Глава 1. Історія економічного значення Індії.
Головне питання, на яке відразу треба відповісти на початку цієї частини, — чому в Індії так багато людей, і чому завжди саме Індія (навіть не Китай) були синонімом багатства і процвітання.
Фактори, які визначили демографічну насиченість Індії, можна описати трьома словами — Гімалаї, річки та море. Індія — це, ймовірно, найкраще місце для життя людини як біологічної істоти з точки зору природних умов. Чому?
Теплий стабільний клімат завдяки географії, в тому числі надійній північній стіні, яка практично не пускає в Індію холодні потоки повітря, а також тому, що півострів Індостан з усіх боків оточено теплими водами Індійського океану.
Річкові системи. Величні річкові системи Ганга, Інду, який зараз переважно в Пакистані, Брахмапутри, Годаварі, Крішни й інших за масштабами входять в ТОП найповноводніших річок. Ганг і Брахмапутра — колиска рисоводства, розливи ж цих річок, крім природних катастроф, ще і є джерелом формування алювіальних ґрунтів, які з великим відривом — найродючіші на планеті.
Індія була точкою морської торгівлі ще з часів бронзи, сюди плавали й шумеро-аккадці, через посередників ще Хараппська цивілізація торгувала з Єгиптом і Крітом. Після приходу індоєвропейців інтенсивно розвивалися торговельні контакти і з Центральною Азією. Після бронзового колапсу приблизно у 1000 році до нашої ери у північно-східній Індії знайшли дуже якісне залізо, що забезпечило швидкий перехід до залізних інструментів і зброї. Розвинена аграрна культура і наявність ресурсів сприяла швидкому розвитку складного для того часу виробництва. Особливо успішною була Індія у металургії, особливо у виробництві сталі.
Економічний розвиток призвів до формування вже до 600 року кількох сотень протодержав — махаджанападів — по всій території субконтиненту, а слони, коні й корови забезпечили логістику і доволі ефективне розчищення лісів. А приблизно 500 року на території з'явилися перші стандартизовані монети. Економічно простір субконтиненту розділився на дві частини — північну, яка активно взаємодіяла з народами Центральної, Західної та Східної Азії, і південну — яка орієнтувалася на морську торгівлю.
На початок нашої ери, в часи імперії Гупта, субконтинент мав в собі третину світового населення і генерував десь 35% всього світового ВВП, випереджаючи і Римську імперію, і імперію Хань. Перше тисячоліття нашої ери — це, переважно, існування в Індії одночасно кількох десятків різних держав, значна частина яких керувалася раджпутами, індійською версією одночасно лицарів і самураїв. Хоча північну Індію постійно штормили спочатку кочівники, а потім штурмували ісламські завойовники, економічне значення не зменшувалося: на 1000 рік Індійський субконтинент мав 28% світового населення (70-75 млн людей, 30-33% світового виробництва. Саме 1000 рік — час розквіту на півдні тамільської імперії Чола, яка контролювала значну частину Південної Індії, острів Шрі-Ланка, а також острови сучасної Індонезії.
Коли у 12-13 столітті мусульмани все ж прорвали оборону раджпутів, вони принесли в Індію більшу централізацію, свої підходи до організації торгівлі та господарства, а також інтегрували Індію в розвинену систему своєї торгівлі, що дозволило регіону зберегти значення. Як центр виробництва Індія приваблювала європейців, і пошук торговельного маршруту в Індію повз арабів і турок привів Європу до епохи Великих Географічних відкриттів. Вже у 16 столітті португальці засновують свої перші факторії на півдні Індії, а в 17 столітті голландці візьмуть під контроль Шрі-Ланку і на короткий час стануть головним торговельним партнером Індії.
Коли нащадок Тимура (Тамерлана), поет і воїн Бабур прийшов у Індію і заснував імперію Великих Моголів, Індію чекав черговий злет. На 1600 рік імперія Моголів в 10 разів переважала найбільшу європейську економіку того часу — французьку. На 1700 рік Індія (і паралельно Китай Цин) найближче підійшли до індустріальної революції, на двох контролюючи приблизно половину світової економіки. Китай від індустріалізації 18 століття втримала традиційна структура управління і консерватизм державного устрою. Приблизно те саме було і в Індії. Система варн, феодалізм, а також початок поступового занепаду династії Моголів, яку з півночі тиснули афганці, а в самій Індії — правителі народу маратхів. Ну а в середині 18 століття почали активно приходити французи, яких згодом повністю витіснили британці.
