Паперова душа
Іван Іванович Бобрик за фахом — бухгалтер. Усе своє свідоме життя він мав справу з горами припалих пилом книг приходів і витрат, товстелезними підшивками накладних, транспортних путівок, словом, із цифрами та різноманітним канцелярським мотлохом. Але Іванович любив свою роботу, часто засиджувався допізна, що підіймало його в очах начальства. Колеги не те, щоб недолюблювали його, однак нерідко бурчали, бо своєю запопадливістю, прагненням виглядатися зразковим ставив їх у незручне становище. Всі вони були людьми сімейними і вільний від служби час воліли проводити вдома, за більш кориснішим заняттям.
До службових обов’язків приступав рівно о дев’ятій — згідно розпорядку, проте біля контори з’являвся набагато раніше — іще висів пузатий замок. Сіра, з облупленим фасадом будівля байдужно стрічала тьмяними зіницями віконних пройм.
Іван Іванович повагом проходив доріжкою, з двома рядами підстриженого бузку, ступав три кроки східцями, до ґанку, задоволено торкався кованої, перекладеної поперек дверей широченної штаби, і неодмінно розтуляв рота, щоб випустити багатозначне «та-а-к». Уже потім підходив до шкрябачки — якщо була на взутті грязь.
Ключ завжди лежав у правій кишені штанів. Неспішно діставав його, відчіплював від масивного ланцюжка, прикріпленого до черевного паска, всовував до замкової шпари та прокручував на два оберти. Скоба відходила вбік, штаба падала донизу, а ІБобрик, шаркнувши напослідок підошвами по бетонній долівці, заходив до приміщення.
Коридор був вузьким та довгим. Через рівні проміжки темніли оббиті шерхким дерматином двері кабінетів. По праву руку — голови, напроти — агронома, далі — механіка, зоотехніка та інших спеціалістів і неспеціалістів сільського господарства. У самому кінці, в торці, красувалася скляна табличка зі скороченим жирним написом «Главбух. Бух-ерія». Несуразне скорочення цього терміну спричинило прилипання незугарного прізвиська Бухерик. Це викликало подразнення…
Наочна агітація
Із двох боків висіла наочна агітація. «Ти! підписався на газету «Сільський трудар?» — питався здоровенний — від плінтуса до стелі — плакат, на якому сива літня жінка зі стражденно стуленими устами, ніби прагнучи вцілити прямо в око,тицяла перед собою заскорузлим пальцем. Іван Іванович завжди затримувався біля цього шедевру місцевого образотворчого мистецтва, одначе годі було й мріяти про естетичну насолоду… Звичайно, він розумів, що даний витвір колгоспного художника-самоучки ніякої цінності не становить, та дуже вже вражаючою була схожість із рідною дружиною. Та-ак, мимрив собі під ніс, підсмикуючи під пахвою потертого шкіряного портфеля.
«Тваринництву — ударний фронт! Молочно-тваринницькому комплексові — наша турбота! Великій рогатій худобі — скрізь дорогу! Пияцтву — безпощадне НІ!! Прогульникам — бій!» — закликали чорно-білі гасла. Іван Іванович згідливо кивав головою та переводив погляд туди, де проголошувалися тяжкі не лише для вимови, а й розуміння рядки: «Тільки економічна економіка дозволить досягти гегемонії на сучасному етапі…». Ніколи не вдавалося дочитати хитромудрий вислів: на півдорозі починав заплітатися язик, чоло покривалося випарами, а в мізках виникало монотонне гудіння. «Та-а-к, це тобі не дебет-кредит…» — витирав піт хустинкою та йшов далі.
Біля Дошки Пошани знову зупинявся. Запаковані в алюмінієві рамочки передовики виробництва, ніби вибачаючись за недоречну присутність на чільному місці, дивилися на нього винуватими очима. Середній ряд був зайнятий виключно жіноцтвом. Доярка, свинарка, свинарка, доярка, — все роботящий люд. Унизу — здебільшого механізатори та фуражири. Он, із мішками під очима, сусід, Петро… Онде Хаврунь у засмальцьованому картузі… А ось… Навряд щоб свіжа людина повірила в їх трудову звитягу: дуже вже підозрілі фізіономії.
Місцезнаходження свого фото Бобрик знав добре — уверху ліворуч, проте завжди зволікав з його розглядом. Цінність, значимість будь-чого визначається шляхом порівняння, отож спочатку потрібно обдивитися інших. Дуже важливо наперед знати результат. (Це втішає, — втішає не стільки факт виділення на загальному тлі, скільки стовідсоткова впевненість у своїй перевазі). Підсумок заздалегідь був відомий Івану Івановичу, та останні рік-два чи не щодня доводилося подовгу, пильно придивляючись до портретів, простоювати біля стенду. Тут була своя маленька хитрість…
Люди — невдячні істоти: швидко забувають за твоє існування, перестають захоплюватися твоєю особистістю. Ти, певна річ, стараєшся привернути їхню увагу, щоб знову заздрісно дивилися вслід, ахали, охали, але людині — таке вже воно вередливе створіння — будь-що набридає, навіть герої (а тим паче, — праці); і вже, здається, ніякі зусилля не зможуть поправити катастрофічного становища. Ось тут і виручає зафіксована під глянцевою поверхнею пам’ять давно минулих літ: душа та тіло наповнюються енергією (тими ж самими відчуттями, що підіймали на сьоме небо в дні найвищої слави), і ти з новими силами поринаєш у мирську суєту…
У середньому ряді, крайньою зліва, висіла правофлангова буряківництва ланкова Забійна Галина. Крутої вдачі жінка, і статурою вийшла, — така куди-завгодно проб’ється. Не рівня он тій, що поряд, — приймальниці молока. Теж мені звитяжець, ударник праці… Причепили за вільним місцем… Пишається, мабуть, паршиве… А чом би й ні! Гне ж кирпу отой молокосос — теж мені великий птах! — помічник бригадира рільничої. Кожного разу, проходячи коридором, зиркає на Дошку. Сопляк… Агроном… О, агроном, — статечний чолов’яга, от тільки занадто неохайний. Ну хіба ж не можна було розчесати чуприну, вуса пригладити, одягнутися пристойно! Ех! нема кого ставити за приклад. Нема… Голова?..
Ніколи не затримувався біля голови правління — пробігав поглядом, коротко тактакав, і все. Собою милувався вдосталь. Особливо подобалася шия. Комір сорочки аж потопав у тугих складках жиру, здавалося, ось-ось повинен був репнути на загривкові або стрільнути ґудзиками. Масивна нижня щелепа з двійчатим — оце справжній мужчина! — підборіддям загрозливо нависала над смугастим галстуком, кучеряві бакенбарди надавали аристократичного вигляду… Безперечно, він непогано виглядався (Хай хто що хоче думає, а йому подобалися лиця подібного типу). Нічого, що ніс та губи занадто м’ясисті — не за плечима ж носити, — зате ланіти так і пашіють, так і пашіють. І підборіддя вольове…Щоправда лисина якось не пасувала, а втім, так навіть солідніше…
Поправляв краватку, збивав із лацканів тильною стороною долоні неіснуючі смітинки, вкотре підсмикував сповзлий портфель і повертався передом до свого робочого пристановища. «Бух-ерія — серце підприємства!» — читав наостанок, перед тим, як потягнути за ручку.
