Каральна психіатрична медицина СРСР

Більше матеріалів у телеграмі — NGO Media Bober

Історія виникнення каральної психіатричної медицини

Каральна медицина — це феномен, створений на території СРСР у 60-их роках для політичних репресій інакодумців шляхом відправлення їх у психіатричні лікарні замість в’язниць. Там “лікарі” підривали психічне здоров’я людей, вводячи їм сильні психоделічні препарати.

Центром каральної медицини став Інститут Сербського, що розташований у москві. Георгій Морозов був однією з фігур, які стали форматорами каральної медицини. 4 відділення інституту підпорядковувались напряму КДБ і не розголошували сферу своєї діяльности.

У тих же роках існували й інші психіатричні лікарні: звичайні та спеціалізовані. Але всі вони підпорядковувались Міністерству охорони здоров’я СРСР, ті у свою чергу МВС, і врешті-решт вище згаданому КДБ, створюючи ідеальний простір для так званого “розквіту” каральної медицини. Також серед сумнозвісних лікарень є Дніпропетровська психіатрична лікарня. 

Характерним для психіатричних лікарень було їхнє розташування на територіях в’язниць або поруч із ними. Дніпропетровська лікарня стояла поруч із в'язницею, і обидві будівлі огороджувались бетонним муром, а зверху був прокладений колючий дріт, по якому протікав струм. Також на території психлікарні стояли вишки з озброєними військовими. За “хворими” наглядали санітари-кримінальники (злочинці, що мали потрапити за ґрати, але вибрали як роботу працювати в лікарні). 

Серед людей, що потерпали від каральної медицини, були письменники, громадські діячі, представники духовенства та інакодумці системи такі, як Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Михайло Якубівський, Василь Сірий, Ганна Михайленко, Борис Ковгар та багато інших. Найвідоміший із них — це Леонід Плющ, що написав книгу про своє перебування в психіатричній лікарні “У карнавалі історії”. 

Щоб уникнути західного впливу на психіатрію в СРСР, радянські психіатри заклали в основу психіатрії вчення Івана Павлова. Воно полягало в тому, що, поєднуючи умовний стимул із безумовною реакцією, з’являється стійке тимчасове новоутворення, проте він робив експерименти над умовним рефлексом на собаках, а КДБ вирішили, що можна це повторити на людях та заткнути роти тих, хто не був згодний із партією. Всі, хто критикував це вчення, різко вийшли на пенсію, або опинилися на менш впливових посадах. Тоді фактичну владу над каральною психіатрією СРСР отримав Андрій Снежневський. Також він майже одразу став радником міністра охорони здоров’я з питань психіатрії та директором Інституту психіатрії. 

Діагнози каральної медицини 

Найпоширеніший діагноз дисидентів — шизофренія повільного протікання, яка ніби була легшою формою звичайної шизофренії. І завдяки тому, що чітких симптомів не було визначено, лікарі могли маніпулювати цим діагнозом. 

Це був дуже зручний спосіб затикати роти тим, хто не влаштовував партію. А після звільнення із закладів колишні пацієнти отримували приписку з інвалідністю 2-ої стадії та юридичний статус “недієздатних” чи “непрацездатних”. 

Якщо подивитися на перелік діагнозів, можна побачити там повну відірваність від реальних медичних діагнозів: гострий психоз на ґрунті націоналізму, реформістська параноя, некритичне ставлення до власного ненормального стану, завищена самооцінка,  ревізіонізм марксизму-ленінізму, шизоінакодумство, патологічний індивідуалізм, погана адаптація до соціального середовища тощо.

Якими ліками “лікували” в медичних закладах каральної психіатрії?

Галоперідол є типовим антипсихотичним препаратом. Його використовують для лікування шизофренії, тиків при синдромі Туретта, манії при біполярному розладі, марення, ажитації, гострого психозу та галюцинацій від алкогольної абстиненції. Галоперидол може спричинити руховий розлад, відомий як пізня дискінезія (це ятрогенний розлад, який призводить до мимовільних повторюваних рухів тіла, зокрема гримас, висовування язика або поцмокування губами, що виникає після лікування препаратами), який може бути постійним. Може розвинутися злоякісний нейролептичний синдром (є рідкісною, але небезпечною для життя реакцією, яка виникає у відповідь на антипсихотичні засоби (нейролептики) або інші препарати, які блокують дію дофаміну). Серед симптомів висока температура, сплутаність свідомости, ригідність м’язів (неможливість їх згинати), коливання артеріального тиску, пітливість і швидке серцебиття. Ускладненнями можуть бути розпад м’язів (рабдоміоліз), високий рівень калію в крові, ниркова недостатність або судоми й подовження інтервалу QT (є мірою затримки реполяризації шлуночків, а це означає, що серцевому м’язу потрібно більше часу, ніж зазвичай, щоб зарядитися між ударами; також може викликати тахікардію), останнє особливо при внутрішньовенному введенні.

