***
Його розбудило декілька вхідних смс. Ну так, він і заснув поки гортав стрічку тік току. Написав Антон.
Тоха:
“Перемовини з батьками пройшли успішно,
нарешті дійшли згоди.
Вони зрозуміли мою позицію
і навіть вибачились за те, що кричали.”
18:47
“Прийшлось розказати їм все про тебе,
бо дуже хвилювались, де я ночував.
Тепер мам чекає тебе в гості, мусиш прийти)).”
18:48
“Тож чекаю тебе біля автовбусної зупинки,
давай вдягайся і біжи)))” 18:54
Арсен читає повідомлення з легким усміхом на обличчі, в Антона така цікава манера написання есемес, ніби вірші. Він відчуває радість і полегшення за Антона, що той зміг знайти спільну мову з батьками. Після швидкого обмірковування, він вирішує вдягти свій улюблений одяг – темні облягаючі штани, білу футболку з невеликим принтом, і як завжди, по класиці прозорі окуляри, що підкреслює його стиль.
Він стоїть перед дзеркалом, поправляючи свій образ, і почуває себе трохи нервово. Серце б'ється частіше, ніж зазвичай. "Чому я так хвилююсь?" — думає він, згадуючи кожну розмову і кожну посмішку Антона. Кожна думка про Антона змушує його серце прискорюватись, а погляд затуманюється мріями про спільне майбутнє. Він пообіцяв собі з цим розібратися пізніше.
А зараз він насипає їжі котику, гладить його та взувається. Арсен швидко бере свій телефон і виходить з будинку.
Арс:
“За 10 хвилин буду на місці” 19:20
Швидкий крок, але не без мети. В його голові тільки одна думка – скоріше побачити Антона. Він відчуває себе, ніби йде на побачення, хоча ще не зовсім розуміє, що саме він відчуває.
Коли Арсен приходить на домовлене місце зустрічі, він бачить Антона, який сидить на лавці в тіні дерев. Вечірнє сонце пробивається крізь гілки, створюючи навколо нього дивовижне світло. Антон посміхається, махає рукою і наближається до друга. Серце того калатає, мов шалене, відчуття водночас приємні і тривожні.
Антон підходить ближче, і Арсен відчуває тепло його присутності. Вони починають говорити, але слова здаються другорядними. Головне – це відчуття, яке переповнює обох, але ще не знайшло своєї форми у словах.
– Ну куди ми ідемо? – питає Арс.
– Не знаю чи тобі звісно подобається такі місця, але ми йдемо на атракціони!!!! – Антон так почав захоплено розповідати. – Сто років там не був, і от вирішив виправляти.
– Оу, ну я теж давненько не був, – Арс раптом зупинився, і усміхаючись поглянув на Антона, – Я б сам ні за що не пішов...
***
Арсен і Антон весело увійшли в парк розваг, відразу звернувши увагу на високі каруселі по-типу американські гірки. Підходячи до входу на атракціон, вони відчували мікс хвилювання і передчуття. Арсен, посміхаючись, придбав квитки, і вони швидко піднялися до платформи. Затягуючи ремені безпеки, Антон підколов Арса:
– Тримайся, і не кричи тільки як дівчинка, – засміявся той.
– Пфф.. хто ще з нас буде кричати.
І вже через кілька секунд вагончик стрімко рушив уперед, набираючи швидкість. Хлопці кричали від захоплення, відчуваючи адреналін, коли вагончик мчав угору і вниз по крутих спусках і підйомах.
Коли поїздка закінчилася, вони вийшли з вагончика трохи оглушені, з розтріпаними зачісками але щасливі. Вирішивши трохи відпочити, вони пішли на менш екстремальні каруселі. І їхнім очам припала велика різнобарвна, оздоблена золотом і з конячками такими як в дитинстві карусель.
Хлопці переглянулися між собою і одним поглядом стало зрозуміло що вони йдуть туди. Сівши на велику, кольорову карусель з конями, яка повільно оберталася під мелодії старих пісень. Арсен і Антон сміялися, намагаючись зловити одне одного поглядами, граючи як діти. Розмірений ритм і музика каруселі створювали атмосферу спокою і водночас веселощів. Їм було абсолютно все одно що подумають інші, для них нікого більше і не існувало, тільки вони, цей парк, ця карусель та ця мелодія.
