З виходом Носферату у кінотеатрах відродився інтерес до готичної літератури, що ж може бути кращим specimen готики ніж Франкенштейн! Може хіба що Дракула Стокера, але про це наступного разу. У рамках грудневого вихідного дня я вирішила прочитати Франкенштейн або сучасний Прометей Марі Шеллі. Бувши читачкою, що понад усе любить копатися у паралелях, метафорах, омажах та інших літературних прийомах відомих лише тим хто за найкращого друга сприймав бібліотекарку у школі, книгу я прочитала швидко, а перестати думати про неї не можу досі.
Варто підходити до речей хронологічно, тому сьогодні cyber_nephilim пробує себе у ролі вашої звичайної вчительки зарубіжної літератури.
Марі Шеллі народилась у заможній сім'ї інтелектуалів, її матір Марі Волостонкрафт була однією з перших ікон фемінізму. У свій час вона написала неймовірно контроверсійний текст A Vindication of the Rights of Women 1792, що критикував панівну у той час думку щодо природньої нерівності між статями. Батько юної письменниці був чоловіком політичної думки, його твори у свою чергу були контроверсійними через явні анархічні підтексти. Волстонкрафт померла від сепсису декілька днів після народження своєї доньки, але навіть після смерті мала величезний вплив на формування світогляду маленької Марі. Вільям Голдвін, батько письменниці, ростив дівчинку у притримуючись своїх ліберальних установ. Він всіляко заохочував її автодидактичні тенденції які потім яскраво проявляться у її творах.
Коли Марі виповнилося 17 вона втікла з дому та подорожувала з молодим поетом романтиком Персі Біші Шеллі. Пара вела доволі прогресивний для того час вид життя, серед їхнього соціального кола хочеться виділити Лорда Байрона. Та того самого що написав Мазепа і Хотів би жити знов у горах. Це класична ситуація де можна, і варто було б сказати: “Скажи мені хто твої друзі і я скажу тобі хто ти!”. Байрон став майже чи не уособленням усього романтизму, а словосполученням байронівський герой сьогодні описують навіть Че Гевару. Саме під час їх séjour з Байроном поблизу Женеви народилась перша чернетка книги.
Коли письменники нудьгують вони влаштовують змагання, хіба ні? Може і ні, але Франкенштейн з'явився саме за таких умов. Один з учасників письменницького колективу запропонував позмагатись у написанні страшних історій. Поки її колеги хвалилися першими розповідями Шеллі довго не могла почати свою. Вона розкаже історію створення у виданні 1831 року і також поділиться тим, що до написання її надихнув сон що наснився за ніч до того.
Конкурс швидко забувся, але Персі Шеллі вирішив підштовхнути Марі до того аби вона продовжила працювати над твором. У 1818 книга виходить друком, а її автор вирішила залишитись анонімом.
І це було доволі логічним кроком, адже перше видання книги було більш прямолінійним і готичним. Віктор Франкенштейн з повернутого не на ту стежину науковця перетворився на обсесивного чоловіка з комплексом Бога що більше за підкорення таємниць життя та смерті хоче лише одружитись з власною сестрою. Загалом різниця між двома виданнями доволі значуща, і якщо ви маєте час і бажання я б радила читати та порівнювати самотужки.
Моїм улюбленим аспектом у книзі, стали паралелі між наративами. Їх три й усі вони перегукуються між собою, такі прийоми створюють історії що цікаво перечитувати декілька разів. Найкраще для опису цієї техніки підійшло б англійське forexhadowing незграбним перекладом якого стало б передчуття. Це деталі оповіді що ніби ненароком дають підказки про те що станеться пізніше. У Франкенштейні цього добра повно, аби у вас лише був час сидіти та розбиратись.
Твір починається з листів Роберта Волтона до своєї сестри Маргарет, Волтон рушає в експедицію аби відкрити шлях через Північне море. Він жаліється на самотність та нестачу дружньої душі. Одного дня судно виловлює скаліченого та виснаженого невідомця, яким пізніше виявляється Віктор Франкенштейн. Дізнавшись про жагу Волтона до слави та визнання він вирішує розповісти йому власну історію. Далі оповідь йде від лиця Франкенштейна підсліджуючи походження його сім'ї та перший потяг до натурфілософії. Аби вберегти вас від спойлерів зауважу лише що десь у середині твору ми отримуємо історію самого створіння, що, за великою іронією, вибрало собі ім'я Адам.
Отож окрім епістолярного вступу від Волтона маємо ще два окремих наративи, усі вони ведуться у першій особі однини. Також вони мають доволі яскравий ретроспективний характер що дозволяє читачу поринути у світ внутрішніх тортур кожного персонажа. Цей аспект піднесено до абсолюту за допомогою пейзажів. Природа у творі всесильна, вона народжує та знищує власні створіння без зайвої думки. Франкенштейн хоче бути майстром природи, він хоче підкорити її собі. Його егоїстичне бажання заховане за маскою доброго Самаритянина, Віктор вважає, що людство обов'язково віддячить йому. І лише після того, як він втратив усе що було для нього цінним Віктор розуміє ціну своєї помилки.