Британське володарювання виявилося для економіки Індії періодом поступової стагнації. На 1820 рік Британія, де промислова революція відбулася, вийшла на 2 місце у світі (поступаючись лише Китаю), Індія перемістилася на 3 місце, але вона вже не була рівноправним партнером для британців. Частка індійської економіки у світовому виробництві скоротиться з 25% 1800 до 5,4% 1913. Графік нижче яскраво демонструє, що період британського володарювання - вже доба індустріалізації - в цілому зберіг в Індії традиційну економіку, що вело до стагнації.
Причини тут дуже прості:
Вимивання ресурсів. Гроші, які за часів Моголів збиралися раджами, махараджами, емірами та султанами та відправлялися уряду в Делі, тепер відправляються у Лондон.
Дискримінаційні умови для індійського виробництва, якому і так було дуже важко конкурувати з індустріальною Британією. А тут ще митні обмеження і ціла серія прямих заборон. Яка довела окремі категорії населення (наприклад, ткачів) і цілі регіони до прямого голоду. Бо, наприклад, Індія вирощувала бавовну, яка майже повністю вивозилася у Британію, а потім її повертали у вигляді готових тканин з британських фабрик.
Консервація соціального устрою. Британців як колонізаторів цілковито влаштовувала система соціальної стратифікації, яка теж стримувала економічний розвиток.
З небагатьох позитивних сторін британської доби можна вважати хіба що поступове формування внутрішнього ринку і єдиного економічного простору, що згодом допоможе. У 20-х і 30-х економіка Британської Індії дещо оговталася, її частка у світі зросла до 6,5% при 18% світового населення. В тому числі тому, що на той час виробництво текстилю вже не було таким вигідним для метрополії та значна частка бавовняних фабрик переїхала до Індії. Коли Британська Індія разом з незалежністю розділилася на мусульманську (Пакистан) і індуїстську (Індія) частини 1947, Республіка Індія зустріла незалежність з 4% світової економіки при 15% населення.
Глава 2. Соціалізм з індійською специфікою.
У попередній частині ми розповідали, наскільки складно було уряду Неру — Пателя утримати країну єдиною, як її розривали внутрішні суперечності та феодально-колоніальна спадщина. Перший незалежний уряд боровся з крайнім індійським націоналізмом, який міг розірвати країну на шмаття чи спровокувати кровопролитну громадянську війну. Хоча цього і вдалося уникнути, мільйони біженців, які тікали зі Східного Пакистану (сучасний Бангладеш) та Західного Пакистану створювали додатковий потужний економічний тиск.
Крім того, через конфлікт у Кашмірі економічні відносини, які тривали не одне століття, між країнами було фактично розірвано. Так, фабрики Західної Бенгалії (штат Індії) залишились без бавовни, яка росла переважно у Східній Бенгалії (яка і стала Східним Пакистаном). В результаті доведеться частину родючих земель переорієнтувати з вирощування їжі на вирощування бавовни. Що у наступні десятиліття, що на фоні зростання населення з 360 млн 1951 року до 550 млн 1971 року викличе проблеми вже з їжею.
Джавахарлал Неру, який був найвпливовішим індійським політиком першого періоду незалежності та прем'єр-міністром до своєї смерті 1964 року був соціалістом. Але при цьому Індія не опинилася у радянському блоці. Бо Неру від початку не хотів втягування Індії у протистояння СРСР і США, намагаючись зберегти нейтралітет Індії. Про особливості індійської зовнішньої політики ми поговоримо в останній частині лікнепу, але головне, що ми маємо розуміти, — нейтралітет дозволяв Індії до самої смерті Неру й Індо-пакистанської війни 1965 року витягати і з США, і з СРСР певні ресурси для розвитку. З початку 50-х Індія отримувала економічну і соціальну допомогу і від США, і від СРСР. Після того як СРСР і комуністичний Китай пережили різке загострення відносин після смерті Сталіна, Неру додатково зблизився з радянськими комуністами. В першу чергу в сфері економічного співробітництва.