Далі вони вирішили спробувати свої сили у стрільбі по мішенях, де Антон виявився несподівано вправним. Він виграв для Арса маленького плюшевого кота, схожого на ніченьку, правда в іграшкового були ще білі лапки.
– Тепер у тебе є талісман на вдачу, – сказав Антон, передаючи іграшку тому. – Можеш подарувати Ніченьці, думаю йому новий друг сподобається.
– Новий друг який сподобався коту це ти, – Арс усміхнувся і продовжив, – тож він чекає тебе в гості.
– Хмм, варто після парку сходити навідати свого пушистого друга, а потім і побути з його хазяїном, – дещо з саркастичною ноткою сказав Антон, але ніхто не образився.
– Ооо ну так, – сказав серйозно Арс, – якраз хазяїну найбільше потрібно почухати животик і за вушком.
Сміючись та легенько прогулюючись нічним парком розваг, який в ночі був просто казковим, ці мільярди кольорових вогників, хоч і були хаотичними, але були ніби окремим всесвітом в який потрапили хлопці. Гучна музика навіть не заважала їм говорити, а навпаки створювала ніби захисний купол навколо них, щоб ніхто не почув їх розмови.
Підійшовши до кіоску з солодощами, хлопці не могли пройти повз солодку вату. Антон взяв величезний рожевий клубок, а Арсен вибрав синій. Вони ніби знову опинилися у світі дитинства, де солодка вата була невід'ємною частиною свята. Обоє старанно намагалися не забруднитися, але липкі сліди все одно залишилися на руках і обличчях.
Сидячи на лавці під великим деревом, обмотаним кольоровою гірляндою, вони насолоджувалися смаколиками і обговорювали, які атракціони спробують наступного разу.
Арсен відчував, що цей вечір стає одним із найкращих у його житті.
Спілкування з Антоном було таким легким і природним, що він забував про всі свої тривоги і проблеми. Кожен сміх, кожен жарт створювали невимушену атмосферу, наповнену радістю і дружбою. Вони були щасливі, що надовго залишиться в їхніх серцях.
Коли вечір перетворювався на пізну ніч, парк почав затихати. Вони побачили чортове колесо, яке все ще працювало. Антон запропонував останню поїздку на ніч:
– Давай ще підемо на колесо огляду? – він це сказав якось так по особливому, заглядаючи і самий глиб очей товариша. Тому аж ніяково стало.
– Давай.
Хлопці зупинилися біля величезного колеса, що повільно оберталося в темному нічному небі, підсвічене яскравими вогнями. Піднімаючись до кабіни, хлопці відчували легке хвилювання. Колесо огляду завжди було особливим місцем – там, де можна побути наодинці з думками і відчути себе частиною великого світу.
Коли кабіна повільно піднялася у висоту, перед ними відкрилася неймовірна панорама нічного міста. Вогні вулиць мерехтіли, мов зірки, відображаючи життя, що вирувало внизу, здавалося все затишним і спокійним з такої висоти. Арсен вдивлявся в далечінь, насолоджуючись красою моменту. Відчуття спокою і гармонії охопило його, здавалося, всі тривоги залишилися далеко внизу.
Плечі їх легенько торкалися одне одного, і від цього дотику між ними проходило невидиме тепло, яке ніби розливалося в повітрі. Звуки атракціону та шум міста здавалися далекими, ніби існували в іншому вимірі, не впливаючи на те, що відбувалося тут і зараз. Арс відчував, як поруч з Антоном йому водночас трохи незручно, але й спокійно.
Антон виглядав розслабленим, наче знаходився у своїй бульбашці. Він час від часу поглядав на Арса, і в його очах світилася легка усмішка. Вітерець м'яко колихав їхнє волосся, і навіть без слів було зрозуміло, що цей момент особливий. Антон, не кажучи нічого, просто сидів поруч, його коліно іноді мимоволі торкалося ноги Арса, і кожен такий контакт викликав у того легку хвилю емоцій. Хоча вони сиділи мовчки, ця тиша говорила більше, ніж будь-які слова.
