Якщо подивитись на фотографію членів МАРС-у, то можна побачити вже відомих нашому читачу Євгена Плужника, Бориса Антоненка-Давидовича, Валер’яна Підмогильного, Тодося Осьмачку, Григорія Косинку тощо. І серед них всіх є постать жінки – єдиної жінки серед цих всіх «марсіян».
Марія Галич.
Вона була середнього зросту, носила завжди чорний берет, котрий вона сама вишила, а також дещо трохи нагадувала російську письменницю Жадовську, через що Григорій Косинка любив жартувати: «Один глаз на Кавказ, другий – на Сокирну(село у Черкаській області)» Зараз про неї згадують хіба що на уроках літератури, коли мова йде про Розстріляне Відродження. Та варто сказати й те, що у свій час Марія Галич якоюсь широкою відомістю чи популярністю як її колеги-чоловіки не користувалась. Не через слабкий літературний талант, якісь репресії, а через те, що все відбувалось неймовірно швидко.
Народилась Марія Галич 19-го серпня 1901-го року на території сучасної Черкаської області. В родині, крім Марії(котра була найстаршою) було ще аж 15 дітей.
«Сім’я наша була велика, землі майже не було, ми бідували – молодший брат і дві сестри пасли літом вівці й корови сусідам. Жовтень врятував нас – батько зразу вступив в комнезам, пішов працювати, і всі, починаючи з батька, потяглися до науки», – згадує письменниця через багато років в одному із листів.
Коли дівчині виповнилось 17 років, то вона поїхала вчитись до Києва, закінчивши перед тим церковноприходську та двокласну школи. У місті вчилась у Київському університеті та працювала вчителькою у різних класах, там же, разом з асистенткою кафедри математики Клавдією Латишевою організували «Жіночий гурток», гасло котрого було «Жінка не лялька і не квітка, а людина». Цікаво, що цей гурток проіснував аж до 1941 року. 1921 року вступила на філологічний факультет КІНО. Під час навчання знайомиться із Григорієм Косинкою, йому і читає свої перші творчі потуги – це перше оповідання «Перстень»(крім нього з-під пера авторки вийшло ще два вірші). Потенціал зацікавив літератора і він запросив Марію до гуртка. Спочатку належала до київської філії «Гарту», але коли той розпався у кінці 1925 року, то приєдналась до «Ланки», котра згодом стала МАРС-ом, ставши єдиною жінкою-учасницею. Там вона знайомиться із рештою письменників.
«З Підмогильним я познайомилася на одному з літературних вечорів, він виступав там у якійсь дискусії – розумно говорив. Правду сказати, Підмогильний цікавив мене. Ще на консультації в “ГАРТі” Майк Йогансен сказав мені, що Валер’ян Підмогильний – найсерйозніший прозаїк у Києві. Отож на тому вечорі, під час перерви, я підійшла до нього й запитала: – Ви Валер’ян Підмогильний? – Він простягнув руку і теж запитав:
– А ви Марія Галич? – І щось таке вразило мене в його очах, що я повернулася й пішла. Так познайомилася з Підмогильним».
Марія Галич певний час була таємно закохала у Підмогильного і новина про його одруження була для неї ударом, хоча вона зберігала із письменником теплі стосунки протягом життя.
Під час перебування в літературному угрупуванні вона випускає дві збірки оповідань, котрі можна назвати її magnum opus – це «Друкарка» у 1927-му році та «Моя Кар’єра» у 1930-му. Самі по собі вони були невеликі за обсягом, проте критика схвально на них відгукувалась. Для прикладу – на одну лиш «Друкарку» було написано 11 рецензій, де зазвичай хвалили мову текстів Марії Галич. Письменниця починає працювати над новим автобіографічним твором – повістю «Ганна Гай», проте закінчить вона її не дуже скоро.
Наприкінці 20-тих років Марія Галич, разом з іншими письменницями Маргаритою Сенгалевич та Агатою Турчинською організували «Жіночий альманах», де взяли участь всі письменниці Києва та Харкова.
У 1931-му році авторка одружується та переїздить до Харкова, де викладає українську мову в сільськогосподарському інституті. Авторка була доволі іронічною. Одним із фактів цього є те, що скоро у неї з’явиться син, котрого вона назве грізним ім’ям Володар, хоча буде кликати його Зайчугою, бо той завжди їздить у трамваї «зайцем». Його, до речі, Гали брала із собою в університет на лекції із філософії. Звичайно, що сімейне життя та життя простої вчителька накладали свій відбиток на її здатність творити, а саме – уповільнювали, через що повість «Ганна Гай» була завершена аж у 1936-му році. А до того тяга до літератури Марії Галич обтяжувалась різними зовнішніми чинниками – це і початок згортання українізації, і арешти українських письменників(у тому числі і її колег-марсіян), а також початок її літературних поневірянь. Письменниця пробувала ставати на облік харківського місцевкому, проте хтось її відрекомендував як «крайнє правую». Також критика добралась і до її творів, котрі тепер не відповідали чинній радянській ідеології. У 1934-му році вона мала вилучити з інституту, де викладала заборонені книги. Серед них опинились її ж «Друкарка» та «Моя кар’єра».