Але допомога допомогою, а економічна політика перших років незалежності була суто соціалістичною. З одного боку, на це був сильний соціальний запит — через бідність, через необхідність позбутися радж і махарадж, які зберігали країну надто феодальною, через необхідність долати негативний вплив системи варн і джаті. З іншого боку, повноцінного радянського чи китайського соціалізму в Індії ніколи не було і навіть не було наміру його будувати саме у такій формі.
Неру намагався поєднати компоненти планової та ринкової економіки, і говорив про це приблизно так: “Не можна забувати, що бідність неможливо відразу перетворити в багатство магічним чином, застосувавши соціалістичний або капіталістичний підхід. Єдиний шлях лежить через напружену роботу, підвищення продуктивності праці та організації справедливого розподілу благ. У слаборозвиненій країні капіталістичний метод не надає таких можливостей. Тільки за допомогою планового підходу можна досягти безперервного прогресу, хоча на це потрібен час. Не ігноруючи класові суперечності, хочемо розв'язати цю проблему мирним шляхом з урахуванням співробітництва. Ми прагнемо згладжування, а не загострення класових конфліктів, і намагаємося залучити людей на свій бік, а не загрожуємо їм боротьбою та знищенням… Теорія класових конфліктів та воєн застаріла і стала надто небезпечною в наш час”.
Одним з інструментів управління економікою стало, звісно, державне планування й ідея п'ятирічок — яку активно використовували не тільки СРСР та Китай, але й цілком капіталістична Південна Корея. Неру планував поєднати розвиток великого державного сегмента економіки, підтримку дрібного підприємництва, що мало допомогти індійському селу (де тоді жило 90+% населення) вирватися зі злиднів, а також створити єдину національну систему соціального забезпечення. Так, держава встановила директивне регулювання над 17 галузями промисловості, націоналізувала Резервний банк Індії, встановила суворий регуляційний контроль над приватними банками. Крім того, було встановлено державні монополії у залізниці, виробництві зброї та — згодом — в атомній енергетиці.
Така політика підтримувалася значною частиною населення, і Індійський національний конгрес на перший національних виборах 1951-1952 років отримав ¾ місць у парламенті. Це дозволило Неру почати найскладнішу реформу — ліквідацію феодалізму. Так, у 50-х роках 20 століття. Так, нагадаю, що основний дохід британців від Індії генерувала не торгівля, а податки, які збирали у формі податку на землю індійські феодали. І хоча кріпосного права і рабства формально не існувало (ключове слово — формально), експлуатація селянства мало чим відрізнялася місцями від кріпосництва Російської імперії, а місцями — і північноамериканського рабства. Так ось, для початку Неру заборонив зганяти селян з землі, яку вони обробляють. Потім — заборонив барщину, а також обмежив право на володіння землею. Наступні вибори — 1957 і 1962 — Неру теж виграв. Хоча і втратив частину голосів.
Економіка Індії зростала усі 50-ті, однак економічна політика не могла компенсувати відсталість, з якою стикнулася Індія після здобуття незалежності. Перша серйозна криза поставила країну на грань краху. Конфлікт і потім фактично відкрита війна з Пакистаном і особливо Китаєм збільшувала бюджетні витрати. Величезний дефіцит не дозволяв позичати гроші у міжнародних партнерів, а під час Індо-пакистанської війни США відкликали свою допомогу Індії, підтримавши Пакистан. До того ж 1965-1966 року сталося дві посухи, що вперше поставило Індію на межу голоду — в Китаї в ті роки справжній голод вирував, завдяки “мудрій” політиці Мао. На додаток через все ще дуже слабку промисловість спостерігався дефіцит торговельного балансу. Індія опинилася на межі фінансового колапсу.
В підсумку Індірі Ґанді, доньці Неру, яка змінила його на посаді голови ІНК і уряду, довелося — заради відновлення міжнародної допомоги — піти на помірну лібералізацію, яка супроводжувалася значною девальвацією рупії, а також лібералізацією внутрішньої торгівлі. Це дозволило залучити кредити та стабілізувати фінансування. Але політична реакція на девальвацію і реформи “під контролем МВФ і Світового банку” — в тому числі зростання лівого радикалізму — призвела до того, що уряд Ґанді знову впровадив торговельні обмеження, і продовжував брати кредити тільки для реформ в аграрному секторі.
