До життя Василя повернула тиша. Він здивовано потрусив головою, аби позбутися дзвону у вухах, і побачив, як борт залишають останні пасажири. Судячи з того, що капітана ніде не було видно, той боягузницьки утік першим. Пригадуючи свій план вийти якомога раніше, хлопець із відчаєм роздивлявся краєвид за вікном.
І кров стигла у нього в жилах від усвідомлення того, в якій страшній небезпеці він опинився. Ґрунтова розбита дорога, обабіч якої розташовувалися незвичні, химерні конструкції. Тільки створіння, що не мали нічого спільного з людством, були здатні уявити і втілити за допомогою якихось позаземних будівельних матеріалів подібну архітектуру.
Так, Василь знав про існування подібних місць, але ніколи не вірив. Тепер не лишалося вибору як визнати, що це не лише плід уяви поетів, які перепили абсенту, та покусаних мухою цеце мандрівників. Облізлі, кривенькі хати вкриті соломою, дерева, що росли просто під вікнами, колодязі, тини з горщиками, відсутність хідників, свинські тварини яким місце у криптидо-звіринці... так, все співпадало з оповідками першопрохідців – він опинився у справжнісінькому селі.
Звісно хлопець і раніше спостерігав щось подібне за вікнами автобусу – але здалеку, надійно захищений від тиші та свіжого повітря товстим плексигласом та смородом шлункових газів двигуна...
Вибравшись назовні, Василь побачив неподалік величну споруду, а далі – щось віддалено-промислове, і від серця трохи відлегло. Сонце ще не сідало, але вже починало хилитися до обрію. Вкупі все виглядало як страшна халепа. Або – як називають це письменники, сидячи у безпеці своїх міських квартир та попиваючи з нудьги коньяк без кави – пригода.
Обійшовши транспортний засіб у сподіванні натрапити на водія чи хоча б на розклад руху, Василь необережно зустрівся поглядом з якимись молодиками, які показово байдикували під вивіскою “Магазин”. Вкрай сумнівні особистості дивилися на нього стерв'яками.
Здригнувшись, хлопець вирішив прогулятися до поміченої раніше споруди. Він покрокував кривенькою, неевклідовою вуличкою, натужно випромінюючи впевненість, яка, Василь сподівався, свідчить що він місцевий, просто тільки от сьогодні їздив “до району” у справах. Саме тому і куртка навиворіт – така зараз в місті мода.
Роздивившись загадкову будівлю зблизька, хлопець зміг визначити, що це церква – без хрестів, дбайливо забита дошками. Щільно оббита, наче хтось намагався в такий спосіб втримати всередині ефемерний дух.
Судячи з залишків оздоблення, колись вона була аж надто багата, аж надто пишна, всупереч вченню Ісуса, який попереджав про небезпеку земних багатств. Але тепер невідомі негаразди, сонце, дощ та вітер прибрали все зайве, і в ній залишилась тільки направду духовна велич. Наче в тих навіжених самітників, які викидали хрести та ікони, не визнавали обрядів і жили у печерах і голодували роками, аби почути хоч на мить голос Бога.
Зачарований храмом, Василь забув де знаходиться. Клекотіння та шурхіт брудних крил повернули його на перенаселену грішниками землю.
– Ее! Ти чого не здоровкаєшся? Га?! Ти що – ...? – останнє слово, мало чужоземну, певно що монгольську етимологію, та з інтонації подорожній здогадався що воно мало означати.
Василь крутнувся на місці і побачив, що його оточили півколом ті зрадливі хлопи з-під магазину. Наймолодшому з них було років шістнадцять, саме він і прагнув навчити приїжджого тонкощів місцевого етикету і був, через важкозрозумілі причини, їхнім ватажком. Придивившись, мандрівник дійшов висновку, що провідну позицію у зграї йому могло забезпечити тільки аристократичне походження – за іншими характеристиками він був найнікчемнішим та найгидкішим шмаркачем яких тільки Василь бачив. Хоча решта відрізнялася, головним чином, більшими розмірами.
Мандрівник відкрив було рота, аби пояснити щось чи, можливо, і справді привітатися – і закрив. В очах молодиків було тільки бажання розважитись – тобто побити його, можливо покалічити, чом би й ні?
Голос продавця-консультанта в голові зашепотів, що якщо він трохи попринижується, поділиться з хлопами грошима, віддасть телефон – то вони навіть і бити не стануть, сильно принаймні. Але вперше в житті цей голос не викликав у Василя довіри.