Зрештою, Антон трохи нахилився вперед, щоб краще розгледіти горизонт, але залишився ближче до Арса, ніж раніше. Їхні тіла були на мить ще ближче, і Арс відчув легке напруження, ніби щось важливе залишалося невисловленим. Йому здавалося, що цей вечір не просто звичайна прогулянка чи спільний відпочинок, але щось більше, що він ще не міг повністю зрозуміти.
Арсен повернув голову до Антона, і їхні погляди зустрілися. У темряві їхні очі блищали, віддзеркалюючи світло вогнів міста. Арсен відчував, як його серце б'ється швидше, але в той же час він був спокійний і щасливий. У цій тиші і спокої було щось магічне, щось, що не потребувало слів.
– Ти теплий – тихо сказав Антон, на що Арс усміхнувся.
І тут моментом Арса накрило таке дивне для нього бажання, пронісся несподіваний порив – всього на секунду, на одну мить йому захотілося нахилитися і поцілувати Антона в його світле, кучеряве волосся. Відчути як воно пахне, як пахне сам Антон зблизька, який він да дотик. Це бажання було настільки сильним і несподіваним, що він ледь не піддався йому.
Але в наступну мить він відкинув цю думку, розуміючи, що це суперечить його принципам і уявленням про дружбу.
Арсен сидів, намагаючись опанувати свої почуття, в той час як серце билося швидше. Він не міг зрозуміти, що саме він відчуває. Чи це було щось більше, ніж просто дружба? Йому було важко визначити, що саме. Він подумки задавав собі питання, чи це правильне, чи варто піддаватися цьому почуттю, чи не зруйнує це їхню дружбу. Водночас, він відчував глибоку ніжність і бажання захистити Антона, відчуття близькості, яке він ніколи раніше не відчував. Він знав, що цей момент є особливим, що це крок у невідомість, який може змінити все.
В голові був повний хаос, думки не думалися, питання виникали безкінечно.
Арсен налякався власної реакції? Ну що за дурниці…
Сидячи там, під зірками і вогнями великого міста, Арсен усвідомлював, що цей момент залишиться з ним назавжди.
Пройде.
І не зважаючи на це все, він відчував глибоку вдячність за те, що Антон з’явився у його житті, за кожен сміх, кожну мить, проведену разом. В той момент Арсен задумався, хіба варто боятися своїх почуттів?
Хіба важко бути чесним із самим собою?
***
Коли колесо упустило їх на землю, то парк уже гасив по троху вогні. Година доходила до 11 вечора, а це означало що атракціони от-от будуть закриватися. Тай людей вже значно поменшало і стало тихіше.
– Чим займемося далі? – спитав Арсен.
– Щось не знаю...– на Антона це було не схоже, щоб він не знав чим можна зайнятися. – Але додому точно не хочеться.
– Ну то давай цілу ніч не спати і зустрінемо сонце, а то ми тільки його проводжаємо, – несподівано для себе запропонував Арс, зупинившись і дивлячись на Антона, очікуючи його реакції. Той же не думаючи, з радістю в очах глянув на Арса:
– Можна! – на секунду задумуючись додав, – А поки підемо на стадіон і будемо лежати дивлячись на зірки? – запропонував той, знаючи що Арс і не відмовить. – Тільки мені треба перед начальством відзвітуватися, скажу мамі що я в тебе знову лишаюсь ночувати.
Арсен нічого і не сказавши, стояв, усміхався та дивився як хлопець набирає номер мами і відходить щоб поговорити.
“Арс! Арс! Арс! Що з тобою робиться....” буквально кричав він сам собі в голові.
– Пішли. – Антон пішов вперед, чекаючи поки думки його друга розсіються і той рушить за ним.
Йшли вони не довго. І от уже Арсен і Антон лежали на вологій траві старого стадіону, дивлячись на зірки, що мерехтіли в глибокій нічній темряві. Небо здавалося безмежним, ніби стало прозорим і вони могли заглянути в справжнісінький космос. Зірочки миготіли, ніби кожна з них розповідала свою історію. Легкий, ще теплий вітерець, розвівав їхнє волосся, і вони відчували, як глибока ніч обіймає їх своїм прохолодним і затишним покровом. Вони говорили про все і нічого, ділилися думками і мріями, які з’являлися у їхніх головах.
– Ти коли-небудь замислювався, чи ми одні у Всесвіті? – підкинув чергову тему Антон, промовляючи дещо голосно, порушуючи тишу ночі.
Арсен посміхнувся куточком губ.
– Чесно? Дуже часто. Уяви собі мільярди галактик, кожна з яких містить мільярди зірок. І припустити, що життя зародилося тільки на Землі… Це ж просто неймовірно.
– А ти віриш в інопланетян? – з цікавістю поцікавився Антон.
– Хто знає. Може, вони вже давно спостерігають за нами, а ми навіть не здогадуємося.
– Знаєш, а мені здається, що кожен з нас – це цілий Всесвіт. Усередині кожного з нас стільки різних думок, почуттів, спогадів…
Арсен кивнув у згоді.
– Так, це точно. Ми – це маленькі Всесвіти, які вміють думати, відчувати…
– А ти коли-небудь задумувався про свої почуття? – продовжив Антон, поглянувши на друга.
Арсен злегка здивувався такому прямому питанню.
– Ну, звичайно. Хто ж про це не думає?
– Я маю на увазі… про кохання, про почуття чогось іншого, особистого до іншої людини.
Арсен промовчав кілька секунд.
– Так, звісно. Маю таку людину. – Арсу не хотілося згадувати про Крістіну в присутності хлопця. Чомусь здавалося що це його засмутить, проте хлопець лиш мило усміхнувся.
– Я радий за тебе. А я ніяк не можу розібратися з своїми почуттями… В початкові школі я закохався в свою однокласницю, – почав Антон свою історію. – Тоді мені здавалося ще це любов мого життя, – він засміявся, заставляючи Арса теж тихенько усміхнутися.
– Але вона виросла і розвіяла твої очікування? – іронічно спитав Арс.
– Хех, щось типу того, – той продовжив. – Потім ще одна дівчинка сподобалася, але-але… середня школа, дівчатам до вподоби брутальні скейтери та футболісти, все таке. Але з часом мені ще одна до душі припала, людина… – Антон ненароком наголосив на останньому слові, зробив коротку паузу, вдивляючись на свого слухача, зчитуючи з нього емоції.
– А тут яке «але»? Чи все добре? – щиро цікавився Арс.
– Але… Я чесно розказав цій людині про все що відчуваю, – він на хвильку замовчав. – Казати що мені розбили серце, думаю і не треба.
Арсен співчутливо глянув на хлопця, легенько штовхнувши його в плече.
– Та що ж ти, в світі ще стільки дівчат, знайдеш ще свою, – звучало настільки стереотипно, що самому Арсу стало тошно від самого себе.
Антон кивнув.
– Та так. Тай це було давно, і я нікому про це не розповідав. Але тоді я зрозумів, що все не так просто, як мені здавалося раніше... Нащо я це тобі розказую взагалі...
Арсен повернувся до нього, щоб заглянути прямо в очі, але той не хотів, ховав погляд.
– Це нормально. Любов це хімія, яка керує нами, а не ми нею, і не завжди вона діє по привичних нам шаблонах, це почуття знає більше ніж ми, хоч і воно є в нас. Кожен має право на свої почуття. Головне, щоб ти був щасливий.
Хлопці замовкли, заглибившись у свої думки. Зірки продовжували мерехтіти над ними, створюючи атмосферу спокою і задумливості. Ця нічна розмова стала для них особливою, адже вони змогли відкритися один одному і дізнатися один про одного щось нове.
– Знаєш, Арс, – почав Антон, втупившись у небо, – мені здається, що кожне сузір’я – це якась історія. Ось, наприклад, Лебідь. Летить собі спокійно, гордо, ніяка любов його не хвилює…
Арсен посміхнувся.
– А мені завжди здавалося, що Лебідь – це символ вірності. Пам’ятаєш легенду про Лебедя, який перетворився на птаха, щоб завжди бути поруч зі своєю коханою?
– Так, – погодився Антон. – Можливо, і ти маєш рацію. А ще Лебідь – це символ свободи. Він летить високо в небі, не обмежуючи себе жодними рамками.
– А ти хотів би бути вільним? – запитав Арс, поглянувши на друга.
Антон замислився.
– З одного боку, так. Хотілося б позбутися всіх цих соціальних очікувань і просто жити так, як хочеться. А з іншого боку, я боюся, що свобода може привести до самотності.
– Не переживай, я завжди буду поруч. Ну хоч старатимуся.
У цей момент над ними пролетіла зірочка, яка в моменті розчинилася в атмосфері, залишаючи за собою короткочасний хвіст світла.
– Дивись, Арс! Це знак! – вигукнув Антон.
– Так, – погодився той. – Мабуть, Всесвіт хоче нам щось сказати.
***
Ніч повільно відступала, розступаючись перед першими променями світанку. На стадіоні, накритому тонким покривалом роси, лежали Антон і Арсен, які за розмовами і не замітили як швидко промайнув час. Зорі вже не так яскраво світили, їхнє світло згасало, поступаючись місцем м’якому сяйву ранкової зорі.
– Ти подивися, як красиво, – прошепотів Арс, вказуючи пальцем на небо.
Антон підняв голову і теж замилувався видовищем. Небо змінювало свої відтінки з темно-синього на світлі тони.
– Давай підемо до мене? – запропонував Арсен. – Зробимо собі канапки і підемо дивитися як сходить сонце.
Антон погодився, і вони встали, потягуючись і струшуючи з себе сон.
По будинку Арса сіявся запах свіжої кави та смаженого хліба. Хлопці тепло одягнулися, знайшовши в хазяїна дома якісь теплі куртки-светри, та вийшли на вулицю.
Вони вирішили зустріти світанок на полі неподалік від дому Антона. Досить символічно вийшло те, що біля Арса відкривався прекрасний вид на захід сонця, коли біля Антона сонце красиво сходило. Ніби їх будинки створювали рівновагу їх маленького Всесвіту.
На ранок повітря стало прохолодним і свіжим. Роса ще не висохла, і трава під ногами була м’якою і вологою. Хлопці лягли на траву і почали чекати. Вони вже не знали про що говорити, але розмов і не потрібно було.
Їм двом так комфортно разом було, що це не просто передати словами.
Коли вони були в двох, вони ніби поринали у м’яку бульбашку, яка ховала їх від всього світу і наповнювала їх тіла комфортом, які розчиняли один одного і ставали одним цілим.
Ну і як після такого розлучатися хоч на день?
***
Поступово небо ставало все світлішим. З’явилися перші промені сонця, які пробивалися крізь хмари. Світло було таким яскравим, що хлопцям довелося прикрити очі. А потім сонце з’явилося з-за горизонту, озоривши все навколо золотистим сяйвом.
Вони затамували подих. Перед ними розкинувся чудовий пейзаж: золотисте поле, вкрите росою, зелені дерева, що колихалися на вітрі, і безмежне небо, розфарбоване всіма відтінками рожевого та оранжевого.
Сонце піднімалося все вище і вище, розсіюючи залишки ночі. Тіні від дерев ставали коротшими, а повітря – теплішим. Поки люди не спішили просинатися, птахи уже співали свої веселі пісні, зустрічаючи новий день.
Хлопці лежали на траві, мовчки спостерігаючи за цим дивом природи. Вони відчували себе частинкою чогось великого і вічного. У цей момент їм здавалося, що все в світі можливо, і попереду їх чекає безліч пригод.
Коли сонце повністю зійшло, хлопці встали і потягнулися. Вони відчували себе відпочилими і сповненими енергії, не зважаючи що вони і не спали цілу ніч.
– Це було незабутньо, – сказав Антон, дивлячись на хлопця.
– Так, – погодився той. – Найкращий початок тижня.
***
Ранній ранок дарував легкий прохолодний вітерець, який освіжав після безсонної ночі. Хлопці йшли повільно, неквапливою ходою вулицею Антона, насолоджуючись спокоєм ранку. Коли вони дійшли до будинку Антона, Арсен відчув, що настав час прощатися.
– Ну що, Арс, побачимося завтра?
– Звичайно, та … – але їх перебили.
Раптом з кухонного вікна виглянула мама Антона, Майя. Вона була злегка заспана, але її обличчя освітлювала добра усмішка.
– Тошка? А. Ти не сам? Привіт-привіт, – помахала їм з вікна рукою, не зупиняючи потік своїх питань. – А що ви так раненько встали? Запрошуй друга на каву, на сніданок!
Арсен відчував себе незручно. Він був не зовсім готовий до зустрічі з батьками Антона, особливо після такої ночі.
– Ой, дякую, але я, мабуть, піду. Не хочу вас турбувати, – почав захищати себе.
