заспокоює. Ще й “Delta” відкинули наш з Девідом варіант сценарію, бо бісові ветерани клубу встигли підсунути свою бульварщину. Я почав варити воду, але срати вони хотіли на те. Тож...

Десь провалив гаманця, розніс мотоцикл, двічі одягав светра навиворіт і підкреслю це повною відсутністю підготовки до екзаменів. Розумію, не завадило б сходити на кілька лекцій з механіки. На “А” вже не розраховую і чим ближче дедлайн, тим нижчі запити - спершу погоджуюсь на “В”, потім на “С”, а на кінець, молю святого професора зжалитись та хоча б зарахувати відповіді.

Дві ночі поспіль накидуюсь кавою над підручниками. В аудиторії, картинка плаває, авторучка дрейфує пальцями, врешті, скочуючись на білет.

Голова валиться. Засинаю. Потім хтось ззовні трясе. Відкриваю очі і бачу велику рожеву пляму. Впізнаю - їбуча гумка. 

Екзамен закінчився. Викладач нависає. Пропонує написати пояснювальну, я пишу: “Клятва честі, під час іспиту заснув. Тому і не відповідав, тому і не був почутим”. 

Інші предмети пройшли не краще і через два тижні отримав поштою список оцінок: “ді”, “фі”. Також прикладалась і листівка від декана, виходячи з якої, мене вишвирнуть, якщо завалю наступну сесію.

Блять.

Центр відліку

Це до біса цікаво

Із занять вичавлюють максимум. Стає не на жарт цікаво. Три рази на тиждень крокую вздовж білих стін підземки міжнародного уні Вудро Вільсона. Старі мапи міністерства оборони і чорно-біле покриття конференц-залу - приблизно так виглядає місце, з якого починається велична історія, саме тут нас збирають. Я охрестив приміщення центром управління, точкою відліку до третьої світової.

Назва предмету - “Ядерна стратегія і контроль над озброєнням”. Під окулярами трьох відомих вчених, ми палко дискутуємо про потенціал контрудара і обговорюємо сценарій майбутнього уявлення світу. Керівник семінару - Хел Фейвесон, найпопулярніший викладач у Вудро Вільсоні. Йому допомагає Марті Шервін - беззаперечний авторитет дипломатії “холодної війни”. Останній - Фрімен Дайсон, фізик зі світовим ім’ям. Крім теорії займається проблемами контролю над озброєнням, ядерним озброєнням. Схожий на дипломата, з присутнім британським акцентом. Під рукою - велетенський саквояж набитий шматками списаного паперу, правда потрібного звідти ніколи не вдавалося дістати відразу. Як не надто успішний студент, з радістю відмічаю паскудну розсіяність у такої знаменитої персони.

Семінар почав Фейвесон:

— Сьогодні говоритимемо про історію атомної бомби, про боротьбу США за ядерну гегемонію на світовій арені. Але спершу, Фрімен розкриє суть такого вибуху.

— Хоч подібний початок — підкреслив Дайсон — навряд зацікавить студента, проте більшість вважає ядерним вибухом тривіальний бам, потужніший за звичайний. Це виглядає саме так, якби Гаррі Трумен намагався пояснити випади в сторону Хіросіми і Нагасакі… Щось розумієте? Навряд… — професор нахилився над столом набувши неабиякої серйозності — До того ж, думаю ви і вибуху потужнішого за феєрверки, не бачили! — він оком оцінив недоумкуватість аудиторії — Щоб зрозуміти атомний вибух, його варто просто побачити. Те, що скинули на японців, мало по 20 кілотон. Сьогоднішні монстри використовують такі бомби, як запал. — він відкинувся назад і, дивлячись у стелю, почав кидати проекції — Тепер безпосередньо про сам вибух: небо спалахує яскравим світлом; атмосфера розсіюється добіла; над землею зависає полум’яна куля… Спостерігачу видовище куди сліпучіше за тисячі сонячних зірок. По мірі піднесення маси до атмосфери, формується хмара з м’ясним стовбуром і він, безумовно, тоншає. Висока температура викликає ударну хвилю і радіацію, а її тут до чорта: гамма-промені, потік нейтронів, альфа- і бета-частинок. Перші і другі проходять крізь бетонні стіни в півметра завтовшки. Ця хвиля спустошує простір, вона той простір рівняє із землею. Ураганні вітри вриваються у вакуум. Уламки піднімаються у повітря: дахи будинків, цегла, скло, сталь розлітаються радіально від епіцентру.

