Вони йшли в глиб лісу. Спочатку обидва мовчали. Вирослав йшов трошки попереду , Вілена йшла за ним. Це давало їй змогу детальніше його роздивитись. Довге до плечей золотаво-біле волосся було зібране в хвіст і відкривало шию. На шиї виднівся глибокий шрам який ще толком не загоїся. Не дуже широкі плечі , але статура не ставала від того менш міцною. Сорочка вже трохи обсохла і розвивалась на вітру, ховаючи його торс. Штани сохли повільніше , від цього по ногам Вирослава стікала вода.
-”Може так треба?Може так він може ходити по землі? Бо він же водяник. “
Вілена продовжувала намагатись раціоналізувати те що бачить. Йти мовчки їй набридло.
-А що це в тебе за шрам на шиї?
-Подарунок від людей княгині.
Вирослав інтуїтивно потер долонею місце шраму.
-Хто така та княгиня ? І чого вона так не любить …
Вілена на секунду запнулась.
-Нечисть. Ти ж це хотіла сказати ?
-Не зовсім але так …
-Це довга історія.
-Але ж і нам шлях не близький . І до того ж , це мені допоможе краще зрозуміти цей світ.
Вирослав зупинився і довго вдивлявся в очі Вілені. Як вона постійно все навколо ставила під сумнів, так і він з питанням дивився на неї. “- А що як вона і справді випадкова дівчина ? Просто зайшла не туди і опинилась на галявині . Але вона так боялась неначе ніколи не бачила істот . А якщо вона дійсно підкоряється княгині .? Чи варто мені їй щось розповідати.
Він нервово стискав кулаки.
"Але ж вона не схожа на них. Поглянь на неї. Розгублена. Занадто слабка, щоб завдати шкоди. У неї немає ані зброї, ані навіть наміру атакувати. Здається, вона боїться не менше за мене."
Вирослав зітхнув . Сперся на дерево. Ліс лагідно шепотів “ Це вона. Вона . Вона ..”
“ Ти не міг би читкіше висловлюватись. “-Вирослав неначе звертався до лісу “.Ризик є, але без ризику ми нічого не змінимо. Якщо вона прийшла, значте, ліс вибрав її. А я мушу довіритися цьому вибору, навіть якщо він мене лякає."
-Ну добре. Якщо вже ти так хочеш краще зрозуміти НАШ світ. Я розкажу тобі . Колись люди жили в мирі з нами. Ми розділили території. Допомагали один одному. Не чіпали один одного. Але, люди як завжди вирішили що вони вищі , за нас , за істот. Їм знадобились наші території. Вони почали вирубувати ліси. Осушати ставки. Вони стільки водяничків згубили ,не можливо порахувати. Скільки з них втратили домівки. Через те що люди перенаправили їхні ріки собі на користь. А скільки мавок вони спалили взимку . РОЗРУБАЛИ І СПАЛИЛИ ! ЖИВЦЕМ !
Він стояв і дивився на Вілену. Та стояла і мовчала потупивши очі. Хоч вона і не була причетна до всього цього але в її світі , люди так само ставились до природи . Тільки споживали не думаючи про наслідки. А тут вони ще рощуміли , що вбивають не тільки тварин а й інших розумних істот. Було дуже соромно. Вона замислилась. А чи жили в тому невеличкому ставочку біля її дому ,такіж водянички ?Як ті про яких каже Вирослав? Його ж осушили і засипали для того щоб побудувати там багатоповерхівку з елітними квартирами.
-Щож до княгині.
Вирослав зневажливо прискнув.
-Це володарка місцевих земель. З її дозволу люди почали нищили нас як щурів або якихось шкідників.
Вони продовжили йти. Вілена особливо не дивилась куди і як вони йдуть. Так що, якщо доведеться тікати ,то наврядче вона зможе повернутись назад. Вона лише спостерігала за лісом . Як поважно і неспішно гойдалися великі дерева. Птакшки перестрибували з гілки на гілку . Десь подалі шуршали кущі . Можливо хтось там і ховався з духів але не наважувався вийти .
-Синок її не кращий . Заїхав в цей ліс зі своєю охороною неначе до себе до дому. Рубали дерева для вогнища. Полювали на звірів . До цього ми звикли. Але вони спіймали мавку . Молоду ,занадто молоду. Вона дурненька вирішила прогнати їх. Насварити за те що вони робили . Так ці покидьки вирішили з нею розважитись. Вони живцем загнали її в полум’я з криками . “ - Святий вогнь очистить твою чорну душу “ .
Вирослав замовк. Було видно що розповідь дається йому важко але він продовжив .
- Ніколи не забуду як вона кричала. Ми з Веремією перші прибігли до місця . Це була її молодша сестра .
Ком в горлі заважав говорити але Вирослав все продовжував.
- Коли прибув лісовик ,Веремія і інші мавки вже роздерли людей і розтягли по всьому лісу, щоб їх душі не знаходили спокою. Я намагався врятувати Лісану . Так звали сестру Веремії. Довго лікував її у свої водах. Але нічого не допомагало .
