Від свідчень Пауля Еренфеста — австрійського фізика і друга Айнштайна, який впав у відчай, побачивши, як наука і технології стають засобами тиранії, до протистояння між південнокорейським майстром гри в ґо Лі Седолом і програмою штучного інтелекту AlphaGo, що втілює центральне питання найамбітнішого незавершеного проєкту фон Неймана: створення машини, що самовідтворюється — інтелекту, здатного еволюціонувати за межами людського розуміння і контролю.
Книга Бенджаміна Лабатута «MANIAC», яка нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія, — це художній твір, заснований на наукових фактах і натхненний портретами науковців-новаторів ХХ століття, що пояснює, як геніальні вчинки можуть назавжди змінити світ.
Курт Ґедель мав серед учених майже божественний статус. Наприкінці життя Альберт Айнштайн зізнався, що власна праця вже не мала для нього великого значення, і він ходив до свого кабінету в Інституті перспективних досліджень, де Ґеделеві завдяки клопотанню Янчі запропонували професорську посаду, заради привілею прогулятися туди разом з австрійським логіком. Їх пов’язувала величезна прихильність один до одного. Ґедель був, мабуть, єдиною живою людиною, яка відчувала право сумніватися у найвидатнішому фізику XX століття. Як подарунок на день народження Альберта він придумав розв’язок рівнянь поля загальної теорії відносності, змоделювавши Всесвіт, у якому насправді можна було подорожувати в часі — ідея, яка дуже подобалася Ґеделю, що був по‑справжньому щасливим і безтурботним лише у глибокому дитинстві. Напади параної почалися ще в підлітковому віці, а в Америці його розум викривлявся й спотворювався, зрештою застигнувши в дуже деформованому уявленні про реальність. У Ґеделя розвинувся серйозний розлад харчової поведінки: він споживав лише масло, дитячі суміші та проносне. А ще почав бачити привидів і був певен, що інші математики хочуть убити його, щоб помститися за нерозв’язну невизначеність, яку він приніс у їхній світ. Він вірив, що вони скористаються газами з холодильника або отруять його їжу, тому відмовлявся їсти будь‑що, окрім страв, які приготувала і скуштувала дружина. Провал у божевілля був повільним і болісним, і нечисленні друзі Ґеделя спостерігали за ним у безсилому відчаї. У 1977 році Адель перенесла операцію і кілька місяців пролежала в лікарні. Поки вона відновлювалася, Ґедель зовсім перестав їсти. Казали, у той період він був схожим на живого трупа: зі зростом 1,65 метра він важив менш ніж 36 кілограмів. Доки Адель одужала настільки, щоб повернутися додому, він помер від голоду.
Про психічний недуг Ґеделя писали різне, але більшість згодна, що ця особлива форма параної була причиною не лише його кінця, але й неймовірних математичних досягнень. Професор Віденського університету, який познайомився з Ґеделем, коли той був ще юнаком, казав, що не розуміє, чи це специфіка роботи зробила його неврівноваженим, чи потрібно бути неврівноваженим, щоб думати, як він. Думаю, обидва припущення правильні. Ми розмовляли кілька разів, і я відчував, що логіка й логічне мислення нерозривно пов’язані з його руйнуванням, бо в певному сенсі параноя — це знавісніла логіка. «Будь‑який хаос — це лише машкара», — писав Ґедель, твердо переконаний, що на все є причина. Подібне мислення — перший крок, щоб почати бачити у буденних подіях приховані маніпуляції та чиєсь втручання. Але це не єдиний психологічний дисбаланс, що зруйнував його. Ґедель і сам зазнав впливу ідей, які власноруч приніс світу, ідей, від яких ми ще оговтуємося. Істини, які неможливо довести, протиріччя, яких неможливо уникнути — ці замкнуті в собі жахи логіки переслідували його, наче могутні демони, прикликавши яких раз, уже ніколи не проженеш повністю. Ті самі демони гризли мого дорогого друга Яноша.