Власне, головне і відбувалося на селі, бо з голодом треба було щось робити. Індія стала головним вигодонабувачем від так званої “зеленої революції”. Ініційована американським агрономом і біологом Норманом Борлоугом, підтримана американським урядом, а також фондами Форда і Рокфеллера фактично безоплатна передача індустріальних технологій сільського господарства країнам, що розвиваються, дозволила індійському селу здійснити квантовий стрибок у 60-ті та 70-ті. Індія, як і інші країні, отримала доступ до агротехніки, передових розробок у сфері селекції, виробництві та використанні добрив і пестицидів (тоді це сприймалося як безумовне благо).
Екологічні та довгострокові соціальні наслідки “революції” не такі однозначні — наприклад, дрібні фермери серйозно постраждали в аграрно найбільш успішних регіонах, де почала перемагати індустріальна логіка. Але у 60-ті та 70-ті доступ до технологій та інвестицій забезпечив продовольчу безпеку Індії та дозволяє досі почуватися доволі впевнено — загрози масового голоду в країні немає вже приблизно 50 років. З позитивних соціальних наслідків — індустріалізація аграрного сектора майже добила індійський феодалізм — бо на село прийшли в тому числі західні корпорації, а також міський бізнес. Крім того, продовольча безпека серйозно підірвала успішність агітації китайських маоїстів, які намагалися і досі намагаються качати індійське село на бунти проти уряду.
Економічна і соціальна нестабільність призвела до того, що 1977 Індійський національний конгрес вперше програв вибори. Партія Джаната, яка прийшла до влади, спробувала в “економічну автономію”, в підсумку чого частина західних корпорацій пішла з Індії, включно з Coca-Cola та IBM. До того ж нафтова криза 1979, яка почалася через революцію в Ірані, завдала сильного удару по економіці Індії й Ґанді знову виграла вибори. Що відкривало шлях до перших справжніх ринкових реформ.
Якщо підбивати якісь підсумки, то з 1951 до 1979 населення Індії зросло з 361 до 683 млн осіб, економіка зростала в середньому на 3,1%, промисловість — на 4,5%, реальний ВВП на особу — лише на 1%. Крім того, через те, що індійський соціалізм був дуже половинчастим, і одного з небагатьох бонусів східноєвропейського соціалізму в Індії не було — зберігалося просто ексклюзивне розшарування не тільки в доходах, але і в доступі до освіти та медицини. Частка Індії у світовій економіці ще більше скоротилася — за рахунок економічного буму у післявоєнній Європі, Японії, а також доволі стабільного зростання американської та радянської економік. Індійська економіка середини — кінця 70-х була вдвічі менше японської, втричі — радянської, всемеро — американської. Китайську, до речі, індійська економіка випереджала. Мудрість Мао меж не знала!
Глава 3. Ринок з індійською специфікою.
Після повернення до влади уряд Індіри Ґанді, а після її вбивства 1984 уряд її сина Раджива Ґанді послабили адміністративні бар'єри зі створення бізнесу, знизили контроль над імпортом, а також сприяли інвестиціям в автомобілебудування, телекомунікації та розробку програмного забезпечення. Але подальшій лібералізації від Ґанді величезного репутаційного удару завдала Бхопальска катастрофа і скандал навколо компанії “Бофорс”.
Перша історія — це техногенна катастрофа. 3 грудня 1984 року на хімічному заводі у місті Бхопал, який належав американській корпорації Union Carbide, сталася техногенна катастрофа — з резервуара для зберігання високотоксичного метілозоціаната стався викид 42 тонн отрути. В результаті розповсюдження парів на найближчі нетрі. У підсумку чого загинуло більше 5000 людей, а ще до півмільйона отримали значну або незворотну шкоду для здоров'я. Причина ж аварії виявилася доволі банальною — економія на дотриманні правил безпеки. Хоча навіть і обмежена лібералізація призвела до того, що всю другу половину 80-х економіка зростала на 7-8% щороку, а промисловість зростала і на 9%.
Друга історія — це корупційний скандал. 1986 року шведська компанія “Бофорс” уклала з урядом Ґанді контракт на постачання 410 гаубиць на загальну суму 1,2 млрд доларів. А вже наступного 1987 року один з міністрів уряду Ґанді, Вішванат Сингх, виступив зі звинуваченнями на адресу шведської фірми й оточення Ґанді. Шведи давали хабарі індійським урядовцям загальною сумою у 60 мільйонів доларів (в цінах 1986). Гроші милися через Панаму і Швейцарію.
