Harper's Magazine, 288, квітень 1994
На першому курсі я читала “1984”. Мені було чотирнадцять і я мала от-от завалити алгебру, що тоді сприймалося так, ніби мене переслідує мафія або я когось застрелила, й поліція вже виїхала. Проте в мене не було аж так багато часу, щоб перейматися цим.
Тривав баскетбольний сезон, і майже щовечора ми грали. У Міссісіпі школи розташовані далеко одна від одної, й іноді нам доводилося їхати за двісті миль* до академії Панола, Шаркі-Іссакаїна, дивно, як ці старі назви повертаються до мене; іноді ми виїжджали ще до закінчення занять у школі, а верталися додому аж о дванадцятій чи першій годині ночі. У підлітковому віці я не відзначалася енергійністю, і мені це давалося важко. Постійне перебування у світі підліткових спортивних заходів із високим рівнем шуму — завивання сирен, рев натовпу, гучний тупіт гравців, що мчать майданчиком — тримало мене у своєрідному перманентному стані приголомшення; навіть тиша просякла луною бляшаних дахів сільських гімназій, і вночі я зчаста прокидалася в паніці, думаючи, що гравець проривається крізь вікно спальні або що в мене летить баскетбольний м’яч, й от-от вибʼє зуби.
Я читала “1984” на задніх сидіннях кадилаків, б'юїків, лінкольнів, їдучи через рівнинну зимову Дельту, а в ногах лежали скинуті оксфорди й підручники. Наші батьки — кваліфіковані спеціалісти, в основному, юристи, оптометристи, процвітаючі місцеві сантехніки — по черзі возили нас туди і назад. Інші чирлідерки нарікали, що їм не дозволяють їздити з гравцями, але хоча я теж ремстувала разом із ними, в глибині душі була неприємно вражена галасом в автобусі команди, наповненою хлопцями, які кричали всіляке, коли ти проходила повз них у їдальні. Автомобілі ж, з іншого боку, були широкими, просторими, тихими. Зазвичай чиясь матір пекла печиво, завжди були картопляні чіпси і старі номери журналу Seventeen.
Тепер, коли я про це думаю, гадаю, що прочитала “Колгосп тварин” ще до “1984”. Вона трохи мене засмутила, особливо кінцівка, але фраза "УСІ ТВАРИНИ РІВНІ, АЛЕ ДЕЯКІ РІВНІШІ" відгукалася мені знайомими почуттями, які я відзначила як поширені серед вищих ешелонів чирлідерських команд. Нашою капітанкою була зла дівчина на ім'я Сінді Кларк. Вона багато говорила про дух і енергію, про те, яка важлива командна співпраця, але вона і її подруги піддавали молодших дівчат остракізму і поза майданчиком ставилися до нас жахливо. Сінді була приблизно мого зросту, тож мусила бути моєю партнеркою в деяких трюках, що не подобалося їй так само, як і мені. Я пам'ятаю популярну в той час пісню, там були такі рядки:
Ми сімʼя
Зі мною всі мої сестри
З якихось причин це включили в одну з наших кричалок, і Сінді та я часто мали вигукувати її разом: обійнявшись, спираючись одна на одну, як п’яні, з радісними посмішками, вдаючи сестринство, якого між нами, насправді, достоту не було.
Хоча існував різкий поділ між старшими і молодшими дівчатами, нас також розділили, незалежно від віку, на дві чіткі категорії: снобок і повій. Снобки мали пласкі груди, гарний одяг, були нервовими та вередливими. В обличчя вони завжди поводилися цукрово-солодкаво приязно, але насправді то була неприємна компанія пліткарок, що постійно намагалися як не вкрасти одна в одної хлопця, так зфальшувати результати конкурсу краси. Повії походили з бідніших родин і загалом були популярніші. Вони пили пиво, цілувались з хлопцями в коридорах і мали жахливі чорні засоси на шиї. Наша група ділилася майже навпіл. Фізично та економічно я належала до категорії снобок, але в школі мені велося не надто добре, і я не була достатньо завзятою чи товариською, щоб чітко кудись вписатися. (Аби бути справжньою снобкою, потрібно було постійно майструвати платформи для якихось чергових парадів чи організовувати спільні обіди для Клубу підтримки.) Повії, гадаю, мудріше ставилися до подібних дурниць: вони курили, пили, і мені, переважно, були набагато симпатичнішими.
Оскільки загалом це були міцні дівчата, вони ставали опорою конструкцій, основою, з якої піраміди поставали і, час від часу, падали. Я, найдрібніша в групі, мала працювати з ними досить тісно, на спеціальних заняттях після звичайних тренувань з чирлідингу, оскільки саме вони підіймали мене в повітря, страхували під час гімнастичних трюків, на їхніх плечах я мусила стояти, щоб утворити неодмінну піраміду. Усі вони мали для мене пестливі прізвиська і, хоча були непохитно гетеросексуальними, балували мене так, — хоча, я впевнена, жодна з них цього не усвідомлювала, — що це було мало не непристойним: вони лоскотали і щипали, шльопали по сідницях, у переповнених машинах тягнули мене до себе на коліна і наспівували дурні пісеньки з радіо прямо у вухо. На іграх вони мене цілковито ігнорували, оскільки вся їхня увага присвячувалася флірту з усілякими хлопцями та продумуванню способів поцілуватися з ними. Оскільки я була ще надто юною, щоб цікавитися хлопцями і мені бракувало розкоші в бюсті та ширини в бедрах, щоб вони зацікавилися мною, мене виключили з цього дійства. Але все ж повії шкодували мене і радили, як зробити себе привабливою (пірсинг вух, довше волосся, серветки в бюстгальтері) і, коли ми тинялися після тренувань, часто розповідали мені життєві історії про різні сексуальні, акушерські та гінекологічні жахи, деякі з яких досі змушують очі округлюватися, коли я їх згадую.
