Сьогодні ми спробуємо набагато менше говорити про історію, і сконцентруватися на сьогоденні й майбутньому. Але все ж кілька сторінок поговоримо про буремне 20 століття.
Глава 1. Старі точки напруги. Війни з Пакистаном.
Ще у попередніх частинах цього циклу ми говорили, що Індія від початку існування як незалежна держава 1947 року зіткнулася з цілою серією важких зовнішніх викликів. Після Другої Світової війни, голоду 1942, виснажливої боротьби за незалежність і великої кількості внутрішніх викликів і ризиків стан світу 1947 року створював для Індії купу нових викликів. Необхідність вибрати сторону у холодній війні, що наближалася, була не найбільшим викликом. Бо на той момент ані економічно, ані політично молода Індія не була визначальним гравцем. Важливіше було самій Індії знайти модель взаємодії зі світом, яка б дала молодій державі ресурси та можливість втриматись.
1947-1950 Індія була домініоном Британської імперії. Король Сполученого Королівства Георг, який 1947 відмовився від титулу імператора Індії, всі ці роки лишався церемоніальним королем Індії, але після проголошення Індії Республікою відмовився й від цього титулу. Хоча Індія до 1966 року залишалася частиною Стерлінгової зони (тобто курс її валюти було прив’язано до фунта), і формально не залишила Співдружність Націй досі, з перших років незалежності зовнішня політика метрополії та колишньої колонії розійшлися радикально.
Наступні 50 років Британія й Індія були вороже налаштовані до позицій одна одної: Індія трималася у “холодній війні” максимально нейтрально, Британія була послідовним союзником США, Індія відбивала у португальців колонії на субконтиненті (про що нижче), Британія це засуджувала, як і ліквідацію монархії в останньому номінально незалежному князівстві Сіккім (яке було протекторатом Індії з 1950 до приєднання у вигляді штату 1975). Індія засуджувала франко-британське вторгнення в Єгипет, коли підтримала спільну позицію СРСР і США, які власним втручанням у Суецьку кризу офіційно закрили добу французької та британської колоніальних імперій. Британія і протестуватиме проти ядерних випробувань Індії, і буде виступати як підбурювач індо-пакистанських розборок. І аж до початку 90-х колонія і метрополія будуть один одного дуже сильно недолюблювати. Це радикально зміниться після завершення Холодної війни. Але поки, насправді в обох країн були зовсім інші проблеми.
Перш ніж розповісти про фундаментальні конфлікти, скажемо ще про ліквідацію залишків французьких і португальських володінь. Франція, яка після Другої Світової війни відразу застрягла у кровопролитній війні в Індокитаї, від своїх індійських анклавів відмовилась практично добровільно. Від частини ще 1947, інші були в результаті референдумів передані Індії в період з 1950 до 1953. На 1947 у Португалії залишалося кілька володінь в Індії — колонії Дадра і Нагар-Хавелі, Даман і Діу, а також набагато більш відома Гоа. 1954 в Дадрі і Нагар-Хавелі сталося проіндійське повстання, в результаті якого колонія стала частиною Індії. Але головні події розгорнулися навколо Дамана, Діу і Гоа. Для Індії цей процес був звільненням споконвічно індійської (культурно та етнічно) території, для Португалії — захистом колонії, якою португальці володіли 450 років. 1961 Індія висунула режиму Салазара ультиматум, старий диктатор вимагав від португальського гарнізону триматися до останнього. Але коли почалися реальні бойові дії у співвідношенні 20 до 1 при кращому озброєнні індійської армії та повній перевазі на морі й у повітрі з боку Індії, командир гарнізону ухвалив рішення про капітуляцію. Він зберіг левову частку з тих 4,500 бійців, які йому підпорядковувалися. Ці дії Індії засудили США і Британія (але вони ніяким чином не збиралися допомагати Португалії), але підтримали СРСР, арабські країни та навіть значна частина країн НАТО. Ну бо колоніальні проєкти й фашистські режими авторитетом вже не користувалися.
Війни з Пакистаном і незалежність Бангладеш. Розділення Британського Раджу на Індію і Пакистан відразу народило гігантську кризу з біженцями (в обидва боки рушили мільйони мусульман, індуїстів і сикхів), а також призвело до першої індо-пакистанської війни за контроль над князівством Джамму і Кашмір, яким правив індуїстський раджа, але населено воно було переважно мусульманами.
Перша індо-пакистанська війна 1947-1949 дозволила Індії взяти під контроль ⅔ території штату. 1965 року, на фоні різкого загострення стосунків Індії з Китаєм, почалася друга війна в Кашмірі, який за посередництва СРСР (якому на це надав мандат Радбез ООН, де тоді ще була Республіка Китай) було завершено збереженням статус кво. А ось третя війна вийшла на новий рівень.
Річ у тім, що саме завдяки цій війні на Індійському субконтиненті з'явилася третя велика держава — Бангладеш. Пакистан, який був об'єднанням переважно мусульманських територій британської Індії, складався з двох частин — сучасного тоді Західного Пакистану і східної Бенгалії, тоді Східного Пакистану. Єдине, що об'єднувало ці два шматки — спільна релігія (і то з нюансами). Мови, етнічність, економічний уклад — все відрізнялося. А враховуючи, що центром боротьби за незалежність мусульманської частини субконтиненту був Пенджаб, західна частина якого стала ядром Пакистану, вся політична влада опинилася у західній частині. А враховуючи бідність, відірваність країни, розділеної кількома тисячами кілометрів, а також дедалі більшу етнічну напругу, серйозна економічна і політична криза у Пакистані призвела до вибуху. Почалися масові протести бенгальців (які складали понад 90% населення Східного Пакистану) проти влади. Влада Пакистану не знайшла кращого вирішення, ніж почати операцію зі знищення протестувальників. Це спровокувало вже збройне повстання. Індія підтримала повстанців. Інтерес Індії був подвійним — ослаблення Пакистану, а також повернення назад бенгальських біженців, які мільйонами рушили в Індію, якій не вистачало ресурсу їх утримувати.
Вирішальні дні настали в грудні 1971 року. 3 грудня Пакистан спробував повторити маневр Ізраїля в часи Шестиденної війни — несподівано атакувати авіабази індійської армії, щоб нівелювати повітряні можливості ЗС Індії. Але атака провалилась. Наступного дня Індія оголосила мобілізацію і почала військову операцію проти ізольованих у Східному Пакистані сил, лояльних уряду Пакистану. 16 грудня війна закінчилася перемогою Індії та визнанням незалежності Бангладеш. Президент Пакистану пішов у відставку, а новий президент — Зульфікар Бхутто — офіційно вибачився перед народом Бангладеш за злочини пакистанського уряду. У 1972 країни нормалізували відносини.
Але індо-пакистанські конфлікти на цьому не вичерпали себе. Війна 1971 запушила індійську ядерну програму — і випробування першої бомби відбулося 1974 року. 1972 почалася і пакистанська ядерна програма, за активної підтримки Франції. Але через брак фінансування, політичну нестабільність і складні політичні ігри свою ядерну бомбу Пакистан випробує лише 1998 року.
За цей час станеться ще один прикордонний конфлікт — на льодовику Сіачен, де більшість загиблих будуть жертвами холоду і скель. А 1999 року між країнами почнеться гібридна війна в Кашмірі, яка фактично триває досі та нагадує конфлікт на Донбасі 2017-2021 років. Тільки триває він вже 25 років. Останнє загострення сталося 2019 року, коли країни обмінялися артилерійськими ударами, бомбардуванням територій одна одної та навіть повітряний бій був. При цьому паралельно країни торгують, товарооборот між ними зростає останні 20 років і хоча частка обох країн в торговельному балансі один одної менш як 1%, мова йде по мільярди доларів щороку.
Але в останні 10 років у індо-пакистанський конфлікт з новою силою підкидає дрова третя сторона — Китай. З яким в Індії теж все було дуже складно.
Глава 2. Китай, Тибет і фундаментальні причини протистояння.
1950 року Індія була однією з перших, хто визнав законність уряду комуністів на материковому Китаї. Країни швидко встановили дипломатичні відносини. Ситуація змінилася через Тибет. Після Тибетського повстання проти влади комуністів 1959 року, втечі далай-лами та сотень тисяч біженців до Індії, стосунки між країнами почали стрімко погіршуватися.
Тут треба згадати, що кордон між імперією Цін і британською Індією був продуктом домовленостей між — раптово — Російською і Британською імперіями. Які, коли ділили сфери впливу у Центральній Азії, вирішили, що Тибет лишиться частиною маньчжурської імперії, але фактично сферою їхнього спільного контролю. 1914 року Британія зафіксувала цей кордон прямою угодою з Тибетом, який після Сіньхайської революції відокремився від Китаю.
Але коли КНР встановив контроль над Тибетом, а Індія здобула незалежність, питання кордону мало виникнути. Але демонстрація режимом Мао своєї, скажімо так, специфічності, а також відкрита підтримка Індією ідеї тибетської незалежності зробили конфлікт фактично неминучим. 1962 Китай віджав у Індії, власне, частину Джамму і Кашміру. І підтримав Пакистан, який Китаю спокійно передав частину спірної території в обмін на підтримку зброєю. 1967 відбувся другий значний конфлікт — так званий Чольський інцидент, на території індійського протекторату Сіккім. Цього разу вже Індія мала успіх. Що не заважає Китаю з кінця 60-х вимагати від Індії й цю територію, а також більшу частину штату Аранучал-Прадеш.
Прямо чи опосередковано країни “сперечаються” приблизно за 100 000 квадратних кілометрів гір та долин. Масштаби територіальних суперечок добре ілюструє ця мапа:
Якщо ви думаєте, що все обмежувалося лише прикордонними суперечками, то ні. Маоїстський Китай атакував і на ідеологічному рівні. Ми про це писали ще у другій і третій частині, але в Індії, досі переважно селянській країні, ідеї “селянського марксизму” Мао мали популярність. Особливо у 50-х і 60-х, коли індійське село залишалося значною мірою феодальною країною. Мао не полишав надій підняти в Індії подібну до Китаю революцію аж до своєї смерті.
Після смерті Мао, з початком реформ Ден Сяопіна в Китаї та Рао в Індії (читайте 3 частину) дві країни намагалися знайти спільну мову. Фактично всі 90-і та 00-і спостерігалося потепління стосунків двох країн — аж до того, що 2005 КНР визнала Сіккім індійською територією, а Індія визнала Тибет частиною КНР. Невирішеними залишаються суперечки за Аксайчин, окуповану частину території Індії у Кашмірі, а також за штат Аруначал-Прадеш. 2006 дві країни підписали декларацію щодо порозуміння, а вже 2008 Китай став найбільшим торговельним партнером Індії.
Але з приходом у Китаї до влади Сі стосунки між країнами почали різко псуватися. Тут причина, звісно, не тільки в тому, що Сі якийсь виключний злодій. У конкуренції Індії та Китаю є об'єктивні причини. Індія все більше претендує на статус важливої виробничої бази, і після спірної ставки на високотехнологічну промисловість в 90-х переходить на конкуренцію за масове дешеве виробництво. Це непокоїть Китай. Крім того, дві країни, які досі критично залежні від імпорту нафти, газу, добрив, природно конкурують і на цьому ринку. Тому як тільки Китай став більш агресивним (і у внутрішній, і у зовнішній політиці) відразу дістали з архіву папочку і з територіальними суперечками, і з претензією щодо Тибету.
Відповідно, значне посилення Індії не вигідне новій агресивній китайській політиці. Тому Китай заряджає Пакистан грошима, а також створює додатковий тиск на Тибеті та в Гімалаях. Наприклад, зараз Китай регулярно погрожує прямо чи опосередковано, наприклад, змінити русло Брахмапутри, найбільшого притоку Гангу й однієї з найбільш повноводних річок Індії та Бангладеш, від якої критично залежить економічна і продовольча безпека обох країн. Але головною зоною протистояння для Індії та Китаю є Індійський океан і Південно-Східна Азія.
Глава 3. Перлинне намисто і Look East policy: як Китай і Індія конкурують за океан?
Головна причина, чому Китай озброює і фінансує Пакистан, а також створює тиск на Індію в горах, насправді знаходиться в морі. У Китаю над Індією вже є і найближчим часом збережеться одна суттєва перевага: його економіка значно випереджає індійську і за обсягами, і за якістю. Так, при рівному населенні (по 1,4 млрд людей) китайська економіка більша за індійську майже в 5 разів, а витрати на збройні сили — у 3,5 (290 мільярдів проти 80 на рік). Тому рівною мірою фінансувати зусилля на морі й зусилля на суші Індія не може. А Китай може фінансувати й сухопутні сили, і при цьому в рази переважати Індію у фінансуванні флоту й авіації.
Для початку розберімося в термінах. Що таке “перлинне намисто”? Це концепція китайської зовнішньої політики, за яким навколо Індії має бути створено військову інфраструктуру, а також цілий комплекс прокитайських режимів.
Підтримка Пакистану, створення портових потужностей на Шрі-Ланці, витіснення індійських військових з Мальдівських островів, перша для Китаю воєнно-морська база за кордоном — у Джибуті, яка гіпотетично блокує Червоне море, економічна і політична присутність у Східній Африці — складові цього саме процесу. Крім того, Китай звинувачують у фінансуванні сепаратистських рухів на північному сході та півдні Індії. Звісно, це намисто набагато більше схоже на зашморг для повішення. Але поезія є поезія.
Намагання затягнути пасок навколо Індії змушує останню дивитися на Близький Схід. Співробітництво одночасно і з Іраном, і з сунітськими режимами Близького Сходу (ОАЕ, Саудівська Аравія), і Індією є просто ідеальним відображенням того, як Індія вимушена балансувати заради виживання і збереження внутрішньої стабільності.
І тут мова не тільки про нафтову залежність, але й про загрозу експорту екстремізму. Індія, нагадаю, все ще дуже бідна країна з шаленим рівнем соціального розшарування. З відчутним потенціалом до етнічної та релігійної ворожнечі. Тому чим менше проблем з Близьким Сходом, тим менший потенціал для імпорту екстремізму в Індію. Бо його, якщо чесно, вистачає і так.
Крім багаторівневих стосунків з Близьким Сходом, на кожне китайське намисто можна вигадати своє — Діамантове намисто, яке має бути мережею партнерських з Індією точок опори. І тут ставка робиться на Оман, Іран (як противага Пакистану), В'єтнам і Японію. Ну і на Монголію, яка намагається балансувати, затиснута між Китаєм та Росією. З усіма складовими цього “намиста” Індія намагається вибудовувати економічне і військове співробітництво, а також укладати якомога глибші угоди про взаємну допомогу на випадок загострення стосунків з Китаєм. Нагадаю, що В'єтнам постійно відчуває загрозу від Китаю у Південнокитайському морі, Сингапур і Індонезія — тиск через Малаккську протоку, ну а з Японією і Монголією все і так зрозуміло.
Китай також напружує індійська політика Look East (Подивись на Схід). Це, власне, політика максимального зростання економічної та політичної присутності Індії у Південно-Східній Азії, де Індія шукає ринки, нафту і союзників. Як і багато чого у нашій історії Індії сучасності, політику Look East ініціював Нарасимх Рао, той саме автор ліберальних реформ 90-х. 2014 року Нарендра Моді замінив “Подивись на Схід” політикою “Дій на Сході”.
Економічна присутність Китаю в регіоні все ще набагато масштабніша, але зони вільної торгівлі з Таїландом і Шрі-Ланкою, а також дуже швидкий розвиток контактів з Філіппінами, Сингапуром, В’єтнамом та Камбоджею дозволяють Індії ствердитися в регіоні, а також знаходити ринки збуту для власних товарів. У рамках цієї ж східної політики Індія активно розвиває співробітництво з Японією і Південною Кореєю, які стали № 1 і № 2 серед інвесторів в індійську економіку. Що стосується Тайваню, тут позиція Індії вкрай обережна — країна послідовно підтримує політику Одного Китаю, і не відходила від неї навіть в часи відкритих конфліктів з КНР. Але за останні 20 років економічне співробітництво Тайваню та Індії розширилося.
Якщо у 90-х та 00-х це співробітництво переважно обмежувалося економічним, то в останні 10 років знаходиться все більше місця для військово-політичних проєктів. На відміну від Китаю, Індія не ділить з країнами регіону акваторію Південнокитайського моря. Тому можливості для військово — політичного співробітництва в Індії тут набагато ширші.
Враховуючи важливість для глобальної та регіональної торгівлі Малаккської протоки, Індія і країни регіону спільно борються з піратством у регіоні — і активно посилюють співробітництво на фоні потенційної та реальної китайської загрози. Тут спільно з Індією патрулювання здійснюють Сингапур (ще з 1993 року), В'єтнам та Індонезія. Але проблема Малаккської протоки глибша, ніж проблема піратства. Крім 50% індійської торгівлі через Малакку проходить майже 80% торгівлі Китаю з Європою й Африкою, і йде весь імпорт енергоносіїв з Близького Сходу. Тому Китай розглядає посилення військової присутності Індії в регіоні як загрозу собі.
У відповідь на просування Індії у Південно-Східній Азії Китай намагається посилити свої контакти у Бангладеш, який традиційно (ще з війни за незалежність) тяжів до Індії, і у М’янмі. Індії довелося навіть визнати диктаторський режим в останній, щоб зберегти власні позиції (до того Індія підтримувала тільки обраний демократично уряд).
КНР при цьому, звісно, каже, що все Індія неправильно розуміє: офіційна преса КПК пише, що політика Індії “Погляд на Схід” — це “спроба Індії нацькувати на Китай Японію й інші країни регіону, з якими Індія вибудовує відносини, безпідставно звинувачуючи комуністичний Китай в агресивності”.
Крім того, зі Сходу посилення позицій в Південно-Східній Азії не обмежується спільними проєктами у Малаккський протоці — Індія розвиває військову інфраструктуру на Нікобарських і Андаманських островах. Ці острови дуже зручно блокують вихід з Малаккської протоки. Чим роблять Китаю ДУЖЕ-ДУЖЕ БОЛЯЧЕ, бо якщо буде великий кіпіш, від працездатності цього маршруту залежить виживання Китаю.
У підсумку і політика “Перлинного намиста”, і політика Індії в Азії ведуть до поступового збільшення точок потенційного політичного і військового зіткнення обох азійських гігантів. І Індія, як слабша і менш заможна країна, має шукати партнерів і союзників за межами власного регіону. Тому, власне, стара політика нейтралітету стає все більш гібридною позицією країни. Власне, тут ми припинимо ігнорувати слона у кімнаті. Час поговорити про Індію, Росію і Захід.
Глава 4. Індія, СРСР і Росія.
На фото ви бачите надзвукову протикорабельну ракету “БраМос”, яку Індія і Росія спільно почали розробляти у 90-х і яка увійшла у серійне виробництво на початку 10-х. Названа вона на честь двох річок — Брахмапутри в Індії та Москви у Росії. Зараз Індія повністю локалізувала її виробництво та доопрацювання у себе, але сам по собі це проєкт свідчить, наскільки ешелонованими були й воєнно-технічне, й політичне співробітництво Індії з СРСР, а потім і з Росією.
Після оголошення незалежності та все правління Неру Індія намагалася тримати нейтралітет у Холодній війні. 1961 року Неру разом з Брозом Тіто були ініціаторами створення Руху неприєднання, який об'єднав країни, що намагалися не стати сторонами Холодної війни. Але у практичній політиці підхід Неру був спробою отримати необхідні для розвитку відсталої держави ресурси й у СРСР, і в США. В цілому ця політика була доволі успішною аж до середини 50-х. США давали Індії гроші й технології. СРСР давав Індії гроші й технології. І так, в той саме час США давали гроші й технології Пакистану, а СРСР допомагав Пакистану будувати металургійні й хімічні заводи. Але СРСР був більш послідовним з погляду індійського уряду: наприклад, підтримував дії Індії щодо португальських колоній, які США не могли підтримати через членство салазарівської Португалії в НАТО. Що обмежувало можливості американської дипломатії.
Справжній буст радянсько-індійські відносини отримали завдяки різкому загостренню відносин між СРСР та Китаєм. Хоча СРСР лишився нейтральним у прикордонній війні 1962 року, Хрущов максимально розширив допомогу Індії та співробітництво двох країн і до, і після цієї війни. Посилення Індії мало посилити тиск на Китай, але Мао на дії Хрущова образився і в підсумку це ще більше погіршило відносини КНР з СРСР. Але Індія отримала від того максимальні бонуси:
СРСР був головним постачальником зброї до ЗС Індії, в тому числі з кінця 70-х передавав ліцензії на виробництво зброї в Індію. На 1991 рік приблизно 70% зброї індійської армії було або радянською, або виготовленою за радянськими ліцензіями.
СРСР був головним покупцем індійської продукції: у 80-х 18% індійського експорту припадало на СРСР, а на США — другого партнера — 16%.
СРСР дав Індії в борг стільки грошей, що Індія досі не розрахувалася вже з Росією як правонаступницею СРСР. І дуже ПОВІЛЬНО виплачує залишки боргу.
Саме допомога від СРСР дозволила Індії на момент війни 1971 року мати тотальну перевагу над Пакистаном у повітрі. Але при цьому дипломатія СРСР не виключила і співробітництва з Пакистаном аж до кінця 70-х, коли Пакистан практично на 30 років став головним оплотом США у регіоні.
Після розпаду СРСР Росія продовжила співробітництво з Індією: Індія купувала російську зброю, розробляла ракети, з чого ми почали, Індія вкладається у видобуток нафти на Сахаліні та в Сибіру. Хоча, звісно, таким важливим покупцем індійських товарів Росія вже не була. І через об'єктивні внутрішні причини: РФ це не СРСР, і через те, що Індія все більше дивиться на Захід і на азійський регіон.
Але ж китайська політика “Перлинного намиста” продовжує розкручуватися. Тому Індія ще до пандемії та війни в Україні намагалася створити собі альтернативний маршрут повз Африку і Близький Схід — через Іран і Росію. Індійська торгівля в Європу мала здійснюватися в тому числі через російські порти на Чорному та Балтійському морях.
Проте ця “дружба” стала ще більш гібридною, навіть у порівнянні з 50-ми. Індію ж напружує курс на зближення Росії та Китаю. Росія постійно тисне на Індію погрозами почати активно постачати зброю до Пакистану, який значно звузив партнерство з США заради партнерства з Китаєм, який радо дає пакистанському уряду гроші. Особливо після того, як пакистанська поточна влада значною мірою демонтувала демократичні інституції. (Але при цьому США продовжують продавати Пакистану зброю. Такі справи).
Індія зацікавлена у світовій стабільності, бо її економіка і суспільство вкрай вразливі до коливань цін на енергоресурси, до економічної рецесії, до проблем з логістикою. Тому, з одного боку, Індія з початком ізоляції Росії Заходом закуповує російську нафту з максимальним дисконтом, що підтримує економічну стабільність і дозволяє створити стратегічні запаси нафти. Крім нафти Індія активно купує російські метали, вугілля і добрива. А з іншого — коли Путін активно погрожував ядеркою — прем'єр Моді відмовився з ним зустрічатися. Це було 2022 року. Все настільки складно, що 24 серпня 2022 року вперше за всю історію двосторонніх відносин Індія проголосувала проти Росії на засіданні Радбезу ООН.
Це все, а також зближення Індії з США, ЄС і Японією, яке почалося ще у 90-х, поступово згортало і збройну співпрацю країн. Ще 2021 року найбільшим постачальником зброї до Індії стала Франція. І це при тому, що для Росії Індія досі найбільший покупець зброї. Але з 2022 року потужні контракти почали зриватися (цікаво, чому?). Росія не змогла виконати замовлення на С400, а також добудувати фрегати для ВМС Індії. Контракти на виробництво літаків і танків було взагалі розірвано.
Хоча Індія не збирається різко розривати поточні відносини з РФ (бо їй це не вигідно з чисто практичної точки зору, замінити дешеву російську нафту і добрива нема де без втрати грошей), хоча ті саме ракети БраМос є важливим компонентом безпеки Індії та регіону (так, на фоні загострення конфлікту з Китаєм у Південнокитайському морі ці ракети закуповують Філіппіни), Росії Індія як партнер потрібна набагато більше, ніж Росія Індії. Тим більше на фоні все більш потужних контактів Індії та західного світу.
Глава 5. Індія, демократичний світ і майбутнє.
Падіння СРСР, і — ще більше — ліберальні економічні реформи 90-х штовхнули Індію до більш щільного співробітництва з країнами Заходу і розвиненого Сходу. Хоча Індія лишалася цілком демократичною, контакти з США і Британією через поміркований соціалізм уряду були дуже обмежені. А для Японії й більшості країн Європи Індія багато років була нецікава через закритість ринку і складність інвестицій.
З західних країн Індія активно співпрацювала з Ізраїлем і Францією у військовій сфері. Так, нейтралітет у Холодній війні дозволяв одночасно брати гроші й ресурси у СРСР і мати активні контакти з “ізраїльською воєнщиною”. Було кілька хімічних гігантів з американською власністю. Але на цьому все.
Але 1990 це почало швидко змінюватися. Завдяки реформам.
Європа. В першу чергу, звісно, налагодили стосунки з вчорашнім колонізатором — з Британією. Так, зараз уряд Моді робить все, щоб стерти британську колоніальну спадщину, але ж коли це заважало економіці й політиці? 1997 року стався перший візит прем'єра Британії у незалежну Індію — Джон Мейджор приїхав.
На 2022 рік Британія залишається найбільшим інвестором в економіку Індії після Сінгапуру (тобто найбільшим інвестором), індійські мігранти — найбільша нацменшина Сполученого Королівства, а зворотні інвестиції Індії в Британію зробили вже й індійців найбільшим інвестором у країну. Так, індійська Tata Group створила в Британії вже понад 70 тисяч робочих місць, володіючи такими автобрендами як Jaguar і Land Rover. Хоча не все ідеально і політичних питань залишається багато, Британія послідовно підтримує надання Індії місця постійного члена Радбезу ООН, що суперечить позиції Китаю в цьому питанні.
Якщо з Британією все ясно, то на континенті головними лобістами співпраці з Індією є Франція і Німеччина. Індія, яка має розвинену космічну програму, допомагала ЄС створювати систему супутникової навігації (так, не навпаки), за 90-і та 00-і ЄС встиг стати найбільшим торговельним партнером Індії, а цього року Індія і ЄС планують узгодити формат угоди про вільну торгівлю.
США й Азія. Але, попри економічні відносини з ЄС і Британією, ключовою все ще залишаються Азія і партнерство з США. Загальний скепсис США до Індії став спадати ще у 80-х, але справжній інтерес прокинувся разом з розумінням зростання ролі Китаю. Клінтон, Буш, Обама, Трамп і Байден — кожен з них як мінімум раз відвідав Індію. Товарообіг двох країн 2023 року перевищив 200 мільярдів доларів, Індія заміщує Китай у багатьох галузях, а США розширюють постачання в Індію добрив і нафти. Активними інвесторами в Індію стають Японія і Корея, а також Австралія.
Але ж воно не просто так, правда? Правда. Посилення Індії має обмежити довгострокові можливості Китаю на домінування в Азії.
2007 Індія, США, Австралія і Японія створили Чотиристоронній діалог з безпеки в Індійському океані. 2017 року ця організація, яку почали називати “азійським НАТО”, набула більш військового наповнення.
2021 року за ініціативи Байдена було створено оборонну групу I2U2, яка об'єднала Індію, Ізраїль, США й Арабські Емірати. Хоча війна у Газі дуже підкосила цю ідею, вона все ще жива і цікавість до неї мають ще і Єгипет з Саудівською Аравією. Задача цього альянсу — забезпечувати безпеку близькосхідної й африканської торгівлі на фоні китайської та іранської загрози.
2022, після створення оборонного альянсу AUKUS (який об'єднує Австралію, Британію і США), Індія послідовно підтримує “англосаксів” у суперечках з Китаєм, і навіть підтримує позицію “колективного Заходу” в МАГАТЕ, в тому числі проти Росії.
Через те, що плани побудувати логістичний коридор Індія — Іран — Росія — Європа 2022 поховав Путін, зараз опрацьовується новий маршрут, через Близький Схід:
Складність внутрішніх та зовнішніх викликів, з одного боку, штовхає Індію до все більш щільної співпраці з розвиненими країнами Заходу і Сходу. А з іншого — змушує шукати гроші, ресурси та технології всюди, де вони є.
Індія надто велика, щоб бути лише частиною якогось об'єднання країн і покладатися виключно на це. І вона все ще надто вразлива, щоб наважуватися на самостійну політику з позиції одного з 2-3-4 найбільших гравців. І ця вразливість, і гігантський масштаб не дозволяють класти всі яйця в один кошик.
Китай, з одного боку, реальна політична і військова загроза для Індії і її цілісності, яка зберігається останні 60 років з перервою на 90-і й 00-і. А з іншого — важливий партнер, розрив зв'язків з яким загрожує й економічною кризою, й може швидко прийти до прямого військового зіткнення, яке Індія наразі може не вивезти. Причому не стільки на полі бою, а через сумнівну внутрішню стійкість. Тому доводиться маневрувати. Країни будують одна проти іншої Перлинне і Діамантове намисто, але при цьому зберігається шанс, що це буде лише засіб стримування. А не передмова до справжньої війни країн з загальним населенням у 3 мільярди людей.
Іран, з одного боку, ситуативний партнер проти Пакистану, а з іншого — постійна загроза для критичного для Індії імпорту нафти через Малаккську протоку. Пакистан, з одного боку, все ще загрожує Індії, а з іншого у країн багато спільних споріднених проблем, які складно вирішувати одна без одної.
США, з одного боку, можуть стати головним союзником проти Китаю. А з іншого — той саме Трамп намагався нав'язати Індії вкрай невигідну країні торговельну угоду. Та й взагалі, гіпотетичний ізоляціонізм США при великій ставці Індії на американську допомогу проти Китаю може залишити країну без адекватної підтримки. Тому доводиться продовжувати військово-політичне співробітництво з РФ, там де сама РФ на це спроможна.
Індія, з одного боку, стає все більш важливим партнером для Африки (щоб розірвати зашморг, який створює Китай), а з іншого — країна лишається багато де по-африканськи бідною, з нетрями й голодом. І те, що Індія може запропонувати назовні, — переважно високі технології, в тому числі космічні — не дуже потрібно Африці.
Сучасний уряд Індії все більше декларує, що Індії важливо бути рівноправним глобальним гравцем з США і Китаєм. І країна цілком може стати таким гравцем, щоправда, для початку треба розв’язати фундаментальні внутрішні проблеми: економічну нерівність між багатими та бідними, між Північчю і Півднем, забезпечити адекватний доступ до професійної освіти для всіх, щоб мрії про нову “фабрику світу” базувалися хоч на чомусь, крім людського потенціалу і славної історії.
А розв'язання цих проблем неможливе без сприятливого зовнішнього середовища, до якого Індія все ж критично вразлива. І позбутися цієї вразливості неможливо. Тому індійська політика всередині та зовні нагадуватиме стрибки по розпеченому камінню. Власне, вони в цьому майстри, що довели останні 75 років. Впораються. Якщо пощастить.
Fin.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