Політично удар цього скандалу по Ґанді був величезним, і ІНК програла вибори 1989 року. Прем'єром став той саме Вішванат Сингх, який перейшов у опозицію до Ґанді. До речі, щодо покарання корупціонерів. Розслідування в Індії стартувало тільки 1990 року і повністю всі суди завершилися, без особливої суєти, 2011 року. І ніхто не поніс покарання. А от у Швеції компанія “Бофорс” потрапила у “чорні списки” експортерів, 1991 року компанія, щоб обійти обмеження, об'єдналася з іншим виробником зброї, а 1999 була остаточно ліквідована у початковій формі.
Але повернемось до економіки. Уряд Вішваната Сингха і його наступника Чандри Сингха (вони не родичі) продовжили обережну політику Ґанді 80-х, бо підтримки реформам не вистачало. Обставини змусили. На фоні гострої політичної кризи, чергового загострення сепаратизму в Тамілнаді, яке завершилося вбивством Раджива Ґанді 1991 року тамільською радикалкою, розвалу СРСР і дестабілізації “Східного блоку” загалом проблеми в економіці знову загострились.
Окупація Кувейту і війна у Перській затоці призвела до різкого підвищення цін на нафту, що значно погіршило платіжний баланс Індії, який і так був від'ємним. Індія зіткнулася з гострою фінансовою кризою й опинилася на межі дефолту. Крім того, керівництво Індії на своїх очах спостерігало, як починає зростати китайська економіка, що могло посилити довгострокові безпекові ризики.
Влітку 1991 року новим Прем'єр-міністром став 70-річний Нарасимха Рао, який виступив ініціатором радикальних економічних реформ. Які були необхідні в тому числі для залучення кредитів МВФ і Світового банку, а також загальної економічної стабілізації. Рао разом з секретарем Кабміну Амаром Вермою і міністром фінансів Манмоханом Сингхом реалізували програму реформ з двох ключових складових — макрофінансової стабілізації і стимулювання промисловості.
Макрофінансова стабілізація не сподобалась би усім нашим ворогам МВФ. Сингх в першу чергу ставив під контроль дефіцит бюджету, різав інвестиції у державний сектор, скасував субсидію на виробництво цукру, а також субсидію на купівлю добрив. Крім того, було проведено девальвацію рупії до долара, щоб стимулювати експорт. Але одночасно з цим було значно скорочено обмеження на імпорт, це мало ліквідувати зовсім екстравагантні приклади протекціонізму. Значну дерегуляцію відчув і банківський сектор, Резервний банк Індії значно знизив норми резервування, скоротив кількість державних банків, а лібералізація ставок зробила кредити більш доступними. Вже в листопаді 1991 Індія отримала перші гроші від кредиторів, країна зуміла уникнути дефолту.
Друга складова — стимулювання промисловості (і економіки загалом) — включала кілька ключових кроків уряду:
Скасування складної системи ліцензій та дозволів. Виключенням стали тільки 18 галузей, які пов'язані з соціалкою, стратегічною інфраструктурою, безпекою та екологією. Те саме індійське ІТ, над яким іноді недолуго кепкують, як і українське ІТ зросло саме на ринку, який практично ніяк не регулювався державою.
Дерегуляція інвестицій. Всі іноземні інвестиції, з часткою іноземців понад 51%, автоматично схвалювалися індійським урядом і їм більше не треба було проходити складну процедуру погодження.
Ліквідація значної частини державних монополій через розміщення акцій державних компаній на біржі разом з дерегуляцією і перезапуском індійської фондової біржі. Держава зберігала свою присутність тільки у критичній інфраструктурі, розвідці корисних копалин, виробництві зброї.
Було скасовано державний контроль над роботою великого бізнесу, бо до цього у всіх великих компаніях діяв механізм державного контролю за їх виробництвом і ціновою політикою.
І макрофінансові, і економічні реформи критикувалися опозицією, які звинувачували уряд Рао в тому, що він є урядом МВФ, а не Індії. Опозиція лякала індійців інфляцією і зубожінням найбідніших, але політична воля Рао дозволила йому провести усі необхідні реформи через парламент, хоча він і був прем'єром меншості.
