(Нарис)
Не буде тут ні цілісної структури ні сюжету, авторка саме не знає який в цієї історії початок, а який кінець. Це просто надруковані книжкові думки.
Книжкові думки - це коли ти читаєш 300 сторінок за раз і бачиш світ як витвір макраме в якому сплелись не тільки нитки а й все що було під рукою майстра, так наче ви розмовляєте по телефону наводячи каракулі на папірці, а поклавши слухавку бачите ціле торнадо з чорнил та дивуєтесь власним рукам, які скористались шансом трохи пожити власним життям. Так само ти починаєш бачити всесвіт, як дивне плетиво звуків, силуетів, кольорів де історії пишуться в хаосі, а створіння які їх пишуть, щиро вірять в підконтрольність ситуації. Тому на превеликий, для вас читачі, жаль ця історія така ж хаотична як і світ.
Отже куди ж відправитись, куди ж... Свідомість штука цікава здатна перенести в будь-який спогад навіть в той, якого ніколи не існувало, але він все одно є на мапі свідомості.
Якщо ви любите ефектні спецефекти, то можете уявити миготіння безлічі кольорових вогників з яких плавно склався простір.
Це був повний ідіотизм, але не банальний. Конкретно цей ідіотизм був настільки гарно змальований уявою, що його хотілось втілити хоча б просто щоб побачити це диво людської креативності в живу.
Здавалося, що в тонких та ніжних руках дівчини була звичайна філіжанка американо, що в нашому суспільстві зазвичай подавалось чоловікам, але прості філіжанки американо таки здатні на дива. Конкретно в дану секунду ковток брунатного напою активізував ту частину мозку, яка відповідала за вигадливість. Отже сміливо можна звинувачувати в більшості архітектурних див каву, ( був звичайно випадок з надихаючим огірком, але ця ситуація замовчується більшістю архітекторів через її не поетичність та не інтригуючу , не естетичність). Дівчина вдивлялась в порожнечу, своїми карими очима, якби вона робила це не з прищуром голодного та воєвниче налаштованого орла можна було б побачити наскільки вони в неї були великі, ба більше рухливі як в сови, за збігом обставин координати цієї порожнечі знаходилися там же де й брудний бокал вина. Бідолашний офіціант, прибираючи посуд відчув на собі усю силу погляду, через що мало не вронив той самий бокал. В цей час клієнтка за столиком напроти досі сиділа завмерши, від думки що просвітила її мозок та схоже ненадовго викинула за межі реальності. Думка ця містила в собі доволі цікавий план, на зміст якого точно вплинули ті романтичні фільми, де головний герой чи героїня, за збігом обставин кардинально змінює своє життя, а заразом і місце проживання придбавши невеличкий котедж десь за містом. Ідіотизм та й годі, але її внутрішній дитині ці казки подобались, так само як і астрологія, не те щоб вона щиро вірила в неї, їй просто подобалась думка про те що зірки мають більше значення ніж просте існування у формі розжарених газових куль.
Хтось впустив ложку, дзенькіт якої немов би вивів з трансу. Дівчина сіпнулась через що з недбало зав’язаного пучка русявого волосся випали декілька пасом, які вона за звичкою заправила за вухо.
В майстерні було тихо, лише ричання автомобілів, яке лунало з прочиненого вікна нагадувало про причетність цієї кімнатки до реальності. Вона була художницею. Це означало, що майстерня слугувала для неї місцем перетину реального та фантастичного, того що було в серці та того що просто було, як наприклад ці пензлі, потріпані, замурзані, але з відчуттям виконаного обов’язку. Дівчина вже переодягнена в робочий одяг, який являв собою не менш замурзані джинсовий комбінезон та колись білу футболку, вже змішувала фарби на шматку картону. Старий мольберт мирно стояв в кутку та тримав полотно, скидалось на те що, це він намалював твір та хотів показати його своїй наставниці.
Китові душі... Тихо та задумливо промовляла Вона.
Ви колись думали про китів? Думали про них по справжньому, за межами реальності та прописаних в енциклопедії фактів. Це велетенські створіння які схожі на риб але не мають з ними нічого спільного окрім території. Вони наче вигнанці які живуть сім'ями, наче розуміють що лише вони самі можуть по піклуватися один про одного, вони велетенські ссавці які відчувають на собі тиск цього світу в буквальному сенсі цього слова, одні з небагатьох тварин яких можна довести до самогубства. Вона думала, ні вона знала що кити є і серед людей. Поки більшість товстолобиків, людей плаває швидкими потоками, вони пересуваються повільно під тиском оточення, вони співають та вибризкують зайве час від часу, але в свій граційно-китовий спосіб. Більшість з цих вибризків зараз знаходяться в галереях по всьому світу, люди співають та переспівують їх століттями, деякі шкодують що китову душу не оцінили тоді, не оцінюючи китових душ які є зараз, і яких згодом теж шкодуватимуть. Вона мала китову душу, часом була в цьому невпевнена, але той факт що вона збагнула феномен китової душі вказував на це неоново блакитною стрілкою.