Холодні спортзали з високими стелями нагадували стайні і звичайно розташовувалися посеред якогось безлюдного поля. Ми завжди мерзли у тих куцих картатих спідницях, ноги вкривалися гусячою шкірою, поки ми плескали і тупотіли об пожовклу дерев'яну підлогу. У перервах робили ненависні трюки посеред майданчика, які включали небезпечні стрибки, складну синхронізацію та, найімовірніше, сльози й докори в роздягальні. Щойно все закінчувалося і дзвоник сповіщав про початок третьої чверті, молодші дівчата похапцем, наче зграя ненажер, кидалися до буфету за кока-колою, картоплею фрі та шоколадками “Херші”, розбігаючись, щоб зʼїсти їх на самоті, у той час як Сінді і її компанія непомітно вирушали на парковку, щоб зустрітися з бойфрендами. Усі ми безперестанку хворіли — кашляли, витирали носи, обличчя червоніли в лихоманці: ці симптоми посилювалися через погану їжу, тисняву, виснаження та крики до хрипоти щовечора. Хрипота була, насправді, справою честі: нас звинувачували у ледарюванні, якщо ми не захрипали до ночі, стан, якого ми прагнули, це скреготливе ларингітне каркання. Я пам'ятаю єдиний раз, коли тренер з баскетболу — величезний, жахаючий чоловік з камʼяним обличчям, що був директор школи і, на мою думку, мав майже всемогутню владу (ходили чутки, що він збивав дітей з ніг під час гри, бив їх до синців, історії, які, могли й не бути вигадками у приватній школі типу моєї, яка пишалася своєю так званою “старомодною дисципліною”, де тілесні покарання вважалися чимось рутинним), — єдиний раз він заговорив до мене, коли похвалив мене за обірваний голос, який зачув у коридорі вранці після гри.
— Молодець! — сказав він. Ми з товаришами просто оторопіли від жаху. Щойно він пішов, вони витріщилися на мене з подивом і тривогою, а потім, один за одним, тихо віддалилися, не бажаючи щоб їх помітили в компанії когось, хто привернув увагу — навіть на мить — цього небезпечного божевільного.
Команда суперників називалася “Патріоти”. Я пам'ятаю одну акцію підтримки напередодні великої гри, коли ляльку-Патріота повісили на балках спортивного залу, а потім винесли на вулицю і спалили під несамовиті крики і тупотіння натовпу. Я кричала так само голосно, як і всі, хоча мене й охопило легке, небезпечне відчуття нереальності, переконання — незважаючи на очевидно відчайдушний характер цієї події — що все це не має жодного значення. У своєму щоденнику тієї ночі — документі такому ж таємничому і, принаймні для мене, підривному, як і щоденник Вінстона — я коротко записала:
“Пекельна акція підтримки. Першокурсники виграли палицю духу. Ура, ура."
Саме під час поїздок додому — особливо у вечори перемог — найгостріше відчувалася несправедливість того, що нас не пускали в автобус команди. Дівчата похмуро вдивлялися у вікна, мріючи про задні сидіння, куртки з буквами і поцілунки зі своїми огидними хлопцями. У машинах пахло тальком і дезодорантом “Тікл”, а якщо з нами був хтось із приємніших батьків, які дозволяли зупинитися на автокасі, — чизбургерами та картоплею фрі. Було занадто темно, щоб читати. Усі потомлені, але чомусь занадто параноїдальні, аби заснути перед іншими дівчатами: боялися, що, можливо, пускатимуть слину чи мимоволі почухають пахву.
Шепоти, хихотіння, зітхання. Ми сідали по четверо в машину, і всі четверо забивалися на заднє сидіння; оголені руки торкалися, з обох боків стирчали коліна в сиротах, а мовчання порушували лише довгі жагучі ковтки дієтичної коли. Приладова панель Кадилаку світилася флуоресцентно та лякаюче. Радіо в ту пору ночі переважно просто шуміло, але інколи можна було спіймати станцію з Грінвуда або Мемфіса: повільні пісні, саме те, чого всі хотіли, невимушена музика Олівії Ньютон-Джон чи Дена Фогельберга. (У чирлидерок був майже культ Олівії Ньютон-Джон, вони намагалися копіювати її зачіску, наслідували в усьому можливому і любили розмірковувати, що б Олівія зробила, а що ні в певних ситуаціях. Вона була ніби дев'ятою, примарною учасницею команди. Я відчула таємне задоволення, коли та різко впала у немилість, бо хтось переказав чутки, мовляв, вона лесбійка).
Лесбійка чи ні, а улюбленою піснею тієї зими безсумнівно стала "You Light Up My Life" Деббі Бун. Напевно, вона посідала перше місце у чартах місяцями, принаймні, здавалося, що її крутили на радіо майже після кожної пісні, і всіх це влаштовувало. Коли її вмикали, дівчата починали тихо підспівувати собі під носа, дивлячись у вікно, кожна у своєму маленькому світі. Лагідно торкаючись запітнілої шибки кінчиками пальців, кожна думала, що ніхто не чує її, але їхні голоси разом створювали низьку, гудючу гармонію, яка зливалася з музикою на радіо.
Так багато ночей
Я сиджу біля вікна
Чекаючи на когось,
Хто заспіває мені свою пісню...
Повня. Заморозки на скошених бавовняних полях. Вони простягаються з обох боків машини довгими сірими лініями, як віяло.