Реформи продовжувалися і після Рао. 1996 року Індійський національний конгрес програв вибори й прем'єром став Атал Ваджпаї, лідер поміркованих націоналістів. Уряд Ваджпаї продовжив курс на лібералізацію, були приватизовані державні готелі, більшість держпідприємств, в тому числі телекомунікаційні, було значно знижено податки для малого та середнього бізнесу, а також завершено балансування бюджету. Рупія остаточно стала конвертованою валютою. Міністр фінансів в уряді Рао Манмохан Сингх, після кількох років в опозиції, став прем'єр-міністром 2004 року і 10 років залишався на посаді, продовжуючи триматися курсу на індустріалізацію. Коли 2014 до влади повернулися праві на чолі з Нарендрою Моді, який і досі залишається на посаді, відбулася демонополізація вугільної галузі, яку до того контролювала держава, а 2017 — 2019 відбулася серія податкових реформ, в результаті якої податки для нових виробництв було знижено на 40%. Проте не все вдається — спроба реформувати аграрний сектор не вдалася. Лібералізувати ринок, щоб вільно залучати туди іноземних інвесторів, а також скоротити субсидії, не вдалася через протести фермерів 2020 року. І уряду довелося від ідеї відмовитись.
Але вже проведені реформи в сукупності дозволили Індії перейти від темпів зростання реального ВВП на людину в 1-1,5% до 1991 до 5-7% в наступні 30 років. За 20 років — з 1994 до 2013 — реальний ВВП на душу населення зріс на 142%, а за наступні 10 — ще на 50. Ще дуже сильно допоміг світовий економічний бум 2000-2007, який забезпечував зростання практично всюди у світі. Найбільш інтенсивно в Індії зростали згадане вже ІТ, хімічна промисловість (на продукцію якої, в першу чергу на добрива і хімікати, є потужний попит), металургія і фармацевтика. Індія стала одним з найбільших центрів виробництва автомобілів, а потім і експортером. Зараз Індія № 4 за виробництвом автомобілів, за 30 років виробництво збільшилося у 18 разів. Як бачимо, Індія від початку робила ставку на технологічні та складні виробництва, які потребують знань, інвестицій в науку і тут, здавалося б, все добре. І зараз Індія займає все більш потужні позиції в Космосі та виробництві зброї. Але збалансованого розвитку економіки й суспільства в цілому ця політика виявилась помилковою. Та про це нижче.
Наразі ВВП Індії — 5-й у світі (3,7 трлн, приблизно 3,6% від ВВП), країна займає 2 місце у світі за виробництвом аграрної продукції (майже 9% світового виробництва, поступається тільки Китаю), але дуже відстає від Китаю (у 8 разів), від США (у 6 разів), від Японії (у 3) і Німеччини (в 1,8) у промисловому виробництві. І цю диспропорцію ще доведеться виправляти. За показниками ВВП на особу - 2,6 тис. доларів за номіналом, 9 тис. за паритетом купівельної спроможності - Індія значно поступається своєму головному супернику. У Китая ці показники складають 13 і 23 тисячі відповідно. У України, для прикладу, у вже воєнний 2023 - 5,7 і 15 відповідно.
Глава 4. Проблеми росту. Демографія, нерівність і освіта.
Хоча з 1991 Індія зробила справжній квантовий стрибок, майже весь цей період значно поступалася за темпами розвитку Китаю, хоча і мала порівняно з ним стартову базу. Тут проблему створила демографічна і соціальна структура. Вся річ у тому, що на початок 90-х Індія залишалася переважно селянською країною. На міста припадало лише 18-20% населення. Переважна частка індійців займалася переважно або сільським господарством, або дрібним ремісництвом. Середній рівень грамотності в Індії до реформ Рао не перевищував 48%. Так, половина населення не вміла читати та писати, причому частка неграмотних серед жінок майже вдвічі переважала таку частку серед чоловіків.
З 1991 року і рівень урбанізації, і рівень грамотності поступово зростав. Особливо на орієнтованому на експорт і послуги переважно дравідійському півдні. За останні 30 років рівень грамотності в Індії зріс з 48 до 75% загалом і до 90+% на півдні, частка міського населення зросла з 18 до 35%. Але і за рівнем грамотності, і за рівнем урбанізації Індія все ще поступається не тільки Китаю (рівень урбанізації зараз — це рівень Китаю 2000 року, зараз в китайських містах живе 66% населення), але й Індонезії, В'єтнаму, Таїланду.