– Іди на ... , – неголосно, але дуже щиро запропонував Василь. Чи то продавцю-консультанту в голові, чи то неповнолітньому стерв'якові.
Шмаркач сприйняв це на свою адресу та образився. Навряд через самі слова – судячи з вигляду, він тільки такі і чув протягом декількох останніх років життя. Стерв'як розраховував побачити, як чужинець повзає перед ним на колінах та благає пожаліти його. Але як ні – то ні.
Зграя замкнула коло, радісно загигикали гієни. В голові Василя промайнула думка, що зараз його вб'ють, але думка не розбудила доречних в таких випадках почуттів – ні страху, ні жалю до себе, хіба трохи цікавості – як воно буде? Очі мимоволі скосилися туди, де Сонечко котилося чистим-чистим небом. Пощастило йому – хороший день для того, щоб померти.
Решта пожирачів падла були старшими і значно більшими, але навіть шмаркатий ватажок виглядав сильнішим за Василя – свіже повітря, домашні харчі, повна відсутність розумових навантажень. Мандрівник не тішив себе ілюзіями, все на що він сподівався – встигнути хоч раз загатити в цю самовдоволену пику. Пику спраглу до чужих страждань та впевнену у власній недоторканості, пику що однаково належала сільському імбецилу та синочкові можновладця.
– Ваня? Ваня! Ваня!!! – жіночий голос для Василя був таким самим беззмістовним шумом як гуркіт далекого трактору та ґелґотіння птеродактилів. Але брудна пащека головного стерв'яка скривилася, і він на крок відступив назад. За мить вся зграя, похнюпивши роками немиті мордяки та підібравши хвости, зникла в напрямку з якого з'явилась.
Василь відчув полегшення, але лише трохи. Панівним почуттям було розчарування – бійки не буде. Всміхнувшись із власної кровожерливості, мандрівник не без роздратування подивився на людину, яка прогнала зграю немито-пиких, і, цілком можливо, врятувала йому життя. Здоров'я то точно.
Нею виявилась пухкенька, наче паляниця яку щойно дістали з п'єцу, і, мабуть, така ж гаряча жінка.
– Доброго дня, – гостинно привіталася вона, наближуючись до Василя. Жінка була висока – трохи лише нижча за хлопця – і звабливо-округла. Її тіло випромінювало таку силу і життєву енергію, що хирлявий блідий чоловік, який йшов поруч із нею, був майже непомітний.
– Налякали вас наші хлоп'ята?
Василь обурено затрусив головою, заперечуючи водночас і те що його налякали, і те що таких вилупків можна називати хлоп'ятами. І задивився на рятівницю. Чорне волосся, темні очі, колір яких він не міг визначити і які ховалися під довгими віями, насмішкуваті дівчачі ямочки на щоках. Незважаючи на бездоганно білу шкіру її обличчя виглядало зануреним у сутінки – чим довше ти у нього вдивлявся, тим потаємнішими ці сутінки ставали, тим важче було розгледіти у них щось.
Судячи із зовнішності, їй було років із двадцять-п'ять. Але щось самовпевнене та владне ховалося під її посмішкою, те що у Василя асоціювалося з жінками набагато старшими – головними бухгалтершами, начальницями відділів, директорками.
Очі Василя опустилися нижче, на пишні груди. Він усміхнувся, раптово пригадавши Куцого. “Де б ти не був зараз, Сірий Брате, глянь сюди – тобі таке прийдеться до смаку.”
Майже забута сором'язливість повернулася до нього, і хлопець відвів погляд.
– Емм... доброго дня... гм... – не знав він що сказати.
– Доброго дня, – гостинно повторила жінка. – Вибачте наших односельців. До нас так рідко приїздять гості з міста, що дехто з них геть розгубив свої манери, – вона так лагідно, хоч і хитрувато, всміхнулася, що Василь пробачив магазинним стерв'якам намір переламати йому кістки.
– Мене звати Зореслава. Я наглядаю за грапською садибою, – жінка показала рукою кудись за спину Василя. А потім на свого супроводжувача, – це Михайло, – за чим наглядає Михайло, Зореслава не сказала.
Блідолицій чоловік схилив голову, визнаючи, що це і справді його ім'я, але з посинілих вуст не вирвалося ані пари. Він розмірковував над чимось своїм, далеким і неприємним, і навіть не дивився на гостя. Через крихку тілобудову здавалося, що він погойдується від найменшого коливання повітря. Сукупно з кольором шкіри це надавало йому схожості з привидом.