Щось натисло на грудну, здалось, кілотонна крихітка цокнулась корпусом об ніжку стільчика.

— Абсурдно здаватись цинічним, але розмови про роззброєння залишились розмовами, і у нас до цих пір валяється парочка бомб, ви вище підтвердили! — викинув я.

— Ага, з роззброєнням існує ряд небезпечних складнощів… Тільки от зараз ми поговоримо про інше - пропоную гіпотезу: для саморобної бомби достатньо семи кілограм плутонія; у штатах циркулює достатньо цього елемента аби наробити тисячі таких бомб, — Фейвесон почав розбавляти розмову активною жестикуляцією — уявіть, дорогою до ядерного реактора зникає сто кілограм плутонія. Через два тижні у центрі Нью-Йорка лунає вибух. Сотні тисяч загиблих. Руїни. СМІ транслюють наступні загрози шантажиста про ймовірні теракти, якщо президент не дасть пострібне.

— Містика. Це надто складно! — кидає один з моїх колег;

— Він не зробить бомбу, навіть якщо дістане плутоній. — кидає вже інший;

— Тут тре мати мізки і досвід, а не інфантильні бажання;

— Неможливо. Практично неможливо!.

Коріння грибів

Неможливо? Чи - так? Чому б і ні?

Якщо інформація і компоненти наявні у вільному доступі, може спробувати?

На цьому тижні зустрівся з Девідом. За обідом помічаю схожість булочки з маслом у його руці і ядерного гриба.

— Ти в нормі? — помічає Девід.

— Ага.

— Тоді у чому справа? Знову загинаєшся?

— Та ні, один наший професор стверджує, що гангстери скоро штовхатимуть ядерні гранати. Висну на цьому.

— Я нещодавно прочитав про це книгу, старий. Джон Макфі щось каже? “Крива ядерної енергії”?

— А детальніше?

— Ну-у, там мужик стверджує, що запросто можна сперти уран чи плутоній для реактора і захімічить вибухівку, до чорта хорошу вибухівку.

— Забавно, професори, схоже, розділяють цей казус.

— Підірвана книга від такого ж підірваного автора. 73 року здається. Непогано написана.

— Ще у тебе?

— Мгм-м. Пошукаю після обідня.

— Ні, давай зараз.

Я не читаю - ковтаю Макфі. Кожна сторінка - піт відвертості. Атомний тероризм - реальність! Слово “паніка” і близько не розкриває мого відчуття сьогодення.

Черепушку пронизує ідіотська і водночас геніальна ідея. Припустимо, середній - в моєму випадку слабкий - студент університету зможе спроектувати щось подібне. Це наглядно доведе життєво необхідну нагальність охорони ядерної сировини.

Правда, все зводиться до нісенітниці, бо на реалізацію маю менше двох місяців. Після закінчується термін здачі курсових. Треба знайти консультанта, але хто погодиться? 

Після чергового семінару підійшов до Дайсона.

— Ви серйозно?

— Схоже, так.

— Окей. З радістю допоможу. Але чому б не взяти іншу тему?

— Якщо фартоне, наглядно доведу необхідність посилення охорони сировини.

— Розумію.

Помічаю, що мене починають сприймати максимально серйозно.

— Дивись. я дав підписку не розголошувати певні деталі. Тож не зможу сказати більше бібліотечних книг.