Цей маленький ліричний відступ був потрібен, щоб ви зрозуміли одну базову перевагу, яку Китай мав над Індією ще тоді. Режим Мао, як і будь-який тоталітарний режим лівого толку, при всіх своїх звірствах і недоліках мав дві докорінні переваги над і демократичними, і авторитарними постколоніальним системами:
Впровадження системи загальнообов'язкової освіти.
Уніфікація цієї загальнообов'язкової системи освіти.
Китай, СРСР і КНДР об'єднує одне — неписемність в усіх трьох режимах була ліквідована великим стрибком у перші 20-30 років існування. Тому у Китаї при рівні грамотності у 95% зараз і понад 80% у 80-х, відповідно і можливості для швидкого навчання людей і залучення їх до більш-менш сучасної економіки були більші, ніж в Індії. Та й механізми інвестування і впровадження елементів ринку були більш досконалими від початку.
Індія за 90-ті та 00-і багато зробила, щоб ці баги виправити. Але, як ми писали у першій частині, країна надо різноманітна етнічно і мовно, робити англійську універсальною мовою освіти геть в усьому — це сильно боляче для постколоніальної країни, а загальна освіта на хінді сприймається як виклик індоєвропейців дравідійським народам. Тому проблеми з уніфікацією освіти і її виведенням на один стандарт за якістю досі існують. Індію багато хто бачить новою фабрикою світу через демографічні проблеми Китаю і загострення його військово-політичної конкуренції з США та Європою. І тому зараз для Індії одним з головних викликів лишається побудова системи масової професійно-технічної освіти, а також трансформація її міст з комбінації хмарочосів і нетрів у сучасні індустріальні міста за прикладом Китаю, Кореї, Японії та Таїланду.
Диспропорція доступності освіти, а також низький рівень урбанізації веде до того, що економічне зростання і розподіл його результатів залишаються вкрай нерівномірними. А тепер ми повертаємося до рішення зробити ставку на технологічні виробництва замість масового простого виробництва, від іграшок і текстилю до збірки побутової техніки, що було зроблено спочатку в Японії, потім в Кореї, і аж потім у Китаї. Індія від початку зробила ставку не на масове виробництво товарів широкого вжитку, а на складну промисловість. Що зіграло з економічним зростанням країни злий жарт. Бо від початку дуже звузило частку людей, які могли бути залучені до цього саме економічного зростання. І частку людей, які від цього економічного зростання отримали б зиск.
Бо коли ти починаєш з простого і масового виробництва (наприклад, одягу, простої техніки), ти можеш різко наростити кількість відносно дешевих робочих місць. Але цим ти додатково збільшуєш і частку платоспроможного попиту, і частина пропозиції товарів знаходить внутрішнього споживача, і тобі набагато легше більше людей висмикувати з села і нетрів і залучати їх до виробництва. Коли ж ти, в умовах молодого населення, яке швидко зростає, вирішуєш, що тобі треба займатися ракетами й ІТ, ти можеш до цього залучити дуже обмежену кількість людей, які вже мають освіту або мають теоретичну можливість її отримати в осяжній перспективі.
Що відбувається у підсумку? В підсумку темп зростання зайнятості був дуже повільним. На темпи зростання у 7-9% кількість робочих місць зростала на 0,5-1,0% на рік, а з 2018 кількість робочих місць взагалі не зростає. У сфері послуг найшвидше зростає банківський сектор, телекомунікації й ІТ. Ці галузі дуже капіталомісткі, але вони не потребують скільки працівників, як промисловість чи розвинена аграрка. Сектор послуг в Індії дуже чітко розділився на дорогі послуги, які створюють мало робочих місць, і дешеві традиційні сервіси, в яких дуже багато від ще традиційної неформальної економіки.
Крім того, рівень локалізації виробництва залишається невисоким — значна частина комплектуючих для індійської промисловості іноземного походження, в тому числі — китайського. В підсумку платіжний баланс Індії все ще залежить від надходження інвестицій, адже імпорт все ще перевищує експорт. Це, до речі, одна з причин, чому Індія так радо купує демпінговану російську нафту, бо від імпорту нафти Індія залежить практично на 90%.