– Ми надзвичайно раді бачити у нас такого молодого та культурного чоловіка. Ви, звісно, приїхали, аби побачити палац Жпихгальських, – в голосі Зореслави звучала така переконаність, що Василю було незручно зізнаватися, що він не такий вже й культурний та навіть не знає назви селища в якому опинився.
– Ох, я... я оглядав церкву, – підшукав відповідь, що ні до чого його не зобов'язувала, хлопець.
– Церква, – вродливе обличчя жінки скривилося так, наче йшлося про бійню при м'ясокомбінаті чи лепрозорій. – Самі лише руїни. Ви обов'язково маєте побачити наш палац, – темні очі Зореслави недвозначно дали Василю зрозуміти, що інакше вона, мовчазний пан Михайло, юні стерв'яки, керманич далекого трактору, птеродактилі та всі-всі мешканці села будуть розчаровані і, певно, муситимуть здійснити масове самогубство.
– Дозвольте запросити вас на екскурсію, – взяла гостя під руку наглядачка, щоб тому не спало на думку тікати.
Продавець-консультант в голові саме оговтався і почав бубоніти про те, що Василь загубився, що рідні хвилюються і незабаром буде темно. До нього приєдналася цього разу і бухгалтерія. Грошей ледь вистачить на проїзд, що він буде їсти і де ночувати? питала якась слабосила бліда жіночка в його голові. З поваги до бухгалтерії хлопець промовчав.
– Дякую за запрошення... емм... із задоволенням подивлюся на палац, – він дозволив повести себе далі розбитою вуличкою, кудись вниз, де темніли високі дерева.
Порівняно з церквою палац і справді зберігся. Маєток навкруги заріс чагарниками, подекуди стирчали сірі від гангрени кінцівки дерев та страшні, спотворені часом і людьми статуї. Але сама будівля виглядала майже придатною до життя. Червоні промені низького сонця відбивалися у вікнах другого поверху, створюючи враження, що там готуються до балу чи до ще якогось чудернацького дійства притаманного шляхті.
Нижній поверх вже занурився у сутінки, але Василь помітив на стінах вибагливу ліпнину – зазвичай, побачивши таку, любителі хизуватися ерудицією починають повторювати “барокко-ко... ба-рокко-ко-ко...” наче заокеанські папуги. Всередині панувала пітьма, але Зореслава, в міру того, як вони переходили з однієї зали до іншої, запалювала свічки у старовинних, позеленілих канделябрах.
М'яке, танцююче світло, здавалось, переносило їх до іншої епохи – до часів розкошів, рабської праці, витонченого мистецтва, панського свавілля. Та навіть у такому освітленні мандрівник помічав тріщини по стінах та стелі, павутиння у кутках, острівки та архіпелаги плісняви. З-під рипучих дощок підлоги йшов густий запах болота.
В кожній кімнаті висіли портрети та натюрморти, на п'єдесталах стояли бронзові погруддя. На відміну від стін, живопис та скульптури майже не зраджували свого віку. Зореслава пояснила, що їх протягом всієї Темної Доби (тобто від падіння УНР і до сонячного двадцять-четвертого серпня) переховували селяни, і таким чином вони майже не постраждали від варварської навали. Фортепіаніні – жінка вказала на порожнечу в одному з приміщень – пощастило менше, так само як і монументам у саду.
Незважаючи на ідеальний стан, картини справили на Василя гнітюче враження. Пани та панянки дивилися на відвідувача з жорстокістю та марнославством, фрукти та дичина на натюрмортах були зіпсованими – Василю привиділось навіть, що на деяких завелися хробаки. Погруддя здебільшого належали горбаням та сіамським близнюкам.
Пані екскурсовод розповідала про грапів, грапинь, їхніх улюблених собачок та дітей. Хлопець більше заглядався на Зореславу ніж на пихатих мертвяків з домашніми улюбленцями та більше заслуховувався її голосом ніж розмірковував над тим, що саме вона розповідала.
Але один портрет та історія з ним пов'язана неабияк схвилювали і його. Картина зображувала молоденьку, але безмежно сумну паняночку. Якби прибрати цей потойбічний смуток, подумалося Василеві, вона була б схожою на Люду. Історія полягала в наступному.
