РОЗДІЛ II
«Дозвіл на мрію»
О шостій ранку, він вже не спав. Не те щоб не хотілося довше повалятися у такій м’якій, теплій, стовідсотково комфортній постілі; подивитися декілька крутецьких сновидінь, у котрих хлопець скаче на гнідій крізь прерії, під шум вітру, й сонце підпалює його вії… тільки от обов’язок кличе. Гроші самі себе заробляти не стануть. Хіба, якщо ти усе ще віриш, що можливо зірвати куш моніторингом бірж та закидуванням ставок.
-Боже, чому я надто реаліст, аби бачити сенс в різних «темках»…
Справді, мабуть було б ліпше перебиватися від «Мівіни» до «Мівіни», та вікувати надією на краще існування. Ніби: «Ось, ось воно! Трохи, ще трохи і я більйонер!» Доросле свідоме життя, це тобі не іграшки, а сумлінна праця і вдосконалення свого аватара. Наш герой закінчив аж цілих двадцять п’ять циклів. Успішно чи ні, судити не варто. Це рольова гра, де можна обирати задовільний напрямок розвитку. Хоч нажаль нікому й не лишають можливості самостійно задати початкові параметри персонажа.
Кава остигала, змішуючись з залишками попередниці, і залишаючи на стінках ще одну плівку. Цікавий факт: теоретично, якщо зробити зішкріб, то можна встановити вік чашки та рівень байдужості власника до її стану.
Напевно єдине в чому за ним неможливо було помітити нечулості – ставлення до грошей… грошви, грошиків. На заробляння статків пішла більшість часу та людського енергетичного ресурсу. Бо рівень вдоволеності прямопропорційний сумі на банці Моно, або ж в закрутці, схованій на антрісолях (ті, що в коридорі праворуч, перші дверцята, не дякуйте). Раптом цього виявляється недостатньо, треба знайти ще одну роботу, ще, і ще, і… так можна продовжувати допоки кількості взятих шабашок перестане поміщатися у таймінг сонячного дня. Одначе, якщо що, ми завжди вільні боротися із законами Всесвіту. Канони геть! Свободу Космосу! Ох вже ці утрування... Однак, погодьтеся, цей світ прогнив, й в гонитві за потрібними для кожного копійчинами, люди втрачають дещо суттєвіше - особистість. Ба більше, періодично навіть гідність. Сердешний той, хто шукає щастя в грошах. Та ще тривожніше за ідеалістів.
Тож, хлоп сидів за ноутбуком, й, відведені ним особисто, трудові години поволі минали. Питання сніданку, ще навіть не поставало в голові. Адже просто-таки вже набридло їсти що прийдеться, оскільки не встигаєш попіклуватися про себе, через постійну зайнятість. Та розмірковувати над тим, аби шукати людину, яка схоче розділити побут та складний характер, сформований зі старих вестренів* і похмурих коміксів, немає настрою. До того ж, наш герой вже закоханий без відповіді в одну постать.
Однак, повість скінчилася.
Як і нічні марева про вільний політ над пустками історичного Дикого Заходу. Перед очима постала реальність, й сенсу в тому, щоби годувати уяву марними сподіваннями на диво, немає. Але… напевно, дуже хотілося б дозволити собі хвилинну слабкість. Хоча б у цьому. Прикро, що стандарти соціуму ще з малечку нав’язують модель, при котрій в нього навіть не було шансу отримати пробачення від самого себе за деякий час прокрастинації.
Бо він годувальник, опора, непорушний вказівний камінь та поводир. От тільки для кого? Поки британські вчені не розгадали цю таємницю.
Будильник сповістив про те, що саме час запобігти виникненню гастриту. Та й в перспективі витрачати кошти на лікарів, також бажання не було. Пігулки дорожчі за гречку. Хоча, це вже не точно.
Вода повільно протікала через фільтр, й вивільняла класичний кавовий аромат. На пательні шкварчала каша, яку хлопець їв на сніданок, обід та вечерю останні три дні. Він неквапливо нарізав імпровізований салат з огірка та залишків капусти, і несвідомо прислухався до звуків банджо**, які доносилися з колонки.
Картина його звичайного ранку потанула у далекому шумі розпечених степів. Поношений капелюх сховав голову від променів безжального літнього сонця. Десь поруч безтурботно підхропував вірний кінь. Тінь від липи ковзала по намету простого сільського хлопа, який змучений нескінченною дорогою, знайшов прихисток у цій мальовничій діброві. І ось неочікувано, в пересохлі від пилу ніздрі, вдарила свіжість. Він здійняв втомлені очі до неба та побачив як важкі хмари покривають горизонт.
«Ну от, знов злива, а я ніяк не придбаю собі парасолю…», - подумав наш герой, коли запахло по-справжньому смаленим. Бо в своїх прекрасних міркуваннях й зовсім забув про гречу, яка стояла на плиті.
Та не бентежтеся, страву усе ж вдалося врятувати, ба більше виправити смак за допомогою усього одного яйця.
За сніданком накрила туга. Він заціпеніло тупив у вікно. На вулиці гуркотіли вантажівки, із сусідньої квартири доносилися звуки активного ремонту, десь вдалині грала музика.