– Та ну, Арс, заходь. Мама варить найкращу каву. Вона не пробачить мені, якщо я тебе не запросив. Тим більше їй давно було цікаво хто це такий мій новий друг.
– Не треба соромитись, заходь, – все продовжувала запрошувати його мама.
Арсен, відчуваючи тиск з двох сторін, нарешті погодився і пішов за Антоном до дому. Вони увійшли до кухні, де його зустріла привітна атмосфера.
– Знайомся, це мій чоловік Андрій, – почала з усмішкою жінка. – А мене Майя звати.
– Дуже приємно. Я Арсен. Дякую, що запросили.
– Вітаю, Арсен. Антон багато про тебе розповідав. Як тобі наше місто? – до розмови долучився і батько хлопця.
– Люблю це місце, я ж тут виріс, – посміхнувся Арс.
У цей момент на кухню заглянула маленька сонна дівчинка, з довгими косами, світлими, як у мами та брата, які зовсім заплуталися поки та спала. І світло зеленими очима, що ще не до кінця прокинулися:
– Привіт, – секунду порозглядавши гостя, – а ти хто?
Арс подумав що характером дівчинка пішла вся в брата.
– Це мій друг Арс, – почав знайомити їх Антон, – а це моя сестричка манюня-Віка.
– Привіт, Вікторіє, – почав Арс, – як вам спалося? – сестричка від такого тону застидалася трішки, але не розгубилася.
– Дуже чудово, а вам як?
В той момент мама Антона та Віки уже накрила на стіл, поставила ароматний зелений чай собі та дітям, а для гостя і для чоловіка чорну каву, і апетитні оладки з яблучним варенням.
– Досить розмовляти, давайте їжте, а то голодними залишитеся! – добрим тоном сварила та їх.
Кухня Антона була затишною, наповненою теплом і родинною атмосферою. Вона мала великі вікна, через які проникало ранкове світло, освітлюючи дерев'яний стіл, вкритий вишитою скатертиною. На поличках стояли різнокольорові баночки з приправами і травами, а на стіні висіли старовинні кухонне приладдя, яке створювали відчуття часу, що зупинився, та водночас вишуканості. У кутку стояла стара, але ще робоча пічка, що надавала кухні особливого шарму.
Дім Антона всередині був простим, але дуже затишним. Кожен куточок випромінював тепло і любов. Вітальня була обставлена м'якими кріслами і диванами, де родина збиралася вечорами. На стінах висіли фотографії, що розповідали про їхнє життя – від дитячих років Антона до останніх родинних святкувань. Книжкові полиці були заповнені різноманітною літературою, а на підлозі лежав старий, але м'який килим, який додавав дому відчуття домашнього затишку. Усе це створювало атмосферу, в якій Арсен почувався як вдома, навіть якщо він був тут вперше.
Раптом Віка, яка сиділа поруч з Антоном, згадала:
– Антон, ти ж обіцяв мене сьогодні в лісовий парк повести!
Антон згадав:
– Таааак, звичайно, Вік. Не переживай, ми обов’язково підемо. А ти вже зібралася?
– Ні, ще ні, – відповіла дівчинка, похмурівши.
– Тоді давай так, – запропонував Антон, звертаючись до Арса, – візьмемо цього мого друга з собою. Як тобі така ідея?
– Класно! – зраділа дівчинка. – Арсен, а ти вмієш запускати повітряного змія?
– Так, звичайно, – посміхнувся Арсен. – Я можу тебе навчити.
Поки Віка бігала збиратися, Майя звернулася до Арсена:
– Арсе, а ти чим займаєшся?
– Я працюю дизайнером, – відповів він. – Створюю логотипи для різних компаній.
– Це дуже цікаво, – зауважила Майя. – А як ти обрав саме цю професію?
– Ще зі школи любив малювати, – пояснив Арсен. – Потім почав цікавитися дизайном, і так поступово все і склалося.
– Працюєш на фірму? Чи сам на себе? – запитав Андрій.
– І так і так, у мене невелика студія. Працюємо переважно з молодими стартапами.
– Це ж дуже відповідально, – зауважив Андрій. – Адже логотип – це обличчя компанії.
– Звичайно, – погодився Арсен. – Тому я завжди стараюся підійти до кожного проекту індивідуально.