— Резонно, сер.

— Сер? Я Фрімен, чоловіче.

— Добро, Фрімен.

— В кінці тижня отримаєш список необхідних книг.

Невдовзі, збудженими руками підписував під кислотним поглядом секретарки: “Джон Арістотель Філіпс. Консультант доктор Фрімен Дайсон. Як сконструювати атомну бомбу.

Крок - крок - вверх

Вечір.

Ми з Девідом рушили вздовш засніжених дворів до театру Маккартера на репетицію Дельти. Попри відхилений сценарій, нас все ж включили у склад трупи. Назва шоу: “Гроші простаків” - Чикаго, двадцяті роки. В кінці першого акту команда косить під жінок кардебалету і вривається у гру.

Ми на сцені. Яскраве світло. Сервіс п’є пиво, курить, тішиться над видовищем.

— О-окей, досить! — кричить директор;

— Танець! — за ним менеджер;

Лунає музика. Починаємо рухатись. Нога вверх, раз, два, три, нога вверх, раз, два, три. Крок - крок - вверх, крок - крок - вверх.
Музика пришвидшується. Збиваюсь з рахунку. Беремось за руки, махаємо ногами. Лажаю, не вдається попасти в такт.

— Стоп, стоп, стоп! Музика, стоп! — рве директор.

Мертва тиша. З-за стіни світла чути рух. Хтось потішно сміється. Бос дивиться якийсь час на мене і кидає:

— Філіпс, людині, яка вважає себе танцюристом, спочатку варто навчитись ходити, йолопе!

Ланка за ланкою

Накидаю на себе ярлик - “вчений-ядерщик”.

Ступні на стежині відкриття, правда, мотивація специфічна - втеча від ядерного кошмару. В клубі “Айві” зустрічаємось з Фріменом. За обідом віддає потрібні книги: “Технологія ядерного реактора”, “Загальна ядерна фізика”, “Сучасна ядерна теорія”.

— Це все!?

— Для початку досить. І запам’ятай, твоє завдання - дійти до моменту, коли без секретної інформації рух далі неможливий!

Під час другої зустрічі вже розповідав Дайсону принципи ядерної реакції.

— Непогано, Джон. Тепер ти готовий до найцікавішого! — отримав ще кілька статей.

Чим далі рухався, тим коментарі куратора ставали більш узагальненими. На запитання про доцільність використання певної схеми, отримував посмішку і переведену тему. Схоже, таким чином він натякає на вірний шлях.

Якось свідомо віддав хибні результати розрахунків. Дайсон знову посміхнувся і звернув у розмові.

Клуб Атомного гриба

Весняні канікули.

Вирушили у Вашингтон. Необхідно понишпорити у архівах по ядерній енергії. Нацслужба технічної інформації видала серію документів детальної деконструкції проблем першої атомної бомби. Серед них знайшов розробки фізиків сорок першого. Віддав за добро 25 доларів. За контрольним столом дама перевірила назву брошюр:

— Ви також робитие атомну бомбу? — запитала зверхньо.

— Ні, матеріал для курсача.

Розраховуюсь. Валю. Як і більшість до мене. Як і наступні після мене. Складно над цим не задумуватись - ввійти у клуб простіше, ніж стати молодшим бойскаутом. По приїзду показав знайдене куратору:

— Це допоможе більше, ніж мої поради, — сказав Фрімен, дивлячись на артефакти — через п’ять тижнів чекаю проект.

Я у грі

Під спорами гриба.

Кімната на другому поверсі. Громадний стіл завалений книгами, калькуляторами, міліметровками, чорнетками. На підлозі спальний мішок. В попільниці мурашник недопалків. Близько місяця тому востаннє ходив на заняття. Намагаюсь не зволікати на шум за дверима. 