Кава має велику силу...
Пензлик номер 4 з пласкою щетинною шурхотів по полотну, залишаючи по собі бузковість. Це було приємне відчуття, наче чарівник видобув зорі з чарівної палички. Кольори, найбільший скарб художника, ніхто не цінує цього повсякденного явища як художники, вони знають їх, вони пам’ятають їх, а мати окреме місце в пам’яті, особливо художника, велика честь. Вона не називала це малюванням ніколи, олійні фарби та полотна були для неї чимось більшим, вони були для неї всім. Тільки так вона мала змогу жити повноцінним життям, тільки вони могли надати сенс усьому що її оточувало, Вона вдихала фарби і життя набувало смаку, Вона шурхотіла пензлем і шум всесвіту ставав мелодією, її серце билося тільки заради цього та за допомогою цього. Зірки вистрибували з очей, недбалий пучок раз у раз здригався, Вона творила. Ось що це було, не просто творчість це було створення. Все з нічого. І це все вона була готова нести людям, відкрити їм фантастичний світ барв та їх історій, в часи коли люди втрачали орієнтири це мале мало ким відоме явище, як колір могло повернути їх до цінування дрібниць. Вона не прагнула бути лідером ні, ні вона прагнула розкрити людям очі, щоб вони бачили світ таким яскравим яким він намагається бути, а не таким яким його хотіли бачити люди. Таким недосконалим, та потребуючим людського втручання.
В казках зазвичай є три бажання, і якщо розмірковувати за цим принципом людський розвиток можна поділити на 3 етапи.
Перший етап - людина забажала жити та панувати на землею.
Другий етап - людина забажала комфорту та панування над іншими людьми.
Третій етап - людина побачила якої накоїла шкоди та захотіла все виправити.
До третього етапу ми досі йдемо.
Вона хотіла показати дивовижність усієї ситуації яка складалась протягом багатьох тисячоліть.
Їй для цього цілком би вистачило полотна, фарб, пензлів та бачення. Єдиний нюанс був у тому, що мало хто хотів бачити її. Більшість людей вважало її шматком сирої глини, всі прагнули пояснити їй, що вона стане кимось великим та неймовірним, як чарівник країни Оз тільки занадто чесний, але Вона в свою чергу не розуміла чому вона мусить кимось стати, коли вона вже є. Вона вже існувала і це було проблемою, коли люди починають існувати вже, а не в примарному та в той же час зрозумілому усім колись, вони викликають багато дивних поглядів та реплік. Бо бути кимось колись це наполегливість та цілеспрямованість, а бути кимось вже це зверхність та егоцентризм. Вона не вважала що вже всього досягла, вона просто розуміла що ніколи не досягне всього, не буде в житті моменту коли вона зможе глибоко видихнути та спокійно сказати, що зробила все що хотіла. Ні, життя для неї не було списком задач, це скоріш калейдоскоп з людей, природи та подій, який вона не крутила, а тільки спостерігала, цей калейдоскоп життя не завжди давав очам пристосуватися до змін, а інколи навпаки зациклювався на одному візерунку.
Пензлик шурхотів по полотну та періодично з дзенькітом бився о стінки пляшки з розчинником для фарби. В цьому звукові було щось заспокійливе, наче вітер колише верхівки дерев.
Впевнена вам вже набридло сприймати описану мною героїню як загадкову “її”, справа в тому що ім’я вона має надзвичайно звичайне, одне з найбільш розповсюджених. І ім’я їй Марія, все ж таки це мої книжкові думки. В подальшому ви дізнаєтесь що це ім’я має багацько варіацій, що доволі логічно оскільки Марій по всьому світі теж багато. Клянусь, я б з радістю збрехала та сказала, що всі персонажі вигадані та будь-які збіги випадкові, але який в цьому сенс? Я розумію коли люди віддають вигадані події іншим таким самим вигаданим персонажам, але віддавати комусь свої, цілком реальні думки це вже знецінення власного мозку, який активно працює протягом усієї доби, а надто о третій годинні ночі, щоб сформулювати те що ніхто окрім нас, можливо, сформулювати не здатен.
Відійшовши від мольберту та критично оглянувши полотно, вона наче спеціально розплющила очі більше ніж зазвичай, можливо вона хотіла побачити душу картини. На полотні пливли кити, бузкові та з жовтим відблиском, вони пливли невимушено, але по своєму граційно. Дівчина порозглядала результат своєї праці ще трохи, а потім почала витирати та ставити на місця пензлі та викидати замурзані фарбою серветки. Кімната пахла фарбами та іншою хімією, яку б будь-яка інша людина вважала нестерпною, тому будь-які люди в цій майстерні не перебували, а якщо і намагалися тримались вони не довго. Для неї ж цей запах був рідним, він був для неї ознакою живого життя. Живе життя це коли кожна клітинка повітря, яку ти вдихаєш нашіптує тобі про її пригоди цим світом, про те які вона бачила дерева та квіти, скільки сьогодні не небі хмаринок та яким кольором сонце посилає сьогоднішні світанкові промені.