Поки сестричка збиралася, всі ближче роззнайомилися.
– Я готова ! – неочікувано забігла в кімнату дівчинка, з повітряним змієм в руках, рожевому комбінезоні та рюкзаком, та далі сплутаними косичками.
– Та ще так рано, тільки 8 година, а ти би вже кудись йти, – сказала мама.
– Ну а що ще робити мені, канікули ж – ця малеча смішила усіх, і зібравшись, хлопці в компанії маленької дами, вирушли по авто, оскільки ним буде швидше, ніж їхати маршрутками до парку.
***
Слідуючи навігатору, компанія уже з чотирьох, вирішили взяти Ніченьку з собою, звісно на повідку, щоб і кіт світ побачив, і Віка була ще щасливіша, їхали до заповідного природнього парку. Той парк зустрічав їх прохолодною зеленню та мелодійним щебетанням птахів. Високі дерева, сплетені гілками, утворювали густий, прохолодний навіс, який захищав від сонця. Повітря було наповнене ароматами хвої та лісових квітів.
Піднявшись трохи вище, вони потрапили на невеликий майданчик, спеціально обладнаний для відпочинку. Яскраві гойдалки, каруселі та пісочниця вабили дітей. Віка, не гаючи часу, побігла до гойдалок. Арсен розстелив на траві яскраве покривало і дістав з повітряного змія.
Позитивною стороною такої ранньої вилазки було те, що тут ще зовсім не було людей, тому все було в їхньому розпмрядженні.
Разом вони розплутали мотузку і почали розбігатися, щоб підняти змія в небо. Вітер підхопив легку тканину, і змій поволі піднявся вгору. Антон сидячи на одні із гойдалок тримаючи кота на колінах та спостерігав за ними.
Арс з дітьми виглядав мило.
Сонце пробивалося крізь листя дерев, утворюючи на траві мереживо з тіней. Птахи співали свої мелодійні пісні, а легкий вітерець колихав гілки дерев. Здавалося, що весь світ навколо зупинився в цю мить, і залишилися тільки вони посеред цієї чарівної природи.
Арсен розповідав Віці про різні види птахів, які мешкають у лісі, і про різноманітні рослини. Дівчинка слухала його з великим інтересом, задаючи безліч запитань. Здається їй теж сподобався хлопець.
Після активної години біганини та ігор, компанія приземлилася на покривало і влаштували невеликий пікнік. Вони дістали з рюкзака бутерброди, фрукти та сік. Ще трохи порозважавши сестричку Віку, та вже ближче до обіду вони почали збиратися. На диво безсонна ніч зовсім не впливала на хлопців, енергії було через край.
– А я тут бачила річку, Антон, пішли купатися! – почала благати його сестра.
– У нас нема ні рушників і нічого для купання, давай іншим разом.
– Ти не цікавий, – мала нахнюпилася, Арса це позабавило, вона була маленькою копією брата, тільки в жіночі версії.
Антон, помітивши настрій сестри, обережно підійшов і обійняв її за плечі.
– Обіцяю, наступного разу підемо. Просто зараз ми дуже втомилися. Добре?
Віка, хоч і не зовсім задоволена, кивнула головою, приймаючи обіцянку брата. Вони склали речі та вирушили до машини.
Коли вони вже були під будинком Антона, Віка швиденько попрощалася з хлопцями, погладила кота та побігла до хати, Антон ще на мить залишився:
– Дякую, Арс. Слухай, а давай дійсно підемо на річку? За це літо ще ні разу не купався, а я так люблююю, – він зробив «очі кота з Шреку».
Арсен посміхнувся, кивнувши.
– Я до речі теж. Ну то підемо. Але, – Антон різко обернувся на нього, – Спершу треба поспати, не думаєш?
– Ааа, я вже налякався, – посміхнувся той, – звісно, я вже йду спати, спишемся.
Арсен повернувся додому, відчуваючи легку втому, що наростала. Він швидко переодягнувся і, не встигнувши навіть усвідомити, як сильно йому потрібен відпочинок, впав на ліжко і миттєво заснув. Сон прийшов негайно, огортаючи його теплом і спокоєм, залишаючи приємні спогади про проведений час і очікування нового дня, коли він знову зустрінеться з Антоном.