Спершу процес повільний. Часто виключаюсь і тупо залипаю на бруньки магнолій за вікном. Коли починаю надовго так виснути, спускаюсь до кухні та наповнюю термос новою порцією кави. Столова далеко. Сендвічів, в принципі, достатньо. Чорт зна коли голився, волосся скуйовджене - через це тепер ношу кличку “хобо”. 

Червоні очі. Майже не сплю. Дні і ночі зливаються в колотнечі чашки кави. Намагаюсь навчитись скорочувати інформацію з документів до суті та цим самим виловлювати засекречений посил в них. Те, чим займаюсь, схоже на розшифровку кросворда, розгаданого іншим - мені відомі кінцеві слова, результати, висновки… але на які питання то є відповідь?

Через два тижні від приїзду з Вашингтона у газеті залишається один незаповнений рядок: назва вибухової речовини для запалу. Години на сон скорочуються пропорційно мілілітрам випитої кави.

Іронія також грає в цій партії: шоу “Delta” співпало з датою здачі курсової. А я постійно запізнююсь на репетиції. Промах за промахом. В процесі можу задуматись над проектом і, коли акт закінчується, все ще торчу на сцені недоумком. За виключенням Девіда, всі переймаються за мій дах, точніше, його відсутність.

До здачі тиждень.

Запал під питанням. Весь матеріал на руках пройдений більше десятка разів. Нічогісінько. В кімнату заповзає ранок. Схід штовхає руку - кави, ще кави. Потрібно оформити роботу: зробити креслення, показати всі елементи в розрізі з різних кутів. Хрінь, від головного болю носить зі сторони в сторону. Починаю вірити - мене вишвирнуть з Прінстона.

Будильник падає зі столу. Розлітається в дріб'язок - знак. Треба починати спочатку. Крок за кроком, знову заповнюю клітинки кросворда. Знаходжу і правлю помилки розрахунків.

Заснути не виходить, навіть якби хотілось. По раковинах б’є кашель. Втрачаю відчуття часу.

Мажелі кардебалету

Генеральна репетиція.

Взявшись за руки, “дами” викидають рельєфні ноги. Вправо - вліво. Крок - крок - вверх. Виглядає доволі пристойно. Навіть лаковані, червоні підбори, на хорошій шпильці, не заважають. Вся трупа задоволено таращиться на нас. Вони дохнуть зі сміху.

Нас нарядили у світло-сині жіночі купальниках з бляхами іскорок, нижче - срібні панчішки. На голові - саморобні квіти з картону - троянди світанку. Зачепився нею об одвірок, ручна краса перекосилась, і тепер в такт ступням сповзає на ліве око. Крок, вверх, крок, вверх. Поролонові цицьки відвалились і явно бачать танець інакше.

Крок вправо, вверх, кров вліво, вверх. Ми на краю сцени. Руки перехрещені. Музика. Контузія в унісон - дюжина срібних ніг перед прожектором. Трупа плаче від захвату і шалено аплодує хвилями.

Стоп! Вибухова хвиля? Бляха, має спрацювати… Крок, вверх, кро… От лайно, це ж хвиля!

Дюпан на дроті

Лишилось зовсім трішки

Перебираю кожну ланку ланцюжка розрахунків - розташування вибухової речовини довкола плутонія. Все вірно. Але речовина поки не відома.

Нічого, крім дзвінка корпорації Дюпона (займаються вибухонебезпечними речовинами) не знаходжу. Авантюра навіженого, тільки от втрачати нічого. Ймовірно, вдасться витягнути мізер. Натяк - то навіть забагато. Знаю і так вдосталь. Докупи скласти - простіше простого.

За північ. О 17:00 дедлайн. Запас - 17 годин. Закінчую з кресленням, закінчую записку. Занадто велика ставка на Дюпона. Підлога ночі кришиться. Провалюсь. Пазли складаються. Картинка стає чіткою. О десятій він все скаже.

Спускаюсь до телефонної будки. Набираю номер. Трубку піднімає секретар і з’єднує з босом.

— Грейз слухає!