Шеллі підіймає багато питань що до болючого актуальні сьогодні. Чим керуються рятівники людства? Наскільки далеко ми готові зайти заради наукового прогресу? Адже Віктор у кінці твору намагається переконати Волтона що варто вести спокійне та розмірене життя, не шукати слави.
Цікавим є і становище жіноцтва у творі, адже їх важливість полягає у їх відсутності. Ми не маємо жодного жіночого голосу у творі, а усі романтичні інтереси чи об'єкти споглядань загалом належать до одного архетипу. Вони ніжні потребують захисту їхню силу у жіночності. Описи настільки схожі що якби я витягла їх з контексту великий шанс того що ви навіть не помітите різниці, (саме це, наприклад сталось зі мною під час одного з детальних текстових аналізів). Не забуваючи про те що Марі Шеллі виросла у середовищі де жінки та чоловіки вважалися рівними, свідомий вибір відсунення жіночих персонажів на задній план здається дивним. Річ утому, що Шеллі не лише висвітлює чоловічий вірильний погляд на світ описуючи його словами Волтона чи Франкенштейна, але і критикує їх мачизм.
Усе це неймовірно цікаво, але зосередьмося на тому заради чого ми тут зібрались. Складність починається при виборі видання для адаптації, адже між 1818 і 1831 є суттєва різниця. Навіть якщо більшість майстрів обрали версію 1831 року це не скасовує суттєвої драматизації подій. Подивіться, наприклад уривок першої екранізації твору що вийшла у 1910.
Диявол у деталях, адже тут Франкенштейна більше нагадує схиблого вченого що незграбно сміється до якого ми звикли. Від студента-здихлика не залишилось і сліду. Саме створіння схоже на якусь болотну почвару, у той час, як у книзі навіть сам Віктор зізнається що ходив на кладовища та бійні аби вибрати найкрасивіші частини. Він навіть стверджує, що до того як створіння ожило довге темне волосся та білі, ніби перлини, зуби здавались йому гарними.
Ще більш популярною стала пізніша екранізація Франкенштейна з Борисом Карлоффим. Звідти у попкультуру пішов традиційний образ зеленого монстра зі швами та болтами у шиї. У свій час фільм був визнаним чи не найголовнішим для поштовху розвитку горор фільмів та індустрії кіно. Після екранізації оригінальної історії Франкенштейн отримав майже стільки спін-оффів, скільки Барбі професій. Але залишимо ж оцінювання фільмів синефіл, факт залишається фактом ця інтерпретація закарбувалась у пам'яті звичайного люду, і саме про неї згадують коли говорять про Франкенштейна. І до мого особистого жалю на ній було сформовано Френкі з Монстер Хай…
Ключове питання яке ми можемо собі поставити звичайно стосується визначення справжнього монстра у творі. Аргументи у бік, його там немає навіть не шукайте! Почнемо з Адама, адже тут усе більше прозаїчно. Він став жертвою недбалості власного творця. Покинутий Віктором напризволяще він ніколи не пізнав батьківської любові, а освіту отримав з книжок. Він вміє лише імітувати людей, їхні злочини й вади у тому ж числі. Тут можна було б порушити питання релігійних підтекстів у творі, але це неможливо повністю розкрити без поглибленого аналізу окремих уривків. Первісний гріх авторкою відштовхується, адже Адам повстає як жертва суспільства яке ненавидить тих хто не схожий на них. Лише після того, як Віктор відмовився створювати для Адама половинку, він обізлився та пообіцяв Віктору перетворити його життя на мізерне існування. До цього створіння не бажає йому зла, а бажає компанії. У інших умовах ми могли б уявити Адама як трохи дивного, але все ж інтегрованого у суспільство молодика.
Трагедія історії Віктора полягає у тому, що вона ну дуже людська, притаманна усім і кожному хто хоч раз бажав стати чимось більшим ніж лише студентом. У Віктора немає травматичного досвіду чи долі що привела його до таких радикальних вчинків, його сім'я любляча, дбайлива та заможна. Йому мало, він молодий та амбітний вважає що йому приречено бути другим Цезарем. Ми усі можемо знайти хоча б одного Вітю у нашому колі знайомих. Того чия наполегливість на власній важливості обов'язково приведе до трагедії. Того хто абсолютно переконаний що він незрозумілий геній. Так от, приглядуйте за ним одним оком, а то мало що може статись…
Він дійсно живе ідеєю панування над життям та смертю, але він не лише повернутий науковець, але й недоучка що настільки захопився власними проєктами, що забув про існування усіх навколо. Впізнаємо себе? Ба більше Вітя вважає себе настільки розумнішим за інших що після другого року навчання він вирішив, що університет йому дав все, що зміг і тепер йому немає чому там учитись. Коротко кажучи, він людина у найгіршому значенні цього слова.
Отакі справи малята, виходить що Франкенштейн це не монстр а ім'я його творця, який, у свою чергу, жертва ПВЖ. Загалом ця історія зі зламаний телефоном світу літератури вчить нас того що варто читати уважно аби ті хто потім ці книги екранізують не підсунули вам якусь вивернуту версію. Ну а від себе можу хіба додати що дивлячись як усі обсмоктують Носферату від екранізації Сучасного Прометея ми не так далеко.
