Ти ся в мої очі дивиш,
упевнюючи рв'яно,
мою лялькову душу бачиш,
та, обвиті темрявою,
океани невольних сліз моїх відверто
віддзеркалюють лише твій відсвіт болю.
Ти проголосився непоневоленою людиною,
ніким неграючим, нічим уживаним,
а сам раєш відкорінювати частину свою
під мінливі вічноголодних людей стандарти,
котрі життєпсують радо слугам самоневласним,
сю альоґічність любов'ю іменуючи.
Був придушений довго настільки,
Що затонуло в забуття, як дихати,
мовити власне мислення аби.
Звинувачуєш мене в чужому гласі,
ніколи мій ріднобарвистий не чуючи,
примушуєш вирвати зі серця маки.
Та, яка когось любила, навчила мя,
щоб через біль зневажливим не плакать,
гордо завзяторадісно сміятися.
Боронитиму снажно, люб'язно волю свою,
якщо тебе від мене-правди кахнудить,
даруй сі спокій, що я не мушу бути тобою.
XI.XI.2025