Мав котрийсь із носіїв титулу єдину дитину, і та, як зрідка у роду Жпихгальських траплялося, була його повною протилежністю – тобто надзвичайно вродливою, розумною та чуйною. Грап, звісно, не бажав віддавати такий скарб ніякому, навіть найбагатшому та найшляхетнішому, женихові. Та що робити, як вже пора прийшла. То й вирішив старий собі на згадку хоч портрета залишити.
Замовив він живописця десь аж з Парижу. Пообіцяв тому майстрові ледь не половину свого статку – тільки щоб портрет був як живий.
Приїхав пан живописець, та як почне бідкатися – і дороги йому не такі, і дощ не так з неба ллється як у Франції, і каву подають не за звичаєм. Тобто набиває собі ціну, пензлики з валізи навіть не діставав. Що поробиш, подвоїв грап винагороду – аби тільки мати пам'ять про дитятко своє.
Та художник, як побачив молоду панночку, то не те що про винагороду забув, навіть про каву улюблену – як принесуть йому служниці вранці каштрулю, так повну ввечері назад і забирають.
Малював чи, як у мистецьких колах пекла кажуть, писав він портрет місяць чи два, чи може й всі три. Довго писав. Картина на те і вдалася – хто не гляне, той заплаче від смутку грапської доньки. Але картина то тільки пів-біди – ся так стало, що не тільки панночка живописцю, але й він їй глибоко до серця припав. Чи ще до чогось. Воно й не дивно, як подумати, – старий Жпихгальський до дівки не те що чоловіків, але й, як знавець міфології, навіть худобу та птицю не підпускав. А тут хоч і француз, але молодий та ще й маляр.
Закохані, розуміючи з ким мають справу, грапові нічого не казали, а вирішили одразу тікати світ за очі. Підкупив художник тут прислужницю, там селянина з кобилою і десь за рікою – ченця з бородою. Полишив з панночкою палац – та й давай тікати лісами, полями та гнилими болотами.
Тут Зореслава замовкла, вдаючи, що їй нудно далі розповідати. Навіть позіхнула, прикриваючи ротика, аби подражнити Василя. А той вже і їсти перехотів, тільки б почути чим все скінчилося.
– То втекли вони?!
Хитрюща жіночка, задоволена увагою, продовжила розповідати.
Та де їм тікти від старого чорта! І служниця, і селянин, і кобила з бородатим ченцем, взявши гроші від художника, першою справою пішли до грапа та все йому розповіли.
Старий Жпихгальський, слід сказати, був славетний шляхтич. Сам король його боявся. Як війна – то грап першим озветься та веде військо за собою, вороги від нього навсібіч як таргани розсипаються. А як війна ся скінчить, то грапу й нема кого мечем рубати та вогнем палити, зубом точити. Тут вже біда його холопам. Та що холопам – і сусідам-шляхтичам краще не потрапляти на очі. Сам король, як вже згадувалося, його дуже шанував і зайвий раз навіть імені не згадував же би вроки не зробилися.
– Той закарпатський панич, якого в Америці дуже люблять так, що навіть стрічки сінематографічні знімають, той що кров смоктав з люду – як він ся звав?
– Дракула? Вампір?
– Саме так – вампір! – Зореслава розсміялася наче нічого смішнішого за вампірів у житті не бачила. – То той мадяр поруч з нашим грапом – дитятко безневинне.
Тож нудьгував Жпихгальський, нудьгував, так що вже ні сусідів живих не лишилось, ні худоби ніякої, кури ще тільки по клунях квокчуть. І тут йому, старому дияволу, така потіха сама з землі франкської прийшла. Грап жи й ліси так добре знав, що навіть хортів не тримав. І ніс в нього такий був, що куди там хортам. Кажуть, він і художника просив знайти навмисне молодого та сильного, щоб цікавіше полювати було.
Зореслава знову замовкла, але цього разу не задля театрального ефекту, а наче щось пригадавши тяжке.
– То що далі? – не терпілося хлопцю.
Зореслава насупилася.
– Що, що. Відомо що в таких випадках робиться, – раптово вона і справді втратила бажання розповідати. Та неохоче продовжила-таки.
Ясна справа, впіймав сатана лихий коханців. Доньку до палацу замкнув, у льосі з бараболями. А художника чи на палю посадив, чи гаком за ребра – і в садочку на яблуньці підвісив. Чи може на грушці – хто як бреше. Сяде грап чаювати під вишнею-черешнею та все випитує у француза, чи він приєднатися не бажає, чи все ж таки за звичаєм своїм кавувати на самоті буде.
А один дід, дуже стародавній, розповідав, що живописцю пупа надрізали, прибили до возу і пустили коні навкруги грапського палацу бігати.