«Теми авторка бере із часів революційних, проте зовсім не спиняється на великих подіях, натомість передає журливий настрій одної людини, майже завжди жінки», – пише один із критиків Володимир Покальчук(відомий дослідник творчості Лесі Українки) і в чомусь правий, бо у тих же оповіданнях «Наталя» чи «Моя кар’єра»(мова про які буде йти пізніше) час від часу проходять великі чи вагомі історичні події, та згадуються вони мляво, ненароком і зовсім не для того, щоб привернути увагу читача, оскільки творчість Марії Галич – це творчість про шляхи жінок, їхні персональні Рубікони, котрі вони переходять на щастя чи на жаль.
Марія Галич все ще хоче залишатись дотичною до літератури хоч якось – вона навіть виділила частину своїх коштів для побудови Роліту у Києві, хоч сама там і не жила. Її постійна зайнятість у якомусь розумінні врятувала письменницю – вона пережила репресивні 30-ті роки, а під час Другої світової війни виїхала із сім’єю у село, де продовжила працювати скромною вчителькою української мови й навіть спробувала повернутись до літератури – послала кілька оповідань до «Українського заспіву» - журналу у Харкові, що його видавала тодішня окупаційна влад. Три оповідання навіть встигли надрукувати. Сама є письменниця про ті часи згадує наступне: «Так захопила мене війна. Війну сприйняла як навалу старого світу, того самого, що з його залишками я перебувала у безперервній боротьбі досі, і в перемогу над ворогом вірила, як вірю в життя, що воно завжди перемагає. Все ж, опинившись в окупації, я впала ніби в розпач і, шукаючи причини того, а заразом і даючи десь відсіч ворожій силі, написала оповідання “Килим”. По суті твір “Килим” скерований весь проти старого світу, бо ж смішно було б апелювати до фашистів, які ставили собі замету винищення радянських людей, апелювати до них, що ось у нас, мовляв, посадили до тюрми юнака, який напевне боровся за нове (в уяві в мене він так і був комуністом), адже з тюрми випустили його тому, що перед радянською владою він виявився не винним. Отже, саме проти тих, хто хотів загнуздати народ, хто заганяв невинних до тюрем, направлений був мій твір і в тому напрямку бив десь і по фашизмові. Загалом, коли писала, у мене було почуття, ніби серед пожежі я вдарилаудзвіннасполох. Важко сказати зараз – треба чи не треба було те робити. Взагалі, пишу не для того, аби тільки написати, взявши для розв’язання ту чи іншу тему, проблему. Пишу тому, що маю потребу з’ясувати певний момент в житті, закріпити досвід, щоб іти далі. Це так, як мислити, жити. А що ситуації складаються часом нелегкі, складні, то буває й хникаю, і згаряча може вириватися недоречне слово».
Марія Галич також мала велику кількість оповідань, котрі вона писала «у шухляду». У 1943-му році разом із чоловіком та дітьми переїжджає до Львова, де продовжила викладати українську мову. Там вона бере активну участь у львівських літературних вечорах, котрі були присвячені її репресованим колегам – Григорію Косинці та Євгену Плужнику. Донька письменниці навіть захистила дипломну роботу «Майстерність новел Григорія Косинки», де на самому процесі була навіть дружина розстріляного письменника. Ще одна потужна річ, котру зробила Марія Галич – так це написала спогади про своїх колег із МАРС-у: Григорія Косинку та Євгена Плужника
У 70-тих роках її давній знайомий - Борис Антоненко-Давидович запропонував Марії Галич перевидати свої твори, на що письменниця радо відгукнулась. У листах вона згадує: «Перебиваю на машинці свою першу збірку – пощастило найти її. Перечитала після сорокарічної перерви, бачу – не така вже вона й погана. Навіть приємно передруковувати – кладу ніби в купіль мале дитя. Пішло воно потім у світ, побувало в бувальцях».
Однак проєкт цього видання так і залишився нереалізованим. Авторка продовжує працювати, проте її твори та далі продовжують відхиляти на не друкувати. Складається таке враження, що той весь талант, котрий мала Марія Галич вона виплеснула у свої перші дві збірки, бо повторити його успіх вона так і не змогла.
Разом із чоловіком уклала «Термінологічний словник лісівника», котрий вийшов вже після смерті обох авторів – у 1980-му році.
Померла Марія Галич 22-го січня 1974 року у Львові. Її творчість була присвячена питанню жінки у «новому суспільстві», а багато її творів, як от автобіографічна постать «Ганна Гай» так досі залишились ненадрукованими.
