Зрозумівши, що втеча неможлива, я опустилася в темний кут камери, намагаючись зібрати думки й створити бодай якийсь план. Серце билося так гучно, що здавалося - його гуркіт розіб'є тишу, яка застигла між кам'яних стін.
"Спокій. Треба зберігати холодну голову. Але де Шео?" - ця думка не полишала мене.
Я тихо прошепотіла:
- Еріку, а Шео знає про твого брата?
Він мовчав. Його обличчя, окреслене тьмяним світлом вузького віконця, здавалося різким і напруженим. Та я помітила, як він злегка стиснув щелепу, перед відповіддю.
- Після твого зникнення... - почав він тихо. - Я не міг сидіти склавши руки. Все виглядало підозріло. Ми з Шео помітили, що деякі боги стали агресивними. Немов їх щось змінило. Вони діяли не за власною волею. І коли стало ясно, що тебе викрали - я більше не мав права мовчати. Я відкрив їй усе: про Еребуса, його справжні наміри, його спроби зруйнувати рівновагу між світами.
Він поглянув на мене.
- Спершу вона сумнівалася. Але Шео - не сліпа. Ми звірили події, і правда стала очевидною. Ми почали готуватися... Але час зіграв проти нас.
Я слухала мовчки. Усередині вирувала буря: злість, образа, страх і... полегшення. Шео знала. Можливо, вже вирушила по нас.
Думки заметушилися. "Отже, не Шео - та, ким її змальовували Шак і Лір. Це була пастка. Хитра гра. Маніпуляція. Еребус смикав за нитки, розпалюючи ворожнечу."
- Вона знайде нас... - сказала я майже беззвучно.
Темрява навколо ставала дедалі важчою. Я не знала, ніч зараз чи ранок. Час розчинився у вічності. Кожен звук - шурхіт, кроки, брязкіт металу - лунав як попередження.
І тоді, коли думки стали каламутними, мене накрив спогад - яскравий, пекучий.
Перша зустріч з Еребусом.
Він стояв на сходах, наче вирізаний із темряви. Його голос був холодним, погляд - пронизливим. Тепер я розуміла - в ньому жила безодня. Не просто зло, а щось зруйноване в самій суті. Він дивився на мене, як на пляму, яку треба стерти. Йому не треба було мене пізнавати - він уже виніс вирок.
Я пам'ятаю, як мороз пройшов по шкірі, коли він наблизився. Як його слова стискали горло сильніше, ніж руки. Він говорив про владу, про страх як інструмент порядку. А я стояла - ще не знаючи, наскільки глибока його темрява. Тоді я відчула: ми не просто вороги. Ми - два полюси.
Тіло боліло, але я напружено прислухалася. За стіною щось гримнуло.
- Що це було? - обернулася я до Еріка, але не встигла почути відповідь.
Важкі двері рипнули. До камери увійшли четверо озброєних охоронців. Без жодного слова нас підняли й вивели на двір.
На горизонті здіймався дим. Усе завмерло в чеканні. Боги - істоти в обладунках, з мечами, луками, списами - метушилися на подвір'ї, готуючись до неминучого. Над ними згущувалися хмари - темні, грізні, як знамення.
Я відчула подих за спиною. Льодовий, мов сама ніч.
- Бачиш, до чого призвело твоє геройство? - прошипів Еребус. - Тепер вони знову вмиратимуть. І все - через тебе.
Я різко обернулася. Його погляд - зловісний, майже тріумфальний.
- Думаєш, залякаєш мене? - голос мій був тихим, але твердим.
- Я знаю, що тебе зламає. Та зачекай. Нехай Шео й інші підійдуть ближче. Нехай бачать, як втрачають надію, - відповів він, майже шепочучи, з посмішкою.
Нас із Еріком прив'язали до стовпів біля входу до маєтку. Ми не могли нічого зробити, але бачили, як навколо скупчуються боги, готуючись до вирішального зіткнення.
На обрії почали виринати перші лави воїнів Шео. Їхні броні мерехтіли у сірому світлі, а з неба спадали легкі сніжинки. Холод пробирав до кісток, але в ньому віяло надією.
"Значить, я встигла... Вони об'єдналися..." - подумала я, і десь у глибині відчула полегшення.
У таборі Еребуса здійнявся метушливий рух. Сторожі в обладунках готувались до бою: хтось зводив щити, хтось натягували тятиву, хтось шепотів закляття. Але сам Еребус був незворушний. Його постава - мов витесана з криці, погляд - холодний і порожній. Він стояв на сходах маєтку, мов король руїн.