Бухгалтерія – серце підприємства
Бухгалтерія розміщалася в одній великій кімнаті. Між вікнами, що пропускали сонячне світло з двох сторін, упритул до стін, стояли скособочені старезні шафи, напхані картонними папками, рулонами, бланками, довідниками та іншою всячиною. Зі стелі звисала люстра, кожен стіл мав свій світильник, декотрі — вентилятори. Підлога була заслана довгими доріжками; на підвіконнях розташувалися різноманітних видів вазони, які рясно спускалися донизу, їжачилися листям із-за штор, перехвачених у гармошки червоними стрічками. Паралельно глухій стіні, якраз наполовину вікна, була протягнута ширма, що відгороджувала главбуха від підлеглих. Той сам вибрав матеріал, тканину сіру і грубу, так що в закутку доводилося тримати лампочку завжди увімкнутою.
Ширма складалася з двох нерівних частин. Іван Іванович навмисне не став зшивати їх, щоб мати ще один прохід подальше від дверей. Чорним ходом нарекли його співробітники.
Перед тим, як зайти до себе, пильно оглядав приміщення. Починав із верхніх кутків — чи, бува, не обснувало павутинням; придивлявся до шибок — чи не брудні; перевіряв вазони — чи підлиті; заглядав за батареї опалення, під столи — шукав пил. Виявлені неподобства фіксував, а коли розпочинався робочий день, вказував на них — усьому колективові, або ж персонально. «Негоже людині, а тим паче жінці, опускатися до тваринного рівня, — повчально вичитував, хмурячи рідкі брови. — Тільки нижчі істоти дозволяють собі ср…и в помешканні». Така вільність висловлювань викликала в жіноцтва почервоніння шкіри та відчуття смороду. Сам мовець вважав, що прямота, влучність виразів при спілкуванні тримає підлеглих у належних рамках. Що то за рамки і яка в них потреба, він не знав, зате мав переконання: для підлеглого начальник завжди має бути трішки богом, тим, чого треба побоюватися.
Попід стіною стояло з десяток стільців. Обов’язково за якогось та чіплявся ногою, здвигав чи перевертав. Чортихався. Діставшись столу, зачинав шарити руками, додолу валилися пляшечки з чорнилами, клей, скріпки, аж поки не намацував вимикача. Сопів, стиснувши зуби.
Виробничі будні
Розмірено цокав настінний годинник, у кутку блищала нікельована одежна вішалка, з-за ящика для сміття виглядали совок та віник. Іван Іванович заходжувався прибиратися. Кнопки завжди закочувалися до важкодоступних місць — під стіл, за сейф, до щілин, між халатно припасовані дошки, доводилося, стоячи рачки, видолубувати лінійкою. Двигав щелепою — сердився. Імпровізований кабінет чомусь нагадував печеру…
За десять хвилин до дев’ятої натягував поверх піджака чорні, з тугими резинками нарукавники-чохли, нап’ялював окуляри. Обережно, не дай Бог кнопка десь затаїлась, засовував ступні в заношені капці. Діставав із шухляди наливну ручку, чистив перо, доливав чорнила — ладнав; потім, вибравшись із-за стола, нечутно ступаючи, починав ходити взад-уперед, прислуховуючись до тиші в коридорі. Через п’ять хвилин зачинали грюкати вхідні двері.
Першою з’являлася розпашіла Бабуренчиха. Увалювалася, шумно дихаючи, підтюпцем перетинала кімнату, знесилено плюхалася на рипучий стілець. Уже відти запобігливо віталася: «Доброго здоро-ов’ячка…». Голос аж бринів від запопадливості, мов, бачте, яка я дисциплінована: до роботи вчасно потрапляю — саме я, а не хтось інший.
«Могла б і не сповіщати про свій прихід: ходу слона не переплутаєш. І що вони їдять, що робляться ширшими, аніж довшими — хотілося б знати. Аж дошки прогинаються!.. Кнопки не встиг повиймати — це вже точно до підпілля попровалювалися», — Бухерик осудливо мотав головою і знову наставляв вуха.
Слідом відчиняла двері Завихренчиха. «Диви, як усе примічено в народі — прізвища відповідають натурі!» — дивувався і уважно прислуховувався, бажаючи пересвідчитись у правильності своїх спостережень.
Людмила строчила повз ширму гострими каблучками-шпильками, здіймала крислатим платтям вихори, кидала дзвінке «привіт», вела бровою в бік главбуха — мовчки справлялася, чи начальство на місці. Іван Іванович був упевнений (якось підгледів), що Бабуренчиха у відповідь ствердно киває носом-картоплиною, а молода презирливо смикає щокою, показуючи йому язика. Непристойна поведінка племінниці дратувала.
За хвилю двері вже не встигали причинятись. Іще знадвору чулося скажене чвалування Сивоконенчихи. Пхаючи перед собою пусту дитячу коляску, повним скоком наганяла в коридорі Повзуненчиху, діставшись порогу, замість привітання прохала вказати точну годину, мовляв, у мене щось годинник забарахлив. Івану Івановичу давно були відомі подібні хитрощі, він мружився: не проведеш! — і поглядав на циферблат. Залишалася хвилина.
Повзуненчиха зрештою глушила нестерпне клишоноге чалапання м’якими доріжками, зупинялася, продовжуючи інстинктивно совати кінцівками. На німе запитання,що читалось у витріщених очах, колеги не відповідали — подавали наповнений стакан,що повинно було означати: аби запізнилася, відпоювати не було б сенсу.
Одночасно з калатанням зубів об скло починав здригатися годинник на стіні.
Спочатку всередині щось шкрябало, клацало, гупало, наче в дране відро, потім уверху відкривалися половинчасті дверцята, і якийсь птах — не то півень, не то зозуля — перелякано кашляв донизу: ку-ку, кху. Іван Іванович навшпиньках підходив до ширми, хапався на стику за краї, рвучко розводив їх у сторони. Ступав крок уперед і подібно конферансьє на сцені так же блискавично зводив руки за спиною. Лице сяяло.
Скрипіли завіси, в одвірках з’являвся останній член колективу.
«Та-а-к, — видавав протяжне Іван Іванович, і переміщуючи центр ваги з п’яток на носки, хитав тулубом. — Отакі-то спра-ави, сурйо-озні спра-ави…».
Голос начальства, навіваючи тугу, загадково вібрував.
Гладишенчиха, зіщулившись, неначе ось-ось повинні були посипатися ляпаси, ледве дихала. Огрядний корпус монументально загороджував вхід.
«Так, так, — продовжуючи хилитатися, вкрадливо буркотів. — А скажіть-но мені, Зінаїдо, котра година?»
Зінаїда, закотивши очі під лоба, наче рибина під товщею криги, лише плямкала безгубим ротом. Гладке тіло синіло від нестачі кисню.
Свердлячи поглядом, Бухерик наближався впритул, заглядав у більма порушнику дисципліни, і пересвідчившись у нездатності жертви належно сприймати дійсність, відступав.
«Ів…ів…ан…ан, — подавала перші ознаки життя Гладишенчиха. — Виб…ач…ач…аюсь».
Дивуючись живучості жіночої статі, Іван Іванович із півоберта дивився на пошерхлі губи, нунукав і направлявся до чорного ходу.
Розпочинався трудовий день.