Невдовзі Княгиня дізналась що стало з її сином. Один з його охорони все ж таки втік . І звісно ж доповів цій жінці. Вона прийшла з залізом і вогнем .
Вони вийшли на галявину яка була спалена вщент .
- Вона не просто нищила дерева . Вона вбивала їхні душі . Ліс стогнав два дні .Ця невиліковна рана болить і досі . Тут нічого не зможе рости не квітка , не дерево. Навіть звірі бояться сюди заходити. Тут пахне смертю.
Вілена здригнулась. По тілу пробіглись сироти. Неприемний запах лоскотав ніздрі. Вона озирнулась навкруги .
Галявина, яка колись була місцем життя й магії, тепер нагадувала сцену трагедії, застиглу в часі. Чорні скелети дерев здіймалися до неба. Гілки, як понівечені руки, простягалися в різні боки, ніби намагаючись захиститись від вогню, який їх знищив.
Земля була мертвою — потріскана, покрита шаром сажі й попелу. Там, де колись тягнулася трава, тепер залишилися тільки голі плями землі.
Колись співочі птахи й дзвінкі голоси лісових мешканців тепер замовкли назавжди. Також вітер здавався неспокійним: коли він проносився через це місце, його шепіт перетворювався на гул, ніби відлуння криків, що колись тут лунали.
-Посеред галявини . Був дуб. Великий і могутній . Вона не тільки спалила його ай коріння викорчувала . Щоб і сліду не лишилось.
Очима Вілена знайшла воронку ,де як вона гадала колись і ріс той могутній дуб.
У кутках галявини ще виднілися уламки колишнього життя: обгорілі пеньки, з яких виростали червоні, мов кров, гриби, і згорілі гнізда, яких більше не ховаються пташенята. У Вілени було таке відчуття, що сама земля запам'ятала біль і ненависть, і неначе вона готова в будь-яку мить виплеснути всю цю енергію в прокляття.
- Мені не добре тут . Ми можемо підти далі .
- Так звісно . Це ж ти хотіла знати більше про княгиню. Тепер знаешь. Бачиш хто вона є насправді. І тепер сподіваюсь хоча б трохи зрозумієшь чому Веремія так себе поводить.
- А що стало з її сестрою ? Ти сказав її звали Лісана . Тобі вдалося її вилікувати ?
- Ні . Вона померла . Її дерево було на тій галявині. Коли воно згоріло. Лісини не стало разом з ним .
Вирослав глибоко вдихнув . І вони знову продовжили мандрівку лісом .
-А як же ти отримав свій шрам?
-Я стрибнув у вогнище діставати Лісану. В цей час один з охоронців вдарив мене мечем. Ледве не зніс голову.
Вілена здригнулася. Протягом всієї розповіді Вирослава по ній бігали сироти. Закриваючи очі вона немов бачила всі ті моторошні речі про які він говорив. Їй дуже хотілося швидше попасти до лісовика. Щоб дізнатися навіщо вона тут.
-Нам довго ще йти?
-Зовсім ні .
Вирослав відсунув гілля і очам Вілени відкрилась зовсім інша картина .Сонячне світло пробивалося крізь густе плетиво гілок.Трава тут була незвично високою й густою, її леза сяяли зеленим сріблом, а поміж нею росли квіти, яких не побачиш у жодному іншому місці: великі дзвіночки переливалися всіма барвами веселками, а маленькі зірчасті рослини випромінювали м'яке світло, мовби крихітні ліхтарики.Посеред галявини стояв старезний дуб — його стовбур був обвитий ліанами, а коріння здіймалося над землею, утворюючи вигадливі арки й тунелі. Саме тут, у природному заглибленні поміж коренів, жила магічна істота, що правила цим лісом — Лісовик .
Вирослав побачив питання в очах Вілени .Вона здогадалась. Розташування дуба ,струмка ,її площа.Все було схоже на ту галявину , що вони бачили раніше.
- Так , княгиня шукала саме цю галявину. Вона шукала його.
Лісовик, володар цього місця, з'являвся тихо, немов сам ліс на мить набував подоби. Його постать була високою й статною, мов широкий стовбур дерева, а волосся й борода складалися з моху та листя . Його очі, що світились зеленим , були сповнені вікової мудрості . Він неначе дивився прямо в душу .
Все на галявині ,і навіть повітря наситилось магією. Вілена зробила два кроки вперед і зупинилась.
-Ти чого ?
- Я боюсь його .
- Не бійся . Ти нікого і нічого в лісі не кривдила. Так що і йому тебе не має за що кривдити .
Вирослав простягнув Вілені руку , пропонуючи довіритись йому . Вілена ж ,з острахом але все ж простягнула йому свою.Рука Вирослава була холодною , холодною і мокрою. Неначе він тільки що вийшов з глибини озера . Хоча він вже довго був на суші. Він підняв на неї свої яскраво- жовті очі . На його обличчі була задоволена посмішка . Це була невеличка перевірка ,і Вілена її пройшла . Вони у двох підійшли до Лісовика .