Вона сіла в крісло, яке в свою чергу тихо скрипнуло. Оглянувши свою майстерню вона зупинила погляд на стелажі з книжками та іншими цікавими ( але не такими цікавими як книжки) речами. І на превеликий її жах в неї лишилась одна не прочитана книжка ( не прочитано в ній було тільки 50 сторінок ). Жах змінився інтригою та збудженим очікуванням. Вона іде в книжний!
Дзвіночок над дверима дзенькнув, та впустивши на коротку мить шум знову дзенькнув, двері рипнули та клацнули залишивши шум там де він і має бути.
За яким принципом вони закуповують книжки? Ні порпатися на полицях повних книжок Марічка любила, але не любила коли вони мали сюжетно важливі прогалини. Ні ну серйозно як можна стабільно закуповувати тільки перші та треті частини циклу який складається усього з трьох книг?! Ні ну ладно коли там не має шостої чи четвертої частини великої серії, але всього три книги і їм дійсно так важко прилаштувати на полиці їх всі? Задовільнившись найбільшою книжкою, яка на щастя була одна в серії і бідкатися через продовження не доведеться. Вона йшла по бруківці та думала. І думала приблизно таке "Це таке дивне відчуття, втратити бажання творити, ти бачиш щось, ти розумієш що потенційно можеш це намалювати але не хочеш бо тобі нудно. Нудно брати блокнот та олівець сідати та перемальовувати те що ти бачиш ззовні, а те що ти бачиш в голові здається не достатньо цікавим щоб витрачати на це папір." Вона любила свою майстерню кожну її паркетинку та клацання вікна коли воно відкривається, це було саме її місце. Її місце, яке створювало безпеку та затишок, вона вірили що до поки в неї є ця маленька кімнатка вона має дім.
Примітка яку варто запам’ятати: ніколи не називайте малювання хобі при художнику! Це жахлива помилка яка може спричинити струс мозку, а самому художнику збитки у вигляді зламаного мольберту. Для нас малювання це не просто сенс життя, це і є саме життя. Більшість займається цим з дитинства і не може уявити себе без хоча б якогось прояву їхньої дивакуватої та яскравої свідомості. (ця писанина є доказом цього)
За вікном почувся грім. По підвіконню тарабанив дощ. Під вікнами гавкали собаки. всі ці звуки перемішались та сплелись в одну композицію, яку Марійчина свідомість розбирала на окремі теми для роздумів.
Наприклад собаки.
Собак вона любила але здалеку та домашніх. Собаки що встигли пожити на вулиці здавалися їй божевільними, а як відомо божевілля не мало чітку схему та послідовність дій. Божевільні істоти скидались на персонажів з п'єси авангардного сценариста, який в якості експерименту розкидав дії по всьому аркушу щоб подивитись за відігравання чого в першу чергу візьмуться актори.
Думка крутилась в неї досі, жодна рутина з асортименту щедро запропонаваним життям не змогла її витіснити її з черепа. В певній мірі це її засмучувало, адже доведеться визнати, що вона жайворонок і міркує краще з ранку. Не так вона хотіла не вписуватись в спільноту, але що поробиш годинникарів для біологічного годинника не існує, а отже краще вона використає цю особливість по максимуму.
Годинник на телефоні показував 23:00. Тому думки, які зранку були її струмом разом із кавою то гамірним суспільством, перетворилися в спокійні хвилі які гойдали її свідомість як човник. І вже через десять хвилин вона сопіла в кріслі скрутившись клубочком. З ранку вона пожалкує що не перебралась принаймні на диван, але як на зло найміцніший сон приходив в найбільш не зручному становищі. Загалом цікава штука цей сон, люди і йому встигли надати особливого значення, інколи здається що ми не готові прийняти той факт, що деякі речі просто існують в нашому світі, бо хтось або вони самі цього захотіли. Але сни це щось інше, сни це одна з небагатьох речей яка зроблена людиною цілком і повністю без використання природи. Ну ось наприклад, звідки в снах колір? Технічно колір це віддзеркалення світла, яке ми якимось дивом здатні розрізняти за довжиною, але звідки він в снах? В снах не має світла яке могло б відбиватися, тому навіть сірі відтінки не повинні були б там існувати, але вони там є. Тому цілком можливо що наш мозок це великий проектор, наче оті старі камери з плівкою яку потрібно швидко крутити, тоді за цією логікою наші повіки це екран, полотно на яке проецирується зображення. Цікава штука ці сни. І відтворюємо ми доволі химерні сюжети, інколи вони не гірші за фільми жахів, а інколи відчуваєш себе Алісою в країні див. Ось наприклад зараз Маруся бачила сон про Грузію. Він їй подобався, зокрема через гори які були схожі на клаптикову ковдру з різноманітних відтінків зеленого та помаранчевого, звуки потягу та запах свіжого хліба. Вона ніколи не була в Грузії, але Грузії це не заважало їй снитись.
