День почався як завжди. Та столі стояли кава та гарячі пончики. В дев’ять в мене зустріч в парку. А поки що я на кухні, стою в тільки що придбаних нових джинсах учора, та думаю про вічне, жуючи гарячу солодку випічку. Я подумав, що в ці пончики все ж таки слід було добавляти побільше цукру. Цукор, як враження, якщо їх занадто багато, то в нас буде стрес, якщо ж їх зовсім не буде, то наше життя за смаком буде схоже на прісне печене тісто, одним словом, несмачне. І ось я стою на кухні, доїдаю перший пончик, беру в руку газету, та бачу твоє усміхнене обличчя, а під твоєю променистою посмішкою підпис: «Вірте. І ви досягнете тих же висот!». Це ми як раз і провіримо. Я допиваю каву, кладу газету на стіл, хватаю куртку, і виходжу на вулицю.
Тут, від мого будинку до місцевого парку ходи рівно п'ятнадцять хвилин, і мого часового запасу з лихвою хватить на те, щоб подолати цю відстань пішки. Що я і роблю. Я іду, і думаю, що в моєму житті рівно стільки вражень, скільки цукру в сьогоднішніх пончиках, і чи то мені чогось не вистачає, або ж мені просто закортіло більше солодкого останнім часом. Що ж, будемо щось вирішувати з цим, і якщо не купимо нову кулінарну книгу у найближчий час, то додамо цукрових крупинок в наше життя. А поки що я йду в нових джинсах по вулиці, і ще ніколи так впевнено себе не почував. Довкола співають птахи, і не вистачає тільки позитивних музичних нот для повного щастя.
А зустрічаюсь я саме з тою, чиє зображення тримав в руках рівно п’ять хвилин назад. Так, я навіть і не уявляв, що все так зміниться, як тільки но я вийду на вулицю. Сонливість як рукою зняло, і я прискорив темп. Назустріч люди, і у всіх свої турботи, свої проблеми, а мене хвилює тільки те, що мої пончики не настільки солодкі, як би мені того бажалося. Але я знаю, і знаю наперед, що все зміниться, тільки ми зустрінемось. А працюю я особистим помічником у однієї порядної стерви. І мене мало хвилює, що вона така яка є насправді, головне платять, і платять добре. Мене мало хвилює майбутнє, прогноз погоди, і те, що говорять політики, для мене важливіше за все її слова, і те, що тепер я збираю на нові кросівки, так як хочу почати бігати ранками.
А вона, вона вірить у свої сили, та закликає вас робити теж саме. Чому її вважають стервою, мені поки що достеменно невідомо. Моє головне завдання бути поряд, і допомагати у всьому, усіма своїми чотирма кінцівками. Що означає, якщо Віці необхідно щось передати, то в дію ідуть мої ноги, якщо Віці потрібно щось підтримати, то в дію ідуть мої руки, якщо Віці не має з ким поговорити, то в дію йде мій рот. Загалом, всі мої частини тіла у Віки завжди нарозхват, крім тієї, що стосується постільної втіхи. На цей рахунок у неї є гроші, і номера симпатичних хлопчиків.