***
На початках своєї творчості Марія Галич переймала техніки Василя Стефаника, замальовуючи знедолені сільські пейзажі та людей, що мешкали там(зважаючи на тяжке дитинство, то стає зрозумілою тема її перших оповідей). Вони короткі, майже завжди безсюжетні.
Якщо ж ми розглядаємо її збірки «Друкарка» та «Моя кар’єра», то можемо побачити, що від селянського імпресіонізму, що панував до того, ми переходимо теми питання жінки у новому суспільстві, її місце та роль.
Так, наприклад, в оповіданні «Друкарка» головна героїня Надя вже п’ятий рік працює в держустанові та стала таким собі «майстром» у цій справі: могла давати передруковувати папери комусь іншому, то накази «негайно» чи «зараз» можуть зачекати день-два. Також Надія має велику популярність серед своїх колег. «З того часу, Надії здається, всі стали прихильніші до неї: цілували в руку вітаючись, дарували цукерки, квіти. Серед ділового паперу з написаним «негайно» часом попадались під руки присвячені їй вірші.
Раз цілий том, щось до десятка віршів, акуратно друкованих на машині найшла Надія на своєму столі».
Але разом із доволі непоганою роботою, Надію тривожить довга буденність, сірість та однаковість її днів, «і от зараз, тут на вулиці, коли Надія одігнала від себе вечірні образи міста, до неї знову з’явився той уїдливий настрій. Заговорила десь певність, що так-же не можна лінуватись, що треба неодмінно подумати над своїм життям. Лише подумати – і тоді все враз виясниться. Хтіла вже думати. Але безупинний якийсь ритм, ніби глузуючи, не давав їй зупинитись зосередитись. Перед очима лише в такт, один по одному проходили знайомі, марудні дні, місяці, роки. Плавко, без відповіди».
Це одна проблема твору – становище до якого вона йшла довго та тяжко, тепер може бути втраченим, оскільки відбувається скорочення кадрів і друкарка може бути також звільненою. У такому становищі друкарка залишається сама: секретар холодно ставиться до неї, а Оля – її товаришка більше турбується про власне місце. Це породжує у Надії розгубленість, через що вона починає над цим розмірковувати, навіть звертається за допомогою до знайомої ворожки, де та їй пророкує, що «вам випадає тут якась неприємність. Чи недавно було, чи хутко буде, чи може й зараз є. Десь недалеко від вас», потім – «У вас є вороги <…> Вони все вас хочуть під’їсти <…> Та є у вас і друзі <…> Той, кого ви вважаєте за ворога свого лютого, зичить вам від щирого серця добра <…> Ворог-же ваш лютий – молода русява женщина Наче навіть товаришка вам».
Надія питає чим це все скінчиться, на що ворожка відповідає: «Ви щасливі. Все, що ви хочете, збудеться». Остання фраза пророцтва не так адресована Надії, як читачкам авторки, що саме вони ковалихи свого щастя їхні долі – в їхніх руках і вони самі в праві вирішувати як чинити.
До речі – слова ворожки все ж збуваються. Цікавим є елемент самого цього ворожіння, оскільки чаклунка могла б просто сказати ті речі, котрі Надія хотіла почути. Чи дійсно це були чари передбачення, чи ні – вирішувати вже самому читачу, оскільки Марія Галич не відкидала у тому, що навіть найбільш сіре та найнудніше життя заслуговує на невелику дрібку дива, хоч у радянському ідеологічному баченні такі персонажі мали доволі негативну оцінку.
Підсумовуючи – «Друкарка» присвячена темі розгубленості серед нового радянського суспільства, що не сильно змінило положення у ньому жінки: вирвавшись із «хатнього» рабства, Надія вже пізніше зрозуміла, що перемістилась на рабство «робоче» - все її життя крутилось навколо роботи друкаркою, а без неї вона – ніхто.
Доволі трагічними барвами змальовано оповідання «Наталя» - історія про молоду вчительку, котра кинула навчання у місті та поїхала «народною вчителькою» на село, щоб навчати нове покоління(а іноді – і старше).
«Наталя говорила. Говорила про український народ, пригнічений віками і вільний тепер. Про велике майбутнє, що належить йому, і як дружньо вони, вільні тепер, підуть до того.
– Нам лиш освіти не хватає, і ми її здобудемо! – Закінчила вона свою коротку палку промову».
Також можна побачити, що Марія Галич не забуває свого коріння. А щодо головної героїні Наталі – то це був її особистий порив, котрий дуже швидко зламався об реальність, що, звичайно, була куди жорстокішою.
«Бо все, що зустріла тут, зовсім не схоже на те, що уявлялось. Все зовсім инакше!» Перед Наталею постають картини місцевого люду(тут і стали у пригоді перші імпресіоністичні оповідання Марії Галич для того, щоб набити руку на описах), де авторка робить особливий акцент на затурканості жінок(«… А Галя теж п’є.. нічого, нічого. Тим краще, що так виразно стають негативні риси