Між Яношем і Ґеделем існує багато таємних зв’язків. Навіть у смерті вони все ще пов’язані — поховані на кладовищі за якийсь метр один від одного. Реакція Янчі на ідеї великого австрійця спочатку була малопомітною. Так, його грандіозний задум зруйновано, але фон Нейман не був схильним упадати в депресію. Він змирився, ніби нічого не трапилося. Але цей випадок мав на нього відчутний уплив. Не знаю, чи інші помітили, але я — точно. Він більше не був таким, як раніше. Невдовзі після його повернення з Кеніґсберга я відчув, що в ньому чогось бракує, щось утрачено, і ця втрата, ця раптова порожнеча не обмежилася математикою, а поширювалася на його світосприйняття загалом, і з роками воно ставало все похмурішим. Звісно, те, що незабаром після знайомства з Ґеделем до влади прийшли нацисти й почали гоніння, не додавало оптимізму, але не стало несподіванкою для Янчі — лише яскраво підтвердило цілковите розчарування в людській порядності й остаточно довело ірраціональність людського роду.
Мало‑помалу дивний хлопець, приречений на велич, якого я знав зі школи, став іще більш відчуженим, і за кілька років повністю перевернув своє життя: у 1933 році залишив професорську посаду в Берліні ще до того, як нацисти почали звільняти євреїв із німецьких університетів, а через два роки публічно відмовився від членства в Німецькому математичному товаристві. Для Янчі було особистою образою, що якась нація, група людей чи окрема особа обирає низьку примітивну філософію нацизму, а не думки Айнштайна, Ганса Бете, Макса Борна, Отто Фріша і багатьох‑багатьох інших, включно з ним самим.
До Америки ми пливли на одному кораблі. Він змінив ім’я з Яноша на Джонні (я з Єнива став Юджином), і спочатку все складалося вдало для нас обох. Однак після народження доньки його шлюб розпався, Маріетта пішла від нього, і хоча він зустрів Кларі й швидко одружився, їхній бурхливий роман набрав гіркоти, щойно закінчився медовий місяць. Зовні його життя в Сполучених Штатах було майже таким же чудовим. Викладання в Принстонському університеті, а тоді запрошення до нещодавно створеного Інституту перспективних досліджень, установи, яка швидко відібрала в Ґеттінґена статус світового центру математики й дала притулок іншим утікачам з Європи: Герману Вейлю, Джеймсові Александеру, Вольфґанґу Паулі та Андре Вайлю. Янчі отримав там повну свободу і міг присвятити себе будь‑яким дослідженням — у винятковому інтелектуальному середовищі й без зобов’язань викладати. Якийсь час Інститут очолював великий Оппенгеймер, а Алан Тюрінг мало не став асистентом Янчі, але з початком війни вирішив повернутися до Англії. Янош продовжував летіти вперед із тією ж шаленою швидкістю, але я бачив, що всередині він страждає, безладно метається, позбавлений орієнтиру, не здатен знайти щось, чόму міг би присвятити всю свою увагу. І це завдавало йому болю. Річ не лише в тому, що це турбувало його психологічно, — думаю, він відчував справжній фізичний дискомфорт. Він відчував жагу й свербіж, наче тигр, що ходить туди‑сюди, чухаючи коросту об ґрати клітки. Янчі дуже хотів вирватися, і зрештою зробив це, та забрів на незвідану територію, у зрадницьку пустелю, де виходив за межі розумного, поки нарешті не загубився. Після того, що сталося з Ґеделем, я постійно боявся за нього, бо щойно дитяча віра в математику покинула його, він став ще практичнішим і ефективнішим, ніж раніше, але також і більш небезпечним. Фон Нейман у прямому сенсі цього слова скинув окови.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
![[Не]Знайка](https://cdn.drukarnia.com.ua/671817a35a00fc28df900176/images/ljB5avatar.jpeg){kind=avatar}
