Тільки перетинаючи землю, шляхом самотнім й далеким від мирського, виникає нестримне бажання вдивлятись у небо. Можна подумати, що наша блакитна стеля дуже близько, варто лише протягнути долоні. Цю ілюзію, розвіють хмари. Покажуть, яким неосяжним є насправді небозвід, вміщуючи в собі ці величезні, але невагомі фігури. Більшість спостерігачів знайдуть натхнення у цьому або просто не звернуть уваги - та не я.
Мої очі стають широкими — лише фантазія, так, лише фантазія — переконую себе вкотре, але цей погляд не дасть мені спокою. Погляд сповнений божевільного голоду, що майорить на безмежній висоті ховаючись за хмарами. Власник цих страхітливих очей, спостерігає з цікавістю, зі смаком вибираючи собі жертву.
Як би не були великі хмари.
Як би не були просторі небеса.
Для цього звіра не буде скрутним забрати своє,
що належить по праву сильнішого.
Вони існують у будь-якому вигляді, у будь-якому середовищі.
Не тільки в небі, але й в безодні океану, прихисток безмовних жахів. Людей, які їх бачили, називали безумцями, безнадійними п'яницями,
та й зараз не посоромляться так прозивати. Адже, як можуть величні кораблі людства, бути розбиті якимось кракеном. Чи не так?
Гігантом, що поглинає спотворені залишки так званих — острівців безпеки, на яких бороздили відчайдушні мореплавці. Затонуле судно — лише початок жахіть, які заховані під товщею води.
Ті, що мимоволі поринули у рідку могилу, заздрять мертвим.
Вони не бачать куди забирає їх раптова течія.
Вони не бачать ненаситної безодні, лише схожої на живу істоту.
Це все маячня! — Хочу заперечити я. — Впевнений, то є брехня.
Інакше як нам повертатися до вод щоразу?
Як не думати про таємниці, занурені у найтемнішу безодню?
Проте й на суші, ми повинні зберігати пильність. Є безліч прихованих від людського зору місць. І одне з найнебезпечніших не потребує сховку. Пустелі, що існують з давніх-давен, безжальні до тих, хто легковажно відгукується про піщане царство.
Сміливці подібного сорту, полюбляють вихвалятись своїм незначним досягненням, вважаючи її, пустелю, підкореною. Насправді не відходячи від її країв. Інші ж, які не вміють торгуватись
зі своєю совістю та прислухатися до внутрішніх сумнівів, заходять вглиб, цих непривітних земель й зустрічають так звані міражі. Дехто повертається, багато стають зниклими у пісках. А слухачі, цих невтішних свідків, не наважуються прийняти марення — реальністю. Бідолахи, які уникнули найгіршого, благають їх послухати, застерігаючи про те, що змушені були побачити.
Як безшумно зникали схвильовані провідники.
Як все більше і більше вимагав пісок забарвлений кров'ю.
Проте, не піску треба боятися — бійтеся того, що він приховує.
Те, що завжди полюватиме, розтинаючи дюни зсередини.
Не зможете ви цього побачити у всій жахаючій величі.
Не захочете, адже це означатиме — ваш час прийшов.
Живі по випадковості або ж по незбагненній милості хижака, матимуть честь побачити лише кінець інших й монструозне тіло, яке звиваючись занурюється у глибини пісків.
Ці мертві землі продовжують розростатися, продовжують годуватись усім живим і одного разу, дадуть волю своїм справжнім володарям.
А що ж таке планета, порівняно з галактикою?
І що галактика порівняно із всесвітом?
Вона безмежна, недосліджена, можливо, так ніколи й не стане.
Стільки зірок згасли, стільки світів зникло.
Нам же кажуть — це сталося дуже давно, ще до нашого народження, до існування людства, бо ці зірки далеко й віджили своє.
Чи правда це? Чи можемо ми запевнитись у цьому?
Людство прагне знати, що ж за горизонтом, серед темного нічого.
Але якщо знайдеться щось гірше за все існуюче на землі?
Що як знайдеться темрява із пащею поглинаюча всі світи?
Чи буде порятунок для людства?
Чи буде порятунок для мене, що вдивляється у небо?