– Пупа до возу прибили? – не второпав Василь. – Це як?
– Доки маляр за возом встигав – то ще нічого, – похмуро відповіла Зореслава. – А як став відставати – то тельбухи з нього по одному вивалювались на дорогу. Той дід що це розповідав, то аж носом рохкав, згадуючи, як художник свої киші намагався назад в живота запхати.
На цьому Зореслава свою розповідь завершила. Та Василь ніяк не міг відійти від портрету.
– Якщо старий замкнув доньку в палаці, то вона потім за когось мабуть заміж таки вийшла? – допитувався хлопець.
Жінка глянула на нього з несподіваною злістю та відвернулася.
Хлопець посмикав чуба, намагаючись зрозуміти що він пропустив і чому Зореслава так близько до серця брала долю панночки. Та так нічого і не додумавши, плюнув та пішов далі за наглядачкою садиби-музею.
Якщо не брати до уваги зіпсований художником апетит, мандрівник проводив час дуже добре. Поруч з уважною та життєрадісною Зореславою він і справді почувався молодим обдарованим архітектором чи, може, археологом, який в пошуках натхнення завітав до забутого богом та інтернет-провайдерами села.
Молода жінка сміялася з його дотепів, із захопленням слухала як хлопець розповідав, що він от тільки вранці блукав над Дніпром, там де старі боги стояли. Від її сміху та від вогких поглядів Василь трохи захмелів навіть, як від темного домашнього вина. Сміючись, Зореслава часто брала його за руку, немов би шукаючи опори.
Одного разу, розповідаючи щось особливо, на його думку, цікаве, він і сам наважився наче незумисне доторкнутися ліктя сміхотливої співбесідниці. Зореслава сором'язливо опустила погляд, але, здавалося, була не проти.
Василь навіть звик до насупленої присутності Михайла – настільки, що не помітив коли той зник. А помітивши, захвилювався. Він не був впевнений що саме означають всі ці погляди та дотики – ввічлива увага до гостя? Чи щось, гм... інше?
Боячись утнути нетактовність, хлопець згнітився та принишк. Він вже подумував ввічливо спитати про те, як можна виїхати з села, коли Зореслава повідомила, що огляд палацу завершений, але є ще підсобні приміщення зі старовинними знаряддями праці та тортур, і Василь має хоч на хвилинку, та до них зазирнути. Втомлено хлопець пошкандибав за нею на двір.
Панночка-наглядачка пошкрябала у темряві ключем, клецьнула рубильником, і халабуда зсередини освітилася тьмяним сорока-ватним світлом. Жінка пропустила його вперед. Нічого цікавого – сіно, попід стінами стояли держаки до лопат, якесь іржаве приладдя схоже на інквізиторську апаратуру. Він розвернувся і розкрив рота, щоб пожартувати, чи, бува, пані Зореслава не вирішила його тут замордувати – і вперся в пружні перса селянки. Перш ніж хлопець встиг забурмотіти перепрошення вона затулила його рот своїм – гарячим та солодким.
Бездумно Василь обійняв її за талію. Потім руки самі собою опустилися спочатку нижче, а натішившись, полізли вгору – до того, що дражнило очі протягом усього знайомства.
Тут Зореслава відштовхнулась, і він застогнав зубами від розпуки. Але жінка лише на мить відвернулася, щоб закрити рипучі двері та підперти їх колодою.
Повільно, не зводячи очей з Василевого обличчя, наглядачка підійшла до нього і штовхнула вдруге, сильніше. Хлопець впав на спину, відчуваючи, як спочатку провалилося під ним, а потім підкинуло легенько вгору сіно. І так само ще раз – коли зверху на нього опустилася жінка.
Василь думав, що не зможе поворухнутися під її багатим тілом, але воно виявилось легким наче тепла вогка літня хмара. Він знову відчув її подих, гарячковий жар її вуст передавався йому. Десь в глибині втомленого та порожнього тіла здійнялися пекучі хвилі які віддавали гулкими ударами в скронях...
Вдягнувшись, Зореслава по-господарськи оглянула його виснажене тіло, знову скинула плащ і вкрила ним хлопця. Зверху поклала його куртку. Схилившись, прошепотіла “нікуди не йди” – так наче він зміг би. Рипнули двері, і вона зникла.
Солодке виснаження не давало заснути. Поступово, наче зірки в небі після грози, в голові по одинці почали з'являтися думки.