Сірку вводили як покарання, а реакцією організму на неї була висока температура (40 градусів), обмеження рухливости та біль на місці уколу. 

Оксигенна терапія. Простір між шкірою та м'язами наповнювався чистим киснем. Впродовж наступних 3 днів газ поступово розчинявся, а шкіра поверталася до нормального стану.

Інсулін. Його вводили для шокової терапії зазвичай зранку, адже в цей час пацієнтів не годували, а введення інсуліну впливало на різке зниження рівня глюкози (основного харчування мозку) в організмі, що могло призвести до коми. 

Ці всі ліки призводили до того, що людина втрачала інтерес до всього, що її раніше цікавило, та ставала байдужою до власного життя. 

На початку 70-их років на Захід потрапили документи з особистих справ пацієнтів каральної психіатрії, а СРСР згодом виключили з Міжнародної асоціації психіатрії. У 2020-му випадок каральної психіатрії трапився в анексованому Криму, що стало доказом злочинів росії. 

Каральна медицина у світі

У Китаї каральна медицина застосовується для дисидентів (політичних активістів, захисників прав людини, учасників руху “Фальгун” та інших опонентів. Їх часто відправляють до психіатричних лікарень без рішення суду. Їм можуть ставити такі діагнози, як “психологічна нестабільність” або “параноя”, через їхні політичні переконання, після чого піддають примусовому лікуванню препаратами або навіть шоковій терапії. 

Північна Корея. Тортури в медичних закладах: у Північній Кореї каральна медицина включає примусове лікування в жорстких умовах. Звіти свідчать, що в тюремних лікарнях застосовують примусову медицину, що супроводжується жорсткими умовами утримання, які призводять до серйозних наслідків для здоров'я. Оскільки багато дисидентів і політичних в'язнів не мають доступу до якісної медичної допомоги, примусове лікування часто використовується як форма катування. 

ПАР (за часів апартеїду). Катування під виглядом лікування. У Південно-Африканській Республіці за часів апартеїду деяких політичних активістів і правозахисників ув’язнювали в психіатричних лікарнях. Там їх піддавали примусовому лікуванню, яке нерідко супроводжувалося катуваннями та нелюдськими умовами. Часто це робилося для того, щоб дискредитувати активістів, представляючи їх "психічно хворими" і  виправдовуючи в такий спосіб їхню ізоляцію.

Чехословаччина (за часів комунізму). Психіатричне переслідування інакомислячих. У комуністичній Чехословаччині запроторення дисидентів до психіатричних установ було поширеною практикою. Інакомислячим часто ставили діагнози «психічних розладів», аби виправдати їхню ізоляцію та лікування психотропними препаратами. Зокрема ця практика торкнулася багатьох учасників правозахисного руху «Хартія-77», які зазнали переслідувань за свої переконання.

США. "Лікування" гомосексуальности та активістів. У середині 20-го століття в США використовували каральну медицину щодо ЛГБТК+ людей, яких примушували до "лікування" гомосексуальности, включно з електрошоковою та гормональною терапією. До того ж у період після Другої світової війни політичних активістів і громадян, запідозрених у «нелояльності», могли поміщати в психіатричні установи.

Румунія (за правління Чаушеску). Примусове лікування інакомислячих. У комуністичній Румунії за диктатури Ніколає Чаушеску застосовували психіатрію для ізоляції та «лікування» тих, хто виступав проти режиму. Політичних опонентів часто насильно госпіталізували й примушували проходити психіатричне лікування, зокрема за допомогою важких психотропних препаратів, щоб дискредитувати їх і змусити мовчати.

Аргентина (за військової диктатури). Застосування психіатрії для репресій: Під час диктатури в Аргентині (1976–1983) застосування медичних і психіатричних заходів проти політичних противників стало частиною репресивної стратегії. Звіти свідчать, що підозрюваних дисидентів насильно госпіталізували для «лікування» психічних розладів і використовували примусове лікування як метод контролю та залякування.

Іран. В Ірані каральна медицина використовується для придушення активістів, правозахисників, журналістів та опонентів режиму. Політичних ув’язнених часто примусово відправляють до психіатричних лікарень, де їм ставлять діагнози "психічних розладів" через політичну активність. У в’язницях, як-от тюрма Евин, затриманим часто відмовляють у медичній допомозі як покарання. Жінок-протестувальниць можуть направляти на «реабілітацію» з метою дискредитації їхніх поглядів. Членів ЛГБТК+ спільноти змушують проходити примусове лікування та «корекційну» терапію. Ці заходи слугують залякуванням та контролем населення.