Сидів і думав, що втомився. Знесилився вести неначе чуже життя. Скільки б зусиль не прикладав, усе одно не ладний досягти бажаної свободи.
«Просто треба більше грошей…»
Чи може інший шлях – відречення від благ цивілізації.
А що? Різко змінити вектор, стати відлюдником, на збереження придбати шматок землі десь на межі географії та забути про всі обов’язки та тяготи соціального існування. Хм… виглядає, як непогана ідея.
«Цікаво, чи такий чоловік зміг би справити на неї враження?»
О, вовкуватий, немитий, з виду грубий, проте в душі м’який та добрий... Погляд з-під лоба, простакувата поведінка, яка нібито має вказувати на невисокий інтелект, проте... насправді він вміє гарно розмірковувати, можливо навіть писати вірші. Але про це не дізнається ніхто окрім неї, бо тільки героїні своїх найзаповітніших мрій, готовий присвятити кожен рядок, виведений на сторінках життя потом й кров’ю. Тільки б зустрілися тії блужденні душі, то натрудженими руками звів би дім, і засадив сад, щоби навесні споглядати за тим, як вона бавиться з їх дітьми під квітучою грушею. Тиша й спокій подалі від основного сюжету.
Оце воно.
Але повість скінчилася.
Хлопець роздратовано зітхнув та повернувся назад до кімнати. Скільки разів не накатувала нудьга, він намагався ніколи не замислюватися над тим, як в дійсності порожньо в квартирі. Наче усе необхідне є, одначе інколи не вистачає дрібничок. Якось не хотілося витрачати зайвих коштів, не здавалося, що це може наповнити пустовини, які скоріше в душі, аніж ззовні.
Та сьогодні видався доволі дивно-замарений день. Тому оглянувши навколишнє з десяток разів, хлоп прийшов до чіткого висновку, що було б достатньо непогано пройтися до найближчого магазину та придивитися пару-трійку речей для декору. Тому що, лишатися тут… на самоті… стовідсотково поганий план.
Простоявши перед шафою з пів години, йому зрештою вдалося обрати більш-менш не сороміцький наряд для виходу з дому. Не дивлячись на те, що вибір стояв між єдиними джинсами та п’ятьма чистими футболками (одна з котрих, виявилася брудною). Отже, зібравшись, кінець кінцем, наш герой вийшов на вулицю й попрямував до своєї цілі.
А шлях простягався через парк. У будні, тут майже безлюдно, тому і прогулянка стала достатньо приємним відкриттям. Він йшов по алеї вздовж невеличкого старого струмка, й намагався не корити себе за те, що замість додаткових годин роботи, обрав цю спонтанну вилазку. Не можна ж постійно сидіти вдома, відмовляючись зустрітися з друзями, виходячи тільки з огляду на потребу.
Стояла сильна задуха, яка явно віщувала дощ. Глибоко подумки, хлопець чомусь зрадів можливій зливі. Потрапляти під неї не приємно, однак хотілось чогось нестандартно дурного у цей день. Тож звернувши на вузьку стежинку, він дістався гарного містка, на якому інколи любив обмірковувати різні важливі питання: купити xbox чи playstation, написати Ярині або не ризикувати щелепою, вступати в ВУЗ альбо перечекати рік? В останньому, помилки не вийшло. Посміхнувшись спогадам, вирішив лишитися на місці та зачекати на зміну погоди. Стояв, обіпершись на перило і обережно озирався навколо.
Колись чисте джерельце, тепер цвіло зеленню й пахло болотом. Здійнявся вітер, ширячі парком квакання жаб. Одначе його не сильно це непокоїло. Віддавшись філософським дебатам про відречення від усього матеріального та дивовиддям про зустріч з «тією самою», він ніби зник для світу. Під тиском вагомих думок, хлоп механічно потягнувся до кишені, діставши звідти потерту пачку, яка мусила витупити пігулками проти болю від неспівпадіння «очікувань» з «реальністю», однак, на превеликий жаль, вона виявилася порожньою.
Світло стало тьмяним, й не через хмари, що накрили місто, а від розчарування, яке вмить охопило чуття. Хлопець розгублено почав оглядатися, десь лишалася крапелька надії, що хтось прийде на клич про допомогу. Раптом, на коротку мить, він зустрівся очима з дівчиною, котра стояла навпроти. Зібравши усі сподівання в кулак, наш герой зробив декілька великих кроків до незвіданого.
*Вестерн (англ. western, буквально — західний) — жанр про освоєння та підкорення Дикого Заходу у XIX столітті[1]. Цей напрям характерний переважно для кінематографу США, може включати різні жанри, наприклад, комедію, екшн, детектив, трилер і навіть фантастику; вестерн характерний для кінематографа, телебачення, літератури, живопису і інших видів мистецтв.
**Банджо (англ. banjo, алб. Banxho, нім. Bandscho, дан., нід. і швед. Bandzjo, ісп. Banyo) — струнний щипковий інструмент схожий до гітари або лютні. Головним чином використовувалася у американському стилі музики – кантрі.