Пізніше того вечора Зореслава принесла млинців і глечик молока і, розштовхавши хлопця, змусила поїсти. Також вона принесла йому величезну шубу і світильник, від якого тхнуло бензином. Загорнувшись у шубу, хлопець докладав всіх зусиль, аби не заснути доки вона пояснювала куди підносити сірника, де крутити, щоб зробити вогонь яскравішим чи загасити його. Він сонно хитнув головою коли жінка декілька разів повторила не ставити світильника біля сіна.
Коли панночка пішла, замкнувши двері та вимкнувши електрику, Василь посидів ще з хвилину спостерігаючи за керосиновим полум'ям – воно було більш тьмяним навіть ніж сорока-ватка, але на відміну від тієї не скавчало як велетенський напришкуватий комар. До того ж пітьма приховала безлад сараю, і хлопця з усіх боків тепер оточував затишний, м'який напів-морок.
Відчувши, що він ось-ось так і засне сидячи і згадавши, що Зореслава розповідала щось про обережне поводження зі світильником, Василь змусив себе підвестися та загасити його. Повернувшись навпомацки до копички, він провалився у сон без сновидінь.
Прокинувся мандрівник від того, що хтось трусив за плече. Не розуміючи де він, Василь з розплющив очі і побачив хлоп'я років восьми. Поруч на підлозі стояли миски та глечик. Дитина, нічого не кажучи, розвернулась та пішла. Рипнули завіси, грюкнула залізяка та повернувся ключ у замку.
Василь сів і очманіло витріщився у дощату стіну з великою літерою П дверей. В кожну шпаринку між дощок лізли сонячні промінчики. Він пригадав Зореславу і, десь в затінку за нею, решту вчорашнього дня – грапський палац, стерв'яків, старий величний храм. І десь дуже вже маленьких і далеких – напів-паралізовану маршрутку, безіменне містечко, почвар перевдягнутих в міліцейську форму, дизельну чортопхайку, Київ. Хіба був він у Києві тільки вчора? Здавалося, що один минулий день тривав довше ніж все попереднє життя.
Від спогадів про Зореславу його тіло прокинулось. Він всміхнувся, ні, це був не сон. Але в денному світлі сарай виглядав настільки по-іншому, що він ще довго з підозрою роздивлявся навкруги.
Шуба виявилась не шубою, а шкірою якоїсь тварини. Поснідавши принесеними малим харчами, Василь довго розглядав, обмацував і нюхав темне хутро. Він ніколи не бачив ведмедя, але голос далеких пращурів, які бачили і полювали, вперто шепотів, що шкіра належала саме йому. Хлопець сумнівався, що в епоху нацюцюнників та кави без кофеїну десь ще могли вільно вештатися такі горді звірі, тому припустив, що це мисливський трофей із садиби.
Щодо старих залізяк попід стінами, Василь так і не дійшов однозначного висновку, були це інструменти для катування людей чи рала та борони, щоб різати та колоти землю; і чи були вони вкриті засохлою кров'ю чи просто іржаві.
Ретельно дослідивши халабуду, мандрівник знайшов в дальньому кутку ще одні двері, які зачинялися зсередини на засув. Тихенько витягнувши дерев'яшку та висунувши на двір голову, він побачив тропічні джунглі закинутого грапського саду. Хлопець подзюрив з порогу, не бажаючи, щоб хтось помітив його... чи не вхопив за ногу і не затягнув в ці первісні зелені хащі. Десь далі вгадувалася річка – велетенські верби, очерети та той самий запах болота який відчувався в палаці.
Сухо тріснула гілка, і Василь хутко сховався в сараї, запхавши на місце засув. На сонці халабуда прогрілася й запахла руберойдом, соснами та сушеними польовими травами. Втомившись від досліджень та роздумів, хлопець приліг відпочити на хвильку і проспав до вечора.
Невдовзі після заходу гримнув замок. Василь напружився, згадавши, що він тут чужинець, але це прийшла Зореслава. Вона поставила миски та глечик з вечерею, і вони одразу ж ледве не побили їх, заходившись спрагло цілуватись та хапати один одного за різні частини тіла...
Вдовольнивши нагальні потреби, вони лежали на ведмежачій шкірі. Зореслава годувала його наче малу дитину з ложечки і, сміючись, хтиво цілувала його шию та груди там, де падали шматочки їжі.
Згодом жінка пішла, забравши посуд та його одежину.