Враховуючи, що Індія — федеративна держава, окремі штати притримуються так званої політики “знищ сусіда” — там, де уряди більш ринково орієнтовані, приймається більш ліберальне трудове законодавство і створюються кращі умови для роботодавців. В підсумку економічний розвиток штатів стає все більш диспропорційним. Така конкуренція нормальна для незалежних країн, але для молодої держави з великим рівнем бідності та складною етно-мовною мапою несе і політичні ризики. Спроби федерального центру цю напругу нівелювати поки 100% успіху не мають.
Яскраво цю регіональну диспропорцію ілюструє мапа регіонального доходу на особу:
Особливо руйнівними такі парадокси є для сільського населення і дрібних фермерів, які і так стабільно перебувають на межі виживання. Кліматичні зміни (десь збільшення кількості посух, десь — зростання опадів) складний виклик для сільського господарства будь-де, але великі холдинги чи багаті країни можуть впоратися з цим набагато простіше. Плюс нестабільність світових цін на продовольство. Плюс слабкий кредитний ринок. Це все вело до того, що багато фермерів у Індії банкрутують, продовжують протестувати проти лібералізації сільського господарства, яке призведе до індустріалізації АПК, і намагаються зберегти залишки субсидій, які теж вже не рятують. В підсумку за 30 років інтенсивного економічного зростання, як це не парадоксально, індійське село не стало радикально багатше. Місцями навіть навпаки. З 2018 рівень споживання там послідовно скорочується, що уповільнює і загальний економічний розвиток. А борговий тиск на фермерів, які не витримують конкуренції, веде до того, що приблизно 10 тисяч індійських фермерів на рік скоюють акт самогубства.
Уповільнення економічного зростання напередодні, під час і після пандемії, торговельна війна між КНР і США, а також війна Росії проти України сильно стримують експорт Індії та міжнародні інвестиції. І якщо США і навіть Китай можуть спиратися на потужний внутрішній ринок, то слабкий попит в Індії не дозволяє страхувати зовнішні ризики внутрішнім запасом міцності. Відповідно, Індія досі дуже вразлива до зовнішніх ризиків.
Це все у сукупності призвело до того, що на відміну від Китаю та ще більш розвинених країн Азії, Європи та Америки, в Індії наразі частка середнього класу дуже низька, а рівень розшарування населення — № 1 у світі. І нерівність значно зросла за останні 30 років. Так, частка доходів 10% найбагатших зросла з 35% 1991 року до 62% 2021, а 50% найбідніших скоротилися з 20 до 13%. Що стосується розподілу активів, справи ще гірші — на 10% припадає понад 80% активів.
Загальний рівень бідності в Індії знижувався повільніше ніж в Китаї та В'єтнамі, де були, по суті, проведені такі саме реформи - графік нижче це ілюструє В підсумку зараз 83% населення Індії (більш як 1 млрд 150 млн людей) живуть на суму від 2 до 10 доларів на день, а ще 5% — менше ніж на 2 долари.
Голод і систематичне недоїдання все ще залишається проблемою для значної частини населення країни. В країні де понад 60% населення живе у селі та залежить від роботи в полі, все ще 15-17% населення систематично живе в умовах ризику голоду.
До чого веде таке потужне соціальне розшарування, регіональні диспропорції, а також складна мапа країни? Ризики релігійної, етнічної, мовної та політичної дестабілізації. А економічне зростання у нестабільних молодих строкатих країнах (а Індія — саме така) може призвести й до пробудження національних почуттів у народів, які цю державу населяють. Наприклад, у тамілів чи телугу.
Так, ось так велике економічне зростання ще не є синонімом якісного економічного зростання, не є синонімом технологічного прориву і збалансованого розвитку суспільства. Особливо коли ти така складна країна як Індія.
Щоб не завершувати цю частину на негативі, треба все ж сказати, що уряди Індії достатньо кваліфіковані, щоб усі ці виклики розуміти. А також зовнішній дискурс, який може ситуацію хіба що значно погіршити. Тому Індія була і є надзвичайно перспективною, має величезний потенціал для розвитку і зростання. Але чи зможе вона ним скористатися? Чи зможе кинути виклик Китаю в Азії? Чи зможе стати одним з безумовних світових лідерів? Ось про це ми поговоримо у завершальній частині.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