Партійна філософія
Іван Іванович ніколи не вдавався до покарань: це суперечило його світогляду. Економічні важелі — пусті витівки. Планове виробництво хоча й передбачає різні стягнення, накладати їх може тільки недоук, або ж пустопляс. Яка користь від доган, штрафів?.. Ну, висловиш осуд, ну, вдариш по кишені… Підлеглий послухає, послухає та й знову за своє. Фіксація порушень, — ось панацея від усіх болячок!.. Кому при соціалістичному способі життя не випадало на власному досвіді пересвідчитись, як неприємно стискується серце, як гидко пробирає тіло холодок, коли твої темні справи спливають на поверхню? Хіба що — придуркам… Працівник, що попався на гарячому, відразу ж починає відчувати дискомфорт, а якщо підтримувати цей дискомфорт певний час, порушник, хвилюючись за свою подальшу долю, впадає у відчай. Брати на замітку — це значить, брати на гачок; а рибина, що попалася на гачок, позбавляється свободи існування, чим усувається ймовірність непередбачених дій з її боку. Невизначеність долі, — ось що змушує людину бути слухняною.
Іван Іванович Бобрик вважав себе правильною людиною, такою, яка відповідає настійним вимогам комуністичної концепції, згідно якої нова суспільна формація, — цільний, відпрацьований механізм, кожна частинка якого виконує чітко окреслену роль. Кожна частинка — важілець, гвинтик, шестерня, — це надійна річ, що ідеальністю своєю забезпечує успішне функціонування всієї конструкції. Якщо якась шестерня починає заважати іншій крутитись, — якщо заїдається; якщо якийсь нахаба-шуруп не хоче сидіти в означеному місці — силиться викрутитись; якщо якийсь важілець зачинає викидати колінця — занадто багато на себе брати, — тоді норовистий, непокірливий непотріб тут же вилучають з організму. І не інакше…
Бухерик був членом партії. Партійність розумів, як віру в раз і назавжди встановлений курс. Вірив він запекло. А як же інакше?.. Адже істинність платформи комуністів перевірено часом, бо хіба ж може партія, цей животрепетний організм, це неповторне чудо всесвіту, викохувати плани собі на шкоду? Партія, це організм сам-для-себе, то хто ж сам собі робить зле?..
Після роботи завжди брав до рук книгу. Потяг до систематичної читки зародився ще в далекій юності. Читав, розуміється, здебільшого основоположників. Щоправда, попервах дуже тяжко давалася діалектика — давило на сіру речовину, двоїло на протилежності, тьма-тьмуща філософських зворотів доводила прямо таки до істерики, та згодом пішло все як по маслу. Особливо подобався погляд на приватну власність. «Оце правильно! Оце справедливо! — захоплювався умовиводами геніїв. — А як же інакше?» Горпина Панасівна не розділяла його радості, навпаки, проявляла незадоволення: «Аніж валятися на дивані догоричерева, поміг би по господарству» — «Ти помовч, помовч, бач, я зайнятий, — відмахувався і тут же оправдовував свою бездіяльність: — Діди мої поздавали до колгоспу всю живність, так би мовити, усуспільнились, а мені що — закуркулюватися? Та мене предки з того світу проклянуть!». Спершу Горпина Панасівна роздратовано бубніла — не могла дурна баба втямити, як це можливо жити в селі, не тримаючи скотини, а потім замовкла і вже більше ніколи не докучала чоловікові.
Партійний устав – партійна Біблія
Начальство завжди трішки розумніше. Так є, так і має бути. А як же інакше… Начальник знає завжди більше — на те він і начальник, тож підлеглий повинен будь-що підкорятись, інакше не буде згуртованості, монолітності на шляху до світлого майбутнього. А воно не за горами…
Іван Іванович полюбляв дискутувати на цю тему, і взагалі, мав неабияку пристрасть до балачок (тому, напевне, і був висунутий на посаду парторга). На партійних зборах він завжди заводив мову за общинний спосіб життя. «На мою думку, — говорив запально, гаряче жестикулюючи руками, — потрібно геть заборонити приватну власність, зокрема, індивідуальні господарства. Ви тільки уявіть, мої дорогі товариші, яке-то полегшення вийде селянинові, адже зараз, прийшовши з роботи, він замість культурного відпочинку змушений горбатитися ще й у власній господі.» — «Може, комусь подобається», — не було випадку, щоб хтось не подав голосу. «Заборонити! — махав різко донизу кулаком. — Не повинно бути так, щоб усім було тяжко, а одному…». Зчинялися суперечки, але Бухерик, вибірково цитуючи з уставу настанови про власність, брав верх: проти вагомої аргументації маси були безсилі. «Як можна не розуміти вигоди…», — докоряв товаришам, витираючи спітніле чоло. Товариші дружно мовчали.
Сполучити дві посади — це значить, взяти на себе зайвий клопіт. Однак Іван Іванович викрутився із скрутного становища. Перше, що зробив одразу після призначення, це гранично навантажив підопічних. Себе обтяжив перевіркою та підписом бухгалтерської документації. Після такої перестановки обов’язків можна було спокійно віддаватися нелегким партійним будням. Так, саме нелегким… Чи ж хто не відає, як сутужно доводиться члену, а тим більше, номенклатурній одиниці! Творити історію не так просто: серце здорове треба мати для гуртування несвідомої маси. Ох, та хіба тільки серце…
Соціалістичний реалізм
У залі засідань був виділений куточок для художника-оформлювача. Іван Іванович навідувався туди щодня, тільки там відпочивав душею. «Як справи, Миколо? — питався в Мазюченка, одіваючи окуляри. — Просуваються?» Увесь поглинутий творчістю майстер пензля злякано повертав заляпане фарбами лице, отямившись, кидав звичне «якбачите». Начальство пильно придивлялося до широченного полотна, натягнутого на громіздку, збиту з чотирьох кілків раму — прискіпливо вивчало. «Щось мало площі покрито з учорашнього дня» — «Іване Івановичу, чи ж мені вам говорити, що писати картини — не поле засівати». Хитрість художника досягала мети — Бобрик м’якшав: «Ну добре-добре, працюй».
«Щось мені не дуже подобається лице ланкової, — знову піджимав нижню губу, напускаючи компетентного вигляду. — Здається мені, отам, по щоках та грудях, мають скочуватися крапельки поту» — «Ви так гадаєте?» — лестив начальству Микола. «А ти іншої думки?» — запитливо, ніби перевіряючи на моральну стійкість, косив поверх оправи парторг.
Художнику зовсім не хотілося входити в суперечність і він погоджувався. А Іван Іванович заходжувався викладати свій погляд на мистецтво, заодно наставляти: – «Художник насамперед повинен бути реалістом, притому, незламно-непримиримим. Реалізм, це правда, а соціалістичний реалізм — подвійна правда. Справжній митець повинен відображати дійсність адекватно — витвір мусить в око бити, а не лоскотати. Ось приміром, у тебе буряки вийшли якісь неправдоподібні, щось я не бачив на колгоспних ланах таких великих та ще з лапатою гичкою. А бур’ян де? Ти що, Миколо, здурів!? Навіщо ж робітниця виходить із сапкою в поле, коли там ні лободи, ні осоту, ні щириці? Неподобство… Негайно виправити! Підмалюй бур’янцю, хоч трохи, отут, на переднім плані. А позаду щоб лежав зрубаний, щільно, валком, Хай бачать, що героїня не байдикує. Та гичку поцяткуй брудною фарбою… Чи на наші поля не нападають шкідники-хвороби?»