— Вітаю, містер Грейз. Мене звати Джон Філліпс. Студент Прінстону. Проводжу досліди по вибуховим речовинам. Мені необхідна ваша порада. Звісно, якщо це не забере ваш час.

— Валяй.

— Справа от в чому: цікавить проблема відтворення високого тиску у сферичній порожнині.

— Продовжуй.

— Не могли б ви підказати, яка речовина може акумулювати потрібні мені числа?

— Натякну, дейтерій. Військові використовують в атомних. Там та сама проблема з щільністю, що і у вас.

— В атомних бомбах? — намагаюсь не видавати хвилювання.

— Це вам допоможе, містер Філіпс.

— Да-да, звісно. Велике дякую, сер.

— Бувай, малий.

Я повільно кладу слухавку і кричу на всю грудну. Містер Грейз, підозрюю, ви щойно видали мені державну таємницю. І те саме він може сказати будь-кому!

Доведеться прощатись

Бувай Пірстон

П’ята хвилина п’ятого. Заходжу в деканат. Чомусь всі затихли. Згадую свій зовнішній і щетину.

— Філіпс, якого ти тут робиш? Старий Хендерсон сказав, Філіпс прогуляв його курс, і запевняв, що тебе вишвирнули.

— У вас зламалась бритва? — наголосила крижаним тоном міс Херінг.

Я підходжу до ящик з курсовими на її столі. Обережно складена стопка робіт аналізуючих такі цікаві і суперечливі явища, як “Поведінка охолодженого гелія”, “Ще одне доведення закону Кулона”. Віддаю свої тридцять чотири сторінки з назвою на титульній “Створення атомної бомби не ядерною державою. Оцінка проблеми.

Тільки-но відпустив папір, нахлинуло відчуття спустошеності. Все здалося нісенітницею. Секретарша дивиться на мене, ніби нянька на пацієнта. Хрінь - читаю у погляді. Низько вклоняюсь їй і з британським акцентом викидаю: “Лицар майже голеного підборіддя надсилає Пані накрохмаленої спідниці привіт…”

Всі таращаться з випадами у районі щелепи. Хтось знову за своє: “Філіпа вишвирнули”.

Через тиждень заходжу за курсачом. Швидко переглядаю ящик. Робота відсутня. Зрозуміло. Неатестована. Мабуть, Фріман забрав її, аби не засмучувати. Звісно. Відрахований. Бачу, як відкриваються атомні парасолі, як ллє радіоактивний дощ.

Манна небесна

Середина наступного тижня

Прямую в деканат - сподіваюсь отримати рекомендації у інший уні.

— Ви - Джон Арістотель Філіпс? — питання від накрохмаленої спідниці;

— Ага, хотів дізнатись, чи у себе декан.

— Це ви той малий, що бомбу зробив? — запитує ігноруючи мене. І, вірогідно, очікує пояснень щодо прогулів.

— Ага, я прогулював, але були причини...

— Так це ви Філіпс чи ні?

— Я! Бляха.

Вона робить протяжний видих.

— Розглядається питання засекречення вашої курсової роботи. Великий сюрприз для всіх — спідниця виглядає майже задоволеною;

— Тобто, я не засипався?

— У вас єдине “А” на всьому потоці, юначе!

Дама встає із-за столу. Потискає спітнілу долоню і енергійно трясе її.

— Вітаю вас! Забавно, що ви не знали. Доктор Вінер хоче з вами познайомитись — вона переходить не шепіт — прям манна небесна!

— Манна небесна — бормочу, згадавши цього нобелівського лауреата.

— І Доктор Дайсон всюди шукав. — продовжує вона — Ваші сусіди не знали де ви!

— Розсіювався на мотоциклі.

— Це вельми небезпечно, Філіпсе. Нам би не хотілось, щоб зірку факультету утрамбували під асфальт…

Безпосередньо згадки від NTimes:

Книга з перлами: