Витоки
З попередніх розділів ви могли вже неодноразово пересвідчитися, що національні літератури Південної Америки зародилися з текстів-хронік. Для Чилі такою точкою відліку стала «Араукана» (La Araucana), опублікована Алонсо де Ерсілья-і-Суньїгою (Alonso de Ercilla y Zúñiga) у трьох частинах в 1569, 1578 і 1589 роках. Ця поема, написана вишуканою королівською октавою (octava real), була такою успішною, що її навіть згадав Сервантес: коли спалювали книжки, від яких потьмарився розум Дона Кіхота, «Араукану» одну з небагатьох уберегли від цієї долі.
Цікавим видається «Щасливий полон і причина тривалих війн Королівства Чилі» (Cautiverio feliz y razón individual de las guerras dilatadas del reino de Chile) – записи Франсіско Нуньєса де Пінеда-і-Баскуньяна (Francisco Núñez de Pineda y Bascuñán), бранця племені мапуче (mapuche). В 1629 році він на кілька місяців потрапив у полон, а в 1673 році з власних спостережень описав звичаї корінного народу і став на захист їхніх прав. Цей твір сприяв певному порозумінню між іспанцями і мапуче в майбутньому.
19 століття
Чилійська література почала стрімко розвиватися в 19 столітті. Це – доба романтизму, і в ній можна виокремити три хвилі. З 1837 роком асоціюють покоління костумбристів (про цю течію було в розділі про історію колумбійської літератури). До них зараховують Хосе Хоакіна Вальєхо (José Joaquín Vallejo), відомого під псевдонімом Хотабече (Jotabeche). За життя опублікованою він побачив тільки збірку своїх статей про срібну лихоманку: він писав про умови роботи на шахтах, історії миттєвого багатства і шукачів пригод, яких притягує місто.
Покоління 1852 року, яке ще називають романтично-соціальним (generación romántico-social), відзначалося радикальнішою позицією, більше вдаючись до критики суспільства. До цього покоління відносять Еусебіо Лільйо Роблеса (Eusebio Lillo Robles) – поета, автора національного гімну Чилі, слова до якого затвердили в 1847 році. Зазвичай співають п’ятий куплет, в якому чилійський пейзаж порівнюється з райським садом: «і твої поля, вишиті квітами, / – щаслива копія Едему» (y tu campo de flores bordado / es la copia feliz del Edén).
Найяскравішим представником покоління 1867 року, або ж покоління реалістів (generación realista), був Альберто Блест Ґана (Alberto Blest Gana). Він є автором першого чилійського роману – «Мартін Рівас» (Martín Rivas), що побачив світ у 1862 році. Однойменний персонаж, який походить зі збіднілої інтелігенції, закохується у зарозумілу доньку свого опікуна. Історія їхньої звивистого, але зрештою щасливого роману втілює прагнення автора до примирення між регіонами і класами, які ворогують у Чилі.
Паралельно з цим романтичним реалізмом розвивався і реалізм натуралістичний (realismo naturalista), представлений Луїсом Оррего Луко (Luis Orrego Luco). У своїй творчості, зокрема в романі «Великий будинок» (Casa grande), який опублікували в 1908 році, він, на відміну від Блеста Ґани, не так оптимістично налаштований щодо вивільнення від колоніального спадку країни і приходу капіталізму.
Продовженням реалізму став креолізм (criollismo). Представники цього напряму, який зародився наприкінці 19 століття і тривав до середини наступного, мали на меті об’єктивне зображення сільського життя. Персонажі таких творів наділені героїчним характером, але їхня боротьба завжди закінчується поразкою. Бальдомеро Лільйо (Baldomero Lillo) видав дві збірки, в яких чудово простежуються ознаки цієї течії: в 1904 році «Під землею» (Sub terra) – оповідання про життя шахтарів, в 1907 році «Під сонцем» (Sub sole) – оповідання про життя селян.
До Чилі модернізм потрапив в 1888 році разом із нікарагуанцем Рубеном Даріо (Rubén Darío) і його збіркою «Блакить…» (Azul…). А батьком чилійського модернізму називають Педро Антоніо Ґонсалеса Валенсуелу (Pedro Antonio González Valenzuela). За життя вийшла лише одна його поетична збірка – «Ритми» (Ritmos) в 1895 році. Також відомий як автор «Оди пердінню» (Oda al peo): «Я вітаю тебе, о еманаціє сідниць!» (Yo te saludo, ¡oh emanación del poto!).