– Ох Миколо, Миколо… бачу, ще вчитись тобі та вчитись… Щось дуже світлих тонів багацько… У тебе що — сірої фарби бракує? Та нас же люди засміють! Де ж це бачено, щоб на колгоспній плантації жінка такою радісною була! Поклади їй отам, попід очі, по парі мутних мазків. Зараз же!.. Маж, маж, не бійся, не зіпсуєш. Отак…Ось що, Миколо, слухай мене уважно. Мобілізуй всі свої нерви і зроби все так, щоб глядач пускав сльозу, милуючись трудівницею. Зігни її в спині, бо щось занадто вже горделива постать; на ноги старенькі опорки взуй — не на демонстрацію вийшла; біцепси збільш, хіба ж такими нитками таке сапилно втримаєш… Оце ти правильно лишив симетрії грудь, твій задум зрозумілий — передає напругу. Так, так, героїня повинна страждати, нехай глядач проникнеться всіма муками творчості на неньці-землі…
– Я думаю, ти справишся: не святі горшки ліплять. Ну, якщо вже ти так хочеш використати білу фарбу, то отам, у далині, помісти декілька деревин з яблуневим цвітом, щоб, так би мовити, символізувало наближення світлої доби. Втямив, що до чого? Мазюченко згідливо кивав головою і заходжувався заповзято мастити полотно. Начальство іще деякий час спостерігало за творчим процесом, і пересвідчившись, що наука не пройшла повз вуха, відходило. На душі було приємно…
Сімейний реалізм
Раннім-рано відчув у собі якісь незрозумілі зміни. На подив, голова була свіжою (от що значить відмовитися від традиційних ста грамів за вечерею), а от у шлунку злегка пекло і в горлі дерло. Довелося вставати.
Сніданок ще не був готовий. Обмотавшись махровим рушником, пішов умиватися. Кухня зустріла запахом смаженого. У тазику парувало.
— Як справи? — поцікавився в дружини, пробуючи пальцем воду.
Горпина Панасівна не відповіла, якраз ставила на плиту чавун зі свинячим кормом.
— Парного не здоїла? — знову запитав, і не очікуючи на відповідь, нагадав: — Ти ж у курсі за мої нутрощі, тож не забудь.
— Чи я коли щось забувала…
Іван Іванович, не відшукавши в пам’яті подібних випадків, став промивати закислі очі.
— Чи не підгоряє м’ясо? — ворухнув ніздрями, витираючи щоки. — Попахує.
Перекинув через плече рушника, взяв виделку, заходився перевертати на сковороді червонуваті шматочки.
— Не лізь до горщиків, — попрохала дружина.
Не образився, навпаки, навіть сподобалося, що йому не дозволилося затриматися на кухні. Дійсно, подумалося, каструль та черпаків йому до всього не вистачало… У господі повинна керувати жінка, так би мовити, підтримувати сімейне вогнище; бо що ж то вийде, коли мужчина, глава, мозковий центр сім’ї, натягне фартуха та кухарського ковпака. Та світ одразу ж перевернеться!..
Поголившись, ретельно промасажував обличчя. Почервоніло. Іще раз побризкав із пульверизатора. Заверещали свині, захотілося енергійних дій. Вийшов на ґанок, наповнив легені свіжим повітрям, сплюнув. Ранкова прохолода пробралася за поли байкового халату, ущипнула за голе тіло, змусила глибше закутатися в м’яку матерію. Хгу-у, видихнув, розпростав спину.
Ззаду, за литку, лизнуло. «Згинь!» — швиргонув ногою собаку. Від повітки, із шаплика, злетіла зграя горобців, шмигонула за ріг. Треба розім’ятися, вирішив, почергово згинаючи ноги в колінах. Не вагаючись, широким кроком попрямував висипаною гравієм доріжкою.
Шаплик до половини був наповнений хвостатими буряками, тут же стирчала тертушка. Бобрик покрутив її в руках, упер у клепки, хвацько шаргонув по гострих виступах.
Побутовий реалізм
Від дикого зойку стрепенулася корова у хліву, жалібно замукало телятко. Кури, перелякано махаючи крилами, розлетілися навсібіч. Вискочивши на купу гною, спантеличено закрутив гребенем цибатий півень.
— Що скоїлось!? — виглянула з хати Горпина Панасівна. Забачивши зблідлого чоловіка, збігла східцями.
Бобрик відчув легку нудоту, прихилився до стіни. Притулився лобом до холодної штукатурки, поранену кисть звісив до самого цоколю. Гаряча кров рясно скапувала на бетонний примісток.
— Ой лишенько! — сплеснула долонями Горпина Панасівна. — Як же це!..
Спробував тремтливим голосом пояснити:
— Там такий зубець… гостряк… хвіст обломився… Он поглянь…
— Ходімо, ходімо до хати! Треба хутко перев’язати, — взяла чоловіка під руку, — А ти чого вилупився!?..
Півень підкорився хазяйському окрику, відвів зневажливий погляд.
Горпина Панасівна туго обмотала щиколотки свіжим бинтом, капнула зверху йодом. Принесла велику білу таблетку:
— На ось, випий.
Нехотя проковтнув ліки. Скривився, поворушив пальцями.
— Як же це я працювати буду?
Горпина Панасівна, зітхнувши, подивилася кудись доверху.
— А як же ти думала! — обурився зневажливим відношенням до своїх турбот. — Ти знаєш, що значить у нашій справі фізичний стан? Це тобі не в печі рогачами штурхати.
— Ну добре, добре, — примирливо мовила Горпина Панасівна. — Ходімо до столу.
Іван Іванович із насупленим видом поплівся за дружиною.
Виробнича буденщина
Як завжди, перед вихідним днем настрій колективу був піднесений. Окрім того, не враховуючи звичних ранкових процедур, главбух не турбував співробітників своєю присутністю ось уже добрих дві години. Вкотре прохрипіла общипана зозуля. Гиря вперлася в підлогу — маятник зупинився. Запала тиша.
Завихренко отямилася першою. Відсунула на край столу папери, встромила в підставку ручку. Повернулася до вікна. До колгоспного двору заїжджала крита вантажівка.
Людмила напружила очні м’язи, просвітліла. Хотіла було сповістити інших, уже й губи розтулила, та вчасно спохватившись, лише промуркотіла.
Дівчата зрозуміли і без слів, оживились. У кожної в очах читалося німе запитання: як бути? Людмила розвела руками — нічого не вдієш, доведеться йти на поклі́н, — піднялася, направилася до чорного ходу.
Бобрик сидів за столом і дивився перед собою невидющим поглядом. Вавки трохи нили, але як не дивно, це не позначалося на загальному стані: настрій був прегарний.
Ніяк не міг второпати, що ж так сильно відвертало із самого рання та ще й в конторі, під час відповідальних робочих хвилин. Уже почав подумувати про неприємності та тут же рішуче відмахнувся від страхів за свою репутацію: і в побуті, і в праці він криштально чистий — не підкопаєшся. Чи зайнятися доповіддю, подумав, адже незабаром партійний семінар — слід підготуватися. Підтягнув стос чистих аркушів, однак окрім двох закарлюк нічого не вийшло: в голові було порожньо, як у покинутому вулику. «Ну й добре, — не виявивши причин для тривоги і не пробудивши інтересу до нагальних справ, погодився із задоволенням, — раз так, то й так».
Ніяк не міг второпати, що ж так сильно відвертало із самого рання та ще й в конторі, під час відповідальних робочих хвилин. Уже почав подумувати про неприємності та тут же рішуче відмахнувся від страхів за свою репутацію: і в побуті, і в праці він криштально чистий — не підкопаєшся. Чи зайнятися доповіддю, подумав, адже незабаром партійний семінар — слід підготуватися. Підтягнув стос чистих аркушів, однак окрім двох закарлюк нічого не вийшло: в голові було порожньо, як у покинутому вулику. «Ну й добре, — не виявивши причин для тривоги і не пробудивши інтересу до нагальних справ, погодився із задоволенням, — раз так, то й так».
Із чорного ходу висунулася голівка.
— Чого тобі? — сфокусував на хитрій фізіономії небоги розсіяний по всій печері погляд.
— Тут… Ми… вільна хвилина… там… нам… — запинаючись, почала здаля Людмила.
— Що ти там мимриш? — скривився главбух.
— Дозвольте відлучитися, — дивуючись своїй сміливості, напрямки пальнула Людмила.
— Не дозволю! — ні на мить не замислився Іван Іванович і відразу ж відзначив, що не отримав удоволення, як бувало раніше, коли проявляв твердість характеру та силу волі. До всього, всупереч усім правилам закрався сумнів. Оце розслабився, оце розкис!.. Чи, бува, не захворів? Виду не подати б… Треба, вирішив, розтлумачити, якими міркуваннями керується у своїх вчинках, бо ще казна-що подумають — самодур, і те інше, — а заодно й самому звіритися по пам’яті з основними життєвими принципами: — Моральний кодекс будівника комунізму вчить про стійкість та незламність перед непогодами, бурями, а ви заднім місцем сприймаєте! Приспічило…
Людмила розгублено заблимала очима, позадкувала. Дівчата розуміюче закивали, мовляв, нічого іншого ми й не чекали. Із печери не чулося ані звуку.
Людмила рвучко крутнулася на шпильках, окинула присутніх нездоровим зором. Вичавивши нехорошу посмішку, подібно стрибуну перед розбігом, подалася назад, закусила губу і рішучою ходою попрямувала до дверей. Бухгалтерія оніміла.
Грюкнули двері — посипався білий порох. За хвилю знову садонуло — на виході з контори. Печера мовчала.
Воротилася Людмила не скоро. Дівчата напереживалися — душі п’ят діставали, сиділи, немов миші, боялися навіть дихнути на повні груди. Нарешті в коридорі зачулися кроки.
— Ой бабоньки!! Такої автолавки я зроду не бачила, — з порогу поділилася враженнями Завихренко.
Жінки, бажаючи попередити забудькувату колегу, зашикали, зацикали, замахали руками. Та вигляд речей, що висіли в Людмили на руках, на плечах, вивів їх із рівноваги. Розгубивши самовладання, випереджаючи одна одну, обступили з усіх сторін.
— Плісировка? Дай приміряти, — смикнула за спідницю Сивоконенко. — У мене вдома така, тільки гіпюрова.
— Обережніше, обережніше, — спробувала стримати навалу Людмила. — Катерино, на ось, тримай! Купила, як ти і просила. Правда, не знаю, чи підійде.
Бабуренко злету піймала об’ємистий, схожий на зшиті докупи дитячі шапочки ліф, приклала до грудей:
— Ой, що ти… якраз, — визначила на лету. Проте про всяк випадок звела за лопатками широчезні, з блискучими гапликами хлястики. — Здається, як по мені — зараз примірю.
Гладишенко, сидячи на підлозі, силилася натягнути ладні чобітки.
— Та чи ти одуріла!? — вирвала покупку з рук Людмила. — Та на твоїх клешнях кирзаки репнуть.
Олена винувато потупила очі.
— Ах! Яка краса! — припинила натягувати спідницю Сивоконенчиха. — У мене вдома такі ж, тільки кольором інші.
— А я тобі взяла. Ну, тоді віддам комусь.
— Ану, що там… де… — нарешті зорієнтувалася Повзуненко.
— Беру я, — загородила підхід Галина. — Скільки?
— Сімдесят.
— Дорого.
— Ти що — на базарі?
— Беру.
Галина хотіла було домовитись і за спідницю та раптом відчула на собі чийсь погляд. Від здогадки по спині побігли мурашки. Спідниця спала до кісточок.
— І спідницю береш? — запитала Людмила, і не отримавши відповіді, поцікавилася: — Тобі заціпило?
Сивоконенко з напіввідкритим ротом продовжувала заклякло стовбичити серед гармидеру.
Зрештою, Людмила втямила…
Іще ніколи не почував такої радості — прямо груди розпирало. Як же хороше жити, відзначив, дивлячись на розгардіяш, що чинився на його очах. Нічого, що життя занадто багате розчаруваннями, ось із-за таких моментів варто перетерпіти будь-які прикрощі…
Бабуренко, прикривши навхрест руками оголені перси, зачала гикати. Гладишенко перевалилась із сідниць на коліна та так і застигла в глибокому поклоні. Сивоконенко, заплутавшись ступнями в плісировці, почала падати на Завихренчиху. Людмила не зрушила з місця.
— Ах, які ж то трусики розкішні! — ніби перед вітриною, продовжувала вертітися побіля Людмили Повзуненко.
— Годі! — відібрала Людмила пахнучу крамницею річ і посадила на стілець майже неживу Сивоконенко.
Бобрик ніяково переступив із ноги на ногу, розімкнув уста і по-хлопчачому хвастовито поділився своєю радістю:
— А я завтра автомобіль отримую.
— У мене маленькі дітки, — прошамкотіла, напевне, розраховуючи на поблажливість, очуміла Сивоконенчиха.
Іван Іванович звів брови догори.
Голуба мрія
Була у Бобрика давня мрія — придбати автомобіль. У далекому дитинстві пощастило прокататися на новенькому легковику. З тих пір не полишала думка за предмет розкоші, як він полюбляв висловлюватися. Співробітники, начальство, товариші по партії, та й всі сусіди, посміювалися, коли заводив розмову на цю тему. Справді, важко було уявити главбуха, який, здається, тільки й міг тримати ручку в пальцях, за кермом автомашини. Але він не зважав на зубоскальство нікчемних людців. Подібно жінці, майбутній матері, що виношує у череві плід, Іван Іванович був заклопотаний собою, своїм єством, своєю голубою мрією, що як скіпка сиділа в ньому непорушно…
Пригнавши новенького «Запорожця», Іван Іванович не відходив од нього до глибокої ночі. «Йди вечеряти! — звала через одчинене вікно Горпина Панасівна. — Навіщо ж я понаготовляла всього…». Не відкликався, хоча в шлунку давно вже бурчало. Зачекає, не до спіху, бурмотів собі під ніс, сам дивуючись своїй байдужості. «Дірку протреш», — попереджала Горпина Панасівна, заганяючи до курника на нічліг курей. Не звертав уваги на глузування, продовжував ялозити вогкою ганчіркою облицьовку. «Йди спати, північ», — знову виходила до подвір’я дружина. Пересвідчившись у даремності зусиль, махнувши рукою, йшла назад.
Іван Іванович млів. Спочатку попідтягував гайки на колесах, перевірив тиск у шинах, ретельно протер плафони, потім, підстеливши стару фуфайку, заліз під днище і довго лежав там горілиць, милуючись амортизаторами, рульовими тягами, трубками. Не в змозі відірвати погляду від автомобіля, хвилин зо дві стояв у дверях. Зрештою, штовхнув їх коліном.
Горпина Панасівна не чула, як чоловік знесилено опустився біля неї в ліжко, і задоволено посапуючи, заснув щасливим сном.
Виробничі ексцеси
У понеділок главбух у доброму гуморі дістався служби власним транспортом. «Запорожець», пронизливо завищавши гальмами, замалим не вдарився буфером у підмурок. Неспішно вибравшись із машини, недбало хлопнув дверцятами, обійшовши кругом, змахнув із капота невидиму смітинку, незрозуміло навіщо штурхонув туфлею шину. Головному бухгалтеру дуже сподобалось, як хилитнувся автомобіль, і він із самовдоволеним видом подався до місця роботи.
Цілісінький день главбух Бобрик приймав поздоровлення. Збігся весь наявний контингент. Навіть голова не полінився залишити свій кабінет: — «Бачив, бачив… Ну добре, працюй». Невдовзі з’явився механік, похвалив: — «Добрячий агрегат!». Агроном також прийшов, але заплутавшись у ширмі, так і не потрапив до апартаментів главбуха — виразив захоплення здаля. Іван Іванович упрів. Робота не клеїлась… та й не хотілося. Час од часу почував незручність за неробство, але нібито ненароком кинутий погляд у вікно, на блискучу поверхню предмета розкоші, проганяв усі докори сумління. Зрештою, з’їздив за могоричем. Уперше за довгі роки спільної діяльності працівники пера і рахівниці затрималися допізна.
Виробничі процедури
Бухгалтерія гуділа. У дверях Івана Івановича зустріли гучними вигуками, відібрали торбу. Спиртне повиймали, розставили побіля батареї. Пакунки висипали прямо на підлогу, ширму розсунули до країв.
— Іване Івановичу, це ж напевне шалених грошей коштує? — запитав хтось із жінок.
— Що гроші… Нікчемний папір, — зневажливо зазначив, допомагаючи зсувати столи.
— Ай, повезло ж вашій дружині! — розстилаючи газету, подала голос Зінаїда. — Теперечки як пава буде роз’їжджати.
Бобрик із задоволенням сприйняв комплімент і гордовито, немов індик, надув воло:
— Само собою зрозуміло.
— А моїй макусі одні коні в голові, ладен спати з ними, — улещена увагою начальства продовжила розмову Зінаїда.
— Так, так, — розуміюче закивав.
— Готово! — сповістила Людмила. — Починаємо?
Іван Іванович по-хазяйськи причепливо окинув оком святковий стіл, взявся за пляшку:
— Вип’ємо за трудову дисципліну! — підняв чарку.
— А автомобіль!?
— То залізяччя. Усе другорядне, окрім дисципліни.
Жінки перезирнулися: невже й зараз розпочнеться нудотне наставляння на вірний путь? Людмила вирішила втрутитись:
— І як вам вдається встигати скрізь та всюди? — спробувала направити розмову в інше русло і врятувати загальний святковий настрій. — Мені здається, не кожен зміг би витримати такі навантаження на роботі та ще й вдома тримати все в належному стані. Я, наприклад, такої садиби, як у вас, не стрічала в цілому районі.
Як пити дати, дівчисько лукавило. Спроба спантеличити трішки зачепила за живе, —тим паче, зарані знала, що нещирість буде викрита відразу ж, кому як не їй відомо, що він і пальцем не ворухнув у господі, — але не став проявляти твердість характеру та силу волі, адже якраз вчасно трапилася нагода завести розмову про склад людської натури, за ті риси, що були, як він вважав, притаманні людям його ґатунку.
— Кожна людина — творець своєї долі. Кожен крок справжньої людини — то є вияв волі і характеру…
Жінки приречено мовчали…
Наслідки процедур
Івана Івановича вивели попід руки. Людмила вимкнула електрику, накинула штабу.
— Давайте, його додому відведемо, — неохоче запропонувала Гладишенко. — Бо ще десь по дорозі попаде в історію.
Компанія зупинилася роздумуючи.
— Ні-ія-аких до-омів… голуб… мрі-ія, — звільняючись від опіки, повернув неслухняним язиком Іван Іванович.
Жінки спохватилися запізно. Людмила встигла вхопити дядька ззаду за хлястик піджака, але той вже летів із ганку сторчма. Зачувся тріск тканини, за хвилю — кущів.
Гупнуло.
Дівчата навпомацки зійшли східцями.
— Де ж тепер його шукати?
— А може, ну його… Нехай валяється — чорти не вхоплять.
— Ні, так негоже.
— Бач, як за дядьом руку тягне! А він тебе не жалує.
— Однаково.
— Може, він того… убився, га?
— Не приведи боже! Криміналу ще не вистачало.
Розійшлися на пошуки.
— За яку Марію він белькотів? — поцікавилася Повзуненко, продираючись бузком. — Чи не за Голубенко Марію?
— Так, — підтвердила Сивоконенчиха і ахнула від здогадки: — Невже вчащає!?
— Є!! — оповістила аж від дороги Бабуренчиха. — Ой людоньки! я ж йому на спину наступила.
Засміялися, напевне уявили, як масивна Катерина пройшлася начальством.
— Що він робить? — запитала Людмила підходячи.
— Дихає.
— І тільки?
— Буцімто він іще на щось здатен.
Бухерик лежав обличчям у сирій клумбі. Взуття на ногах не було.
— Треба його в «Запорожець» затягнути, — подала пропозицію Повзуненко. — Іще, чого доброго, застудиться.
— Ач, тобі його жалко, — уїдливо закинула Сивоконенко, проте за ногу взялася: — Беріться, нічого зіньки п’ялити, ніч надворі.
Жіноцтво взялося за главбухівські кінцівки — якраз кожній по одній. Людмила вчепилася дядькові в чуба: підтримала голову, аби не тяглася асфальтом.
— Треба перевернути, бо вигнутий, ось-ось хребет лусне. І пузо волочиться.
— Ти за своїм слідкуй, — порадили Зінаїді. — Допоки ми тут із ним будемо цяцькатися, світанок застане.
Дверці автомобіля були замкнені. Бобрика положили на багажник, заходилися вивертати кишені. Бухерик заворушився:
— Ге-ей на то-ому бо-оці, де-е живе-е Марі-ічка, — заспівав, розплющивши одне око. — Я до то-ого бо-оку кла-адку прокладу-у…
— Ти ба! таки стрибає в гречку! — отримавши підтвердження своїм підозрам, радісно вигукнула Галина. — Марія Голубенко якраз і живе за кладками, де перехід через річку.
— О-о, бузувір!.. Постривай, ось тобі Панасівна і кладку прокладе, і місток вантовий — будеш заїжджати на своїй шулубайці прямо навпростець.
Нарешті ключі знайшлися. Людмила відімкнула замок, Бобрик звісив ноги, спробував надати тілу вертикального положення. Хитнуло.
— Іване Івановичу, не горлопаньте. Почує голова, буде тоді…
Іван Іванович зміряв присутніх мутним поглядом, тримаючись за машину, потягнувся до керма:
— Я сам собі і голова, і ноги, і хвіст.
Хряпнули дверці, заревів мотор, «Запорожець», петляючи дорогою, зник у пітьмі.
Виробничі наслідки
Пробудження не принесло полегшення. Гупало в скронях, їсти не хотілося. Нічого не хотілося… Недбало пов’язав галстук і пішов відкривати брами.
Зранку викликали на правління, попросили звіт за півріччя. Бобрик плутано пояснив стан речей, попрохав перенести засідання на наступний день. Погодилися. Іван Іванович із багровим лицем ускочив до печери, засів за папери.
Вперше в житті почувався зле. Робота не клеїлась. Руки тремтіли, як в алкаша на похмілля, голова, — будь вона неладна, — як на зло, сама собою поверталася до вікна. Чорти б його вхопили цей предмет розкоші, вилаявся про себе, твердо вирішивши більше не обертатися.
Бухгалтерія була наповнена діловим шурхотом бумаг. У повітрі монотонно гуділа муха, билася об шибку смугаста оса, тріщав «Фелікс». Задзеленчав телефон. Іван Іванович відірвався від документів, потягнувся до апарата і ненароком поглянув у вікно. «Запорожця» на місці не було.
Жалібно зойкнув, повільно осів на стілець. Пройшло не менше хвилини, перш ніж знайшлися сили для міркування. Спершу пересвідчився, чи не привиділось. Ні, майданчик пустий. Кинувся до телефону, почав гарячково крутити диск. Тремтячою рукою набравши потрібний номер, став із нетерпінням чекати результату.
Трубка озвалася швидко.
— Я… тут… авто… злодії… бандити, — зачав недоладно розповідати. Голос зривався, з губ злітало нечленороздільне, підборіддя дрижало.
На іншому кінці проводу порадили не плести нісенітницю, а вказати свою адресу, номер та колір автомашини. Попрохали не відлучатися.
Положив слухавку, налив із графина води: йому було недобре — били дрижаки, смикало щоку, глухо калатало в грудях. Купив на свою голову, подумав, потираючи під соском. Раптом знадвору донеслося ревіння двигуна. Бобрик кинувся до вікна і побачив, як двоє підлітків вискочили з його авто та задали дьору. «Ах балда! Який же ідіот!.. Взяти, лишити ключі», — накинувся на себе, спритно вибираючись із-за столу. Ринувся на вихід. Автомобіль стояв із розчиненими дверцями. Ліве крило було ввігнуте. «Ах негідники! Ах шибеники! Покататись їм закортіло», — заходився чихвостити викрадачів.
А тих і слід запав…
Наслідки наслідок
Уночі примарилося, нібито в оселі орудують злодії. Декілька разів схоплювався з постелі, ходив до гаража перевіряти замки.
— Ти постав там розкладушку, — прокинувшись, порадила дружина.
Змовчав, ліг, та заснути довго не міг — крутився з боку на бік, прислухався до мертвої тиші. Лише на світанку вдалося забутися тривожним сном.
— Ти навіщо минулої ночі відра почавив своїм тарантасом? — завелася зрання Горпина Панасівна. — Чи тобі повилазило!? Залив сліпи…
— Випадково, — зачав оправдовуватися Бобрик.
— І шляхові стовпці також? А огорожу сусідську в друзки? — насідала дружина.
— Не може бути!
— Іди, подивись. Пів секції аж у свій двір заволік.
Іван Іванович відчув дискомфорт.
Протягом декількох днів вдалося заспокоїтися. Та не настільки, щоб набути колишньої душевної рівноваги. Як і раніше голова була зайнята предметом розкоші, однак тепер все частіше й частіше надходила думка про те, що по суті увесь смисл життя звівся до одного — до прагнення задовольнити власну хіть. Мета досягнута, а що змінилося? Хіба таким уявлявся здобуток… Хіба можна сприйняти розумом, що тридцятирічні титанічні зусилля змогли матеріалізуватися всього-на-всього в жалюгідну,хоча й блискучу, груду металу! Ні, шкодування за покупку не було, просто зненацька почав щезати інтерес до життя: раніше попереду була ціль, тепер пустота.
Семінарські перипетії
До семінару Іван Іванович так і не встиг підготуватися, мабуть, це й спричинило невдалий виступ. Як завжди, його промову притримали напослідок, щоб, так би мовити, під завісу надати снаги партійним лавам, укріпити їх бойовий дух. Однак надійний та невідмовний спасував…
Опісля обміну досвідом роботи серед безпартійної маси, яким поділився сьомий промовець, комірник колгоспу «Веселий шлях», зал оживився. Молоді учасники заходу нетерпляче зайорзалися на стільцях, почали озиратися, поглядаючи на вихід. Декотрі, затріщавши суглобами, заходилися розминати онімілі кінцівки. Одні лише ветерани семінарських відвідин продовжували заклякло сидіти на своїх місцях.
— До уваги, товариші! До уваги! — затарабанив ручкою об графин головуючий. — Давайте послухаємо товариша Бобрика, парторга колгоспу «Червона троянда». Іване Івановичу, вам слово.
Івана Івановича штурхонули в плече, і той розгублено закрутив головою. Знову задзвенів графин. Бобрик поглянув на головуючого і — о Господи!! — мало не скрикнув: у того замість черепа видівся його, Бобриків, «Запорожець». Іван Іванович опустив повіки, спробував увірити себе, що це лише галюцинація. Напала гикавка.
— Іване Івановичу, що там? — стурбовано поцікавився головуючий. Прозоре скло вкотре видало дратівливі звуки.
Бобрик, розплющивши очі і придуркувато посміхаючись, став боком продиратися крізь партійні лави до проходу. Різкий окрик, а за тим і нагадування про порушення регламенту, змусило зупинитися, вже на самому виході із зали. Зійшов на пам’ять пункт уставу про партійну дисципліну, це подіяло отверезуюче. Бобрик хвацько крутнувся на каблуках, розвернувши тучне тіло на сто вісімдесят градусів, опустивши пухлі щоки, нетвердою ходою пішов назад, до сцени.
Голова головуючого стала нормальною, а от із президією коїлося казна-що. Бобрик був переконаний, це не обман зору, адже зовнішність партійних лідерів ні на грамину не змінилася. Он сидять, у центрі, три партсекретарі — як були набундючені, так і зараз… Поряд три секретарі-велкеесемовці, — як дивилися підозріло в залу, так і досі повікою не моргнуть. Он завсектором пропаганди та агітації прискіпливо вивчає публіку… А он райкомівський шоферюга з нахабною пикою… Он… Ну аніяких змін!
Іван Іванович мотонув чуприною, теронув кулаком очні впадини, але як нагадували людські органи деталі автомашини, так анічогісінько не змінилось. І що воно за чудасія така: видно, що носи людські, а нагадують гайкові ключі. Очі — ніби фари. Руки як руки, а наче рульові тяги. Вуха як вуха, так ні взяти ні дати — закрилки. Роти — капоти, брови — склоочисники, лоби — буфера, — дивина!!
Бобрик замалим не розпластався, зачепившись за східець. Вибравшись на сцену, потираючи забите коліно, дістався трибуни. Спробував набрати авторитетного вигляду та дзуськи — лице ніяк не могло позбутися пришелепуватого виразу. Слід взяти себе в руки, подумалось, однак у мізках іще дужче зароїлося.
— Івановичу, чи, бува, не захворів? — шепотом, не рухаючи губами, запитав головуючий, вкотре тарабанячи по графині.
Бобрик, виждавши, доки вляжеться гамір, відкрив рота:
— Усі ці балачки стосовно цілеспрямованого та дійового впливу на маси марний струс повітря, — почав неслухняними устами, окинувши зором залу. Йому зовсім не хотілося визначати свій вплив на аудиторію, тому з жалем подивився на вихід, на своє пустуюче крісло. Подумалося, куди ліпше не висовуватися в простому партійному житті, як це роблять тисячі товаришів по ідеї, а бути рядовим та непомітним.
— Іване Івановичу, що ви там патякаєте? — зиркнувши на членів президії, спитав головуючий.
Вимовлене прозвучало з відчутними нотками нерозуміння в перемішку з подивом, що виникають внаслідок чиєїсь неочікуваної зухвалості. Проте Іван Іванович не зреагував — чи то не дочув, чи то проігнорував.