Коли військо Шео зупинилося за кілька кроків, з рядів виринула вершниця у срібному плащі. Вона сяяла на білому коні, мов зоря перед бурею - Шео. Поруч йшов Шак із розгорнутими крилами. Їхні обличчя - кам'яні, але в очах палала рішучість.
- Еребусе! - гучно озвалася Шео. - Виходь. Здавайся. Ми прийшли не руйнувати. Ми хочемо зупинити тебе й повернути рівновагу.
- Ха-ха-ха! - засміявся Еребус, наче грім. - Це ти так думаєш, стара відьмо.
Він підійшов до мене. Я не встигла нічого зробити - чиясь рука стисла мою шию. Вартові швидко розв'язали мої руки, і він вивів мене вперед, виставляючи напоказ.
- Ось вона, ваша "надія"! - виголосив, глумливо усміхаючись. - Ось та, заради якої ви готові померти!
Ряди завмерли. Напруга була відчутною в кожному подиху.
- Вона не має до цього жодного стосунку, - твердо промовила Шео. - Вона - смертна. Її присутність не порушує рівновагу.
- Ти й досі не навчилася брехати, - посміхнувся Еребус. - Після стількох тисячоліть... жалюгідно. Ну що ж... тікай, людисько, сьогодні я щедрий.
Він різко штовхнув мене вперед. Мить - і в голові спалахнула думка "Невже... шанс?" Я зробила крок. Один-єдиний.
Та все змінилось за секунду. Мене оповив густий, мов чорнильна хмара, дим. Він обвив моє тіло, скував руки, ноги, стискаючи, мов ланцюги.
"Знала, що це пастка..." - просвистіла думка, коли дим почав проникати крізь мою шкіру й плоть.
- А-ха-ха-ха! - лунало в моїх вухах. - Ти справді повірила? Я попереджав. Я зламаю тебе. І через тебе - їх усіх.
Дим проникав у шкіру, обплутував душу. Боліло не тіло - боліла сама свідомість. Щось роздирало мене зсередини.
- Ти мені підкоришся, - прошепотів він, схиляючись ближче. Його очі палали. - Або зникнеш у порожнечі.
Шео підняла руку - та ледь її пальці сформували закляття, як голос Еребуса став холодним:
- Зробиш хоч один рух - і її душа буде знищена. Без права на переродження. Ти знаєш, я це зроблю.
Я побачила, як Ерік рветься з пут, як трясуться його руки. Але крізь гамір, гуркіт зброї й вітер я не чула його голосу. І тоді я зрозуміла - Еребус розігрує свою останню карту.
Усі застигли, дивлячись лише на мене. Дим обвивав моє тіло, мов завіса, що відділяє одне життя від іншого. Еребус зовсім поруч. Його очі палали, посмішка розквітла тріумфом.
У моїй голові миготіли спогади, немов кадри чужого життя: перша зустріч з Шео, з Еріком на балконі, зустріч з Шаком та богами у печері. Але кожен образ, кожен звук зникав у диму, витіснявся чимось чужим, порожнім.
Ерік з усіх сил намагався розірвати мотузки, що тримали його на стовпі. Його руки вже кровили, але він не зупинявся. Його очі не сходили з мене. І коли, нарешті, мотузка з тріском луснула, це не помітив ніхто - бо всі дивилися на мене.
Я опустилася на коліна. Дим остаточно всотався в тіло, залишивши після себе важке мовчання. Руки безсило впали на коліна, голова схилилася. Очі залишались заплющеними.
Еребус зробив крок. Простягнув руку.
- Все скінчено, - урочисто мовив. - Вона програла.
Я мовчки подала руку. В натовпі здійнявся приглушений шепіт. Його пальці зімкнулись навколо моєї долоні, і він різко підняв мене на ноги.
- Я таки тебе зламав! - вигукнув. - Ти стала моєю. Тепер ти - моя темна королева. Разом ми правитимемо світом, втопленим у страху.
Я повільно відкрила очі.
Світ ахнув.
Замість зіниць - чорна безодня. Очі, що не віддзеркалюють - вони поглинають. А на блідій шкірі проступили тонкі чорні лінії, схожі на вени, що мов чорне коріння, тяглися від шиї до скронь, заповнюючи собою кожен дюйм тіла, зрадливо виказуючи нову сутність.
Я подивилась на Шео, Шака, Еріка. Всі застигли. Мій погляд - крижаний, мов лезо. Безжальний. Спокійний.
Ерік упав на коліна. Його кулаки тремтіли. Він не кричав - лише дивився, як усе розсипається.
- А-ха-ха-ха! - зареготав Еребус. - Бачите? Вона - темрява! Вона - моя!