20 століття
Важливою віхою на початку 20 століття стало утворення так званої «Десятки» (Los Diez, Los X). Архітектор Хуліо Бертранд (Julio Bertrand) якось запитав у письменника Педро Прадо (Pedro Prado), чи є в Сантьяго такі ж щасливі і творчі люди, як він. Той відповів, що з десяток знайдеться. Перша виставка групи, яка об’єднала письменників, музикантів, художників і архітекторів, відбулася 19 червня 1916 року.
Одним із «Десятки» був письменник Аугусто Хорхе Ґемінн Томсон (Augusto Jorge Goeminne Thomson), відомий як Аугусто д’Альмар (Augusto d’Halmar). Його вважають одним із засновників чилійського імажинізму (imaginismo chileno) – течії, яка стала альтернативою домінантному тоді креолізму. «Пристрасть і смерть отця Деусто» (Pasión y muerte del Cura Deusto), 1924 рік, стала одним із перших романів у чилійській та іспаномовній літературах, в якому більш-менш відкрито розглянули тему гомосексуальності: священник переживає каскад почуттів до молодого митця, врешті закохуючись у нього, але відрікається від кохання – відданість Церкві бере гору.
Уже згаданий Педро Прадо опублікував у 1908 році «Квіти будяка» (Flores de cardo) – поетичну збірку, яка встановила в Чилі культ вільного вірша: так у країну прийшла авангардна література – сукупність радикальних течій, націлених на руйнування традиційних художніх норм. Саме авангардизм подарував Чилі обох нобеліантів.
В 1945 році першою авторкою з Латинської Америки, яка отримала Нобелівську премію з літератури, стала Габріела Містраль (Gabriela Mistral) – «за її ліричну поезію, що, натхненна потужними емоціями, зробила її ім’я символом ідеалістичних прагнень усього латиноамериканського світу». Вже у дебютній збірці 1922 року «Відчай» (Desolación) Містраль звертається до наскрізних для своєї творчості тем материнства, релігії, природи, моралі і любові до дітей. Остання також проявилася зокрема в тому, що Містраль заохочувала до творчості серед інших хлопчика, який згодом повторив її досягнення.
В 1971 році лавреатом Премії став Пабло Неруда (Pablo Neruda), справжнє ім’я якого – Рікардо Еліесер Нефталі Реєс Басоальто (Ricardo Eliécer Neftalí Reyes Basoalto). Нагороду йому вручили «за поезію, яка силою стихії втілює долю і мрії континенту». Сам Неруда вважав «Загальну пісню» (Canto general), видану в 1950 році, своєю найважливішою книжкою. Критики погоджуються з його думкою, виокремлюючи «Верхів’я Мачу Пічу» (Alturas de Macchu Picchu) – одну з частин «Загальної пісні», присвячену руїнам, залишеним цивілізацією інків.
На межі 1930-40 років про себе заявляє покоління неокреолістів (generación neocriollista). Скажімо, про поневіряння людини в південних морях писав Франсіско Колоане Карденас (Francisco Coloane Cárdenas), який у 1947 році навіть відвідав Антарктиду. Проте ще в 1941 році він видав роман «Останній юнга з "Бакедано"» (El último grumete de la Baquedano) – про юнака, який стає матросом судна ВМС Чилі на його останньому рейсі перед списанням.
Сучасність
Після відставки диктатора Августо Піночета (Augusto Pinochet) в 1990 році сформувалося нове покоління письменників, об’єднаних під різними назвами: «література дітей» (literatura de los hijos), «література дітей диктатури» (literatura de los hijos de la dictadura), «чилійська література постпам’яті» (literatura posmemoria chilena). Словосполучення «література дітей» в 2011 році вперше вжив Алехандро Самбра (Alejandro Zambra) в романі «Способи повернутися додому» (Formas de volver a casa). Проте це не література для дітей чи про дітей, це радше найкраща спроба інтерпретації подій, пережитих авторами в молодшому віці, за диктатури. Саме через таку вторинність погляду мова і заходить про постпам’ять.
Цю розвідку варто було б розпочати з усної традиції мапуче, проте ще краще – закінчити літературними здобутками цього корінного народу, який складає 4% населення Чилі. Сучасні поети мапуче також публікуються і роблять це двома мовами – іспанською і рідною для них мапудунґун (mapudungún). Одним із найвпізнаваніших є Елікура Чіуайлаф Науельпан (Elicura Chihuailaf Nahuelpan), якого називають вождем поетів мапуче. Його імена перекладаються як «прозорий камінь», «туман, що розстелився озером» і «пума» відповідно. У книжці «Конфіденційне повідомлення чилійцям» (Recado confidencial a los chilenos) він дає внутрішній погляд на спільноту мапуче.