— Надійшла доба конкретних дій, бо надалі таке становище несила терпіти. Ви розплющіть очі та подивіться, що діється навкруги: все йде самоплином. Замість того, щоб дружно прямувати до комуністичних горизонтів, сіра маса направляє свої зусилля на власне благополуччя. Це ні в які рамки не входить! Мене прямо таки розпирає від обурення, коли бачу, як замість суспільно-корисної праці кожен копошиться в своїй норі. Тільки погляньте, які будинки красуються навкруги…Та це просто жах!! Стид і сором…
— Що ви пропонуєте, товаришу? — басовито поцікавився другий секретар, заглянувши в очі першому.
— Потрібно підвищити продуктивність колективних господарств, щоб увесь світ побачив та переконався в перевазі общинного способу існування. Для цього слід посилити віддачу молочно-тваринницького сектора стоматологічним шляхом. — Бобрик огледів присутніх, задоволено відзначивши виниклу зацікавленість.
Головуючий ближче до себе підсунув графин.
— У чому ж полягає ваше новаторство?
— Усім відомо, надої молока напряму залежать од якості кормів. Для підвищення кондиційності продукту створюються різноманітні механізми та пристрої для переробки сировини. На це затрачується багато зусиль та коштів. Чи раціональний такий підхід? А чи не доцільніше вставляти коровам штучні щелепи? Та й на інші зуби не завадило б коронки одіти… Стид і сором, товариші, в космос літаємо, а годувальниці наші беззубі! Ви уявляєте, як скотина буде пережовувати харч!.. Відпаде потреба в різних там дробілках, кормозапарниках та інших агрегатах, проволоку й ту перекушувати будуть. Та й фуражирам полегшення: привіз, швиргонув будь-куди, а рогаті, як ті ящерозаври, хрум-хрум і розірвали вмить…
Іван Іванович, ковтаючи слину, замовк на мить. Аудиторія остаточно принишкла. Головуючий глитнув води прямо з графина. Третій секретар нахилився до першого, щось прошепотів. Той кивнув.
— Це не узгоджується з лінією партії.
Бобрик хотів було вступити в дискусію, та головуючий випередив:
— Товариші, — звернувся до однопартійців, — дозвольте на цьому закінчити. А з товаришем Бобриком ми обговоримо його пропозицію в більш тіснішому колі. До зустрічі…
Наслідки негараздів
У п’ятницю Іван Іванович Бобрик обідав удома. Дружина чомусь була насуплена, мовчки накрила стіл, гукнула, і ні пари з вуст. Бабські викаблучки, відзначив, пройде. Втім настрій підупав.
Вийшовши з хати, заходився виколупувати нігтем із зубів залишки їжі. Відригнув. Зійшов східцями. Причинивши за собою хвіртку, крутнув на пальці ключами.
Другий удар був слабшим, усе ж таки жевріла надія, що й цього разу все обійдеться, однак в очах потемніло. Бу-у, видавши схожий на ревіння племінного бугая звук, коливаючи пузом, побіг уздовж вулиці.
Даремно пробігавши години зо дві, зателефонував до райвідділку.
— Скільки ж у вас машин? — не могли второпати міліціянти. Розібравшись, пообіцяли оштрафувати, бо не сповістив минулого разу про знайдене авто: — Ми тут не бюро добрих послуг.
Іван Іванович упрів.
На третій день жахливого стану Бобрик вийняв із поштової скриньки листа. Розпечатав. «Вибачай, батяня, до зарізу потрібен був транспорт. Тачка на тринадцятому кілометрі шосе», — сповіщала невідома особа.
Щоб тобі те, що й мені, закляв, відсапуючись. Попереду лежав крутий яр. Пройшовшись понад краєм, помацав поперек, поліз донизу. Десь на середині схилу посковзнувся, плаксиво зойкнувши та осипаючи округу матюччям, покотився до самого дна. Видряпавшись на простір, запримітив у лісосмузі блиск. Дорогу перетнуло багнище, смердюче, із зеленим жабуринням. Туди твою м…ть, — видихнув знесилено і почвалав навпрошки. Забрьоханий, нарешті дістався найближчих кущів. «Запорожець» стояв неушкодженим. Ха-ха-а, — щасливо засміявся і подумав про благородство викрадача. Звеселілий, всю дорогу назад насвистував бадьорі мотиви.
Ніщо не проходить безслідно
Із неділі ніби наврочили. Мало того, що пропав апетит, охопила якась млосна апатія: вже не кортіло виїжджати на люди. До всього, ще й колгоспники — хай їм грець, — забачивши, цікавилися, куди ж подівся сталевий кінь. Спочиває, задовольняв коротким та проходив далі. Ні сіло ні впало до бухгалтерії став навідуватися голова. Ходив мовчки, нишпорив очима. «Чи не в курсі, хто витолочив клумбу? — якось запитав, невизначено в кого. — Там наче табун гарцював». У суботу завітав представник райкому, завкадрами Халепченко. Зупинився за порогом, поглянув у бік «печери». — «Та-ак… Ну-ну… — підійшов, пощупав ширму. — Сурйозні справи», — мовив загадково, поправляючи під пахвою потертий шкіряний портфель.
Сама біда не ходить
Через тиждень після останнього виїзду Бобрик знову взявся за кермо. Обідньої перерви під’їхав до двору. Залишити приватну власність на вулиці не наважився, загнав аж у гараж. Пообідавши, намірився було прилягти спочити, аж наявилася дружина.
— Де це ти швендяєш!? Борщ холодний…
Докінчити не встиг.
— Що тобі до моїх походеньок!? Куди хочу, туди й ходжу, — ні з того, ні з сього зірвалася Горпина Панасівна. — Я не питаю, де валандаєшся цілодобово. Ні за холодну воду не береться, ще й претензії пред’являє!
— Я ж… роботи по горло, — пригнічено вичавив.
— Знаємо ми твої труди! Стрічний і пересічний в очі штрикає — стид і сором. Хоч би сестрину доньку пожалів, не наскаржиться вдома дядьком ріднесеньким. А з Галиною що діється… Тіні своєї стала боятися, до припадків доходить.
Горпина Панасівна, хлипнувши, прикрила очі краєм хустини.
Прожогом вискочивши з хати, Бобрик підтюпцем перетнув подвір’я, черевом відкрив хвіртку… і остовпів. Ще ніколи в житті не хватала лихоманка. Тіпало, наче воза на вибоїнах. А-а, ги-и, гі-і, — заскавулів як побитий пес і повернув назад.
Нуль-два ніяк не набиралося, то палець не попадав на цифри, то апарат падав зі столика, то вилка витягувалася з розетки. Насилу додзвонився. І тут сталося найстрашніше: він згадав, що й вдруге не сповістив органи про повернення пропажі.
Через пів години до воріт підкотив міліцейський газик.
— Ми вам співчуваємо, і безперечно, будемо вести розшук — порядок є порядок, — та штраф доведеться сплатити.
Бобрик приречено вислухав винесений вирок, витягнув гаманця.
Теплого літнього дня, рано-вранці, усі хвилювання, пов’язані з триклятим предметом розкоші, досягли крайньої межі. О-о-ог-г, — застогнав Бобрик, виявивши вдосвіта свою матеріалізовану голубу мрію в гаражі. У-у! — розлючено випустив крізь скривлені вуста повітря й ухватився обома руками за молотовище. У-ух, — підняв високо над головою молота й зо всієї люті гамсельнув по блискучій поверхні приватної власності.
Коли було вибите все скло, зім’ятий, здірявлений салон, Бобрик Іван Іванович, знесилено опустившись на підлогу, істерично засміявся.
