«Яка вона маленька!» — подумала я, вперше побачивши книгу. “Яка ж вона важка”, — жахалася я, читаючи її.
Пройшовши Освенцим і ще кілька концтаборів, Віктор Франкл не просто вижив, він допоміг тисячам людей знайти сенс життя завдяки своїй книзі.
Коли в часи Другої світової автор — професор неврології та психіатрії — опинився у концентраційному таборі, він бачив смерть від голоду, холоду і газових камер. Йому «пощастило»: він працював, риючи траншеї у замерзлій землі, живучи в нелюдських умовах і отримуючи на день кусень хліба та 800 мл супу.
Дивлячись на побратимів, Віктор Франкл спостерігав жахливу закономірність. Ті, кого смерть спершу оминала, все одно ламалися після тижнів, місяців або й років ув'язнення. Чому? Вони втрачали те, заради чого було варто триматися — соломинку під назвою сенс життя.
Навіть коли здається, що втрачено все, є речі, які здатні тримати людину на цьому світі. Це може бути людина, предмет, абощо. У випадку автора — це недописаний рукопис наукової праці, яку він хотів завершити, коли покине місце ув'язнення.