Безсонні декілька ночей та сьогоднішні любощі змусили його знову заснути. Василь прокинувся у цілковитій пітьмі. Перш ніж згадати де він, хлопець відчув, що неподалік хтось є. Скільки не прислуховувався, нічого не міг почути, тільки чомусь волосся стояло дибки. Аж раптом легенько, наче протягом, смикнуло двері. Хтось перевіряв чи тримає замок? Василь скам'янів, боячись зрадити свою присутність. Десь далі стрільнула галузка. Потім смикнуло протягом двері які виходили до річки. Хтось обходив сарай і перевіряв, чи, бува, нема десь щілинки в яку можна пролізти. Або просто вітер? Отак напружено прислуховуючись, він знову заснув.
Прокинувся коли засвітліло. Кукурікали півні та валували ранкові собаки. Нічні звуки здавалися плодом уяви. Коли зійшло сонце відкрилися двері, але замість малого увійшла, засохла та колюча, наче торішній будяк на колхозному полі, бабця зі сніданком. Доки Василь з жадібністю насичувався, стара пішла і повернулась з відром паруючої води. Не вимовивши ні слова, бабця зібрала посуд і пішла, зачинивши за собою двері. Через те, що з обличчя жінки не сходило чи то гидування, чи то засудження, у Василя не виникало бажання з нею заговорити.
Ні стара, ні вчорашнє хлоп'я нічим не нагадували Зореславу. Вони разюче відрізнялись не тільки рисами облич, а й повною відсутністю тієї життєвої сили, яка відчувалась у молодій жінці.
Обтираючись ганчіркою, Василь розмірковував. Судячи зі свіжості її тіла, дітей в Зореслави не було, а от бабця може й рідня якась. Але що йому до того. Що йому решта всесвіту. Він міг думати тільки про вечір, коли, він не сумнівався, прийде коханка.
Продрімавши доки сонце не розвернулося до чорного ходу, Василь голяка вийшов погрітися на порозі. Верби, кущі та очерети таємниче шепотіли про своє, їхній зелений колір був такий насичений, що аж тяжко дивитися. Поклавши засув на місце, хлопець декілька разів посмикав двері, аби переконатися, що вони надійно зачинені.
Обід принесло вже знайоме хлоп'я. Василь знову спробував заговорити з ним, але те лише колупало ніс. Коли мандрівник простягнув руку до його плеча, хлопча спритно відскочило і наполохано дивилось у відповідь. Василь образився.
Решту дня він пролежав, спостерігаючи, як кружляють у повітрі крихітні пилинки, спалахуючи на мить у променях сонця та навіки зникаючи у тіні.
Скільки так тривало Василь не зміг би сказати. Кожен день бабця або малий приносили їсти. Він дрімав, виходив на поріг слухати нескінченні симфонії верб з очеретами, лежав на сіні, ні про що не думаючи. Іноді перед ним поставали образи з його життя. Як те що трапилось нещодавно, в Києві, так і сцени з дитинства – все було однаково яскравим. Іноді ці спогади викликали сльози, але після них хлопець почувався очищеним, цілішим.
Ввечері приходила Зореслава і вони кохалися з невщухаючою пристрастю. Після любощів вони лежали стискаючи один одного у обіймах. Василь не те що скаржився, а якось відсторонено розповідав про свої нікчемні роботи, про одноманітне, беззмістовне життя. Коли він питав жінку про її рідню, та лише мовчала, але охоче розповідала про село та мешканців.
Коли хлопець запитав про церкву Зореслава сказала, що вона була зведена одним з правнуків того самого грапа, якого всі боялися. Розраховуючи спокутувати в такий спосіб родинні гріхи, правнук винайняв архітекторів та навіз десь здалеку каміння. Побудували храм, освятили, начебто все як слід зробили. Та ще й така церква прегарна, що ледве не зі столиці приїжджали помилуватися.
Молодий грап тішиться, думає, може десь там у пеклі чорти моїх пращурів хоч на раз, на два менше вилами у ребра штирхнуть. Аж тут якось зібралися хмари – люди казали, навіть дощу не було, – набігли хмари, і з них як вперіщить блискавка по цій самій церкві... Ну, буває. В молодого грапа грошей вистачало, полагодив будівлю. Таке ж часто трапляється, просто попи про це мовчать. Добре церква хоч не дерев'яна – он у селі неподалік, то ледь не щороку заново будували, доки не плюнули, та й батюшку у колодязь не кинули, щоб не пиячив та за бабами не упадав.
Тільки відбудував церкву панич, а там котрийсь поміж дяків-паламарів сп'яну свічки поперекидав – пожежа. Загасили, знову панич торбою з золотом подзвенів – збіглися набожні люди ремонтувати храм. Щойно почали служіння проводити, як знову гроза, блискавка... Селяни вже неабияк цуралися тієї церкви і, якби не злий грап з нагайкою, то ходили б молитися до іншого села.
Люди казали, що в наступній пожежі і нагайка, і разом з нею панич в церкві мали б згоріти, та тут війна, потім комуняки. Останні, до слова, коли в селі цукровий завод побудували, то церкву як склад використовували. В них теж без лиха не обійшлося, але хто рахував тих нелюдів. Скільки їх у болотах тутешніх зігнило...
А з десять років тому приїхала якась вчена комісія, кажуть, це у вас пам'ятка архітектури, слід реставрувати, туристи з усього світу будуть приїжджати... Ну, може десь у Києві, в міністерстві на паперах і реставрували, хтозна. І туристи з усього світу туди ж їздять, на ті папери дивитися.
Також Зореслава ділилася новинами – в сусідів корова отелилася, в старої баби, яка живе край села, вовки козу зарізали, бухгалтера сільської ради мавки залоскотали. Василь, пригадавши, як хтось по ночах навкруги ходить, здригнувся.
– Мавки? – з сумнівом перепитав він.
– Дурний був та зазнайкуватий, – пояснила Зореслава. – Купив пилку на бензині та давай дерева пиляти де тільки очі бачать. А на днях напився зранку та пішов понад річкою верби “почистити”, як він казав. Думав, що як світло надворі, то нічого не буде. Наступного дня хлопці повели конів напувати та знайшли сільрадченка в очеретах. Пилка так там на березі й досі валяється, ніхто торкнутися не наважується, – жінка задоволено всміхнулася.
Ночами терпко пахло болотяними травами, але Василеві запах тепер навіть подобався.
Відновивши сили, хлопець тепер все менше спав і більше думав. Але думки були не звичні, заплутані та дріб'язкові, а прості, спокійні. Він відчував, що незабаром має рухатись далі. Рідне місто, друзі, батьки виглядали як стара, вкрита пилом світлина без рамочки. Але де йому ще припнутися в цьому світі?
Важче було змусити себе розпрощатися з Зореславою. Він якось спробував уявити, як приводить горду селянку до батьківської хати – і подумки бачив як тісна, пихата багатоповерхівка, наче зле закляття розсипається від одного її погляду. Василь ще довго усміхався цій картині, лежачи у пітьмі. Звісно їй не місце там, у сповненому гамору, задушливому місті. Так само як і він не може прожити життя тут, у халабуді. Якби він тільки вмів жити на землі...
Кожного дня мандрівник збирав сили, щоб поговорити з Зореславою, і кожного вечора забував свій намір щойно чув її легкі кроки.
Та пішли дощі, і де тільки дівся затишок. По ночах вітер рвав двері і по-татарськи свистів поміж дощок. Василь натяк зрозумів.
Зореслава на його слова нічого не відповіла, лише якось дуже серйозно продовжувала пестощі. Наступного дня вона сама принесла обід та розповіла, що від дощів дорога розпливлася, і маршрутка до них більше не доїжджає. Але вона домовилась з дідом сусідським, аби той завіз Василя підводою до траси.
Василь образився, що жінка не вмовляла його залишитися. Хоч би поплакала. Натомість хотілося плакати йому самому... Та вигадана образа до вечора випарувалася, і вони як завжди солодко кохалися, тільки довше та чуттєвіше, знаючи, що востаннє. Тільки вже не було сміхотливих ямочок на Зореславиних щічках, і він сам чув дивну тишу в голові, відчував як стискає щось у грудях.
Наступного ранку Зореслава провела його до зарослої дороги за палацом. Василь, здригнувшись, згадав, що десь тут біг за возом художник. Сидячі на підводі з двійкою конів, на нього чекав дід у крисатому солом'яному брилі, наче чумак з картини.
Сівши на воза, мандрівник дивився як віддаляється Зореслава. Не втримавшись, він кинув в гору руку та, наче мале дитя, полохливо замахав нею. Він боявся, що жінка яка з суворим, задуманим обличчям дивилася вслід, не відповість – але ні, її рука так само по-дитячому легко здійнялася в повітря і затріпотіла, наче метелик.
також мене можна читати на вордпресі:
https://volokhatchenko.wordpress.com
або на Аркуші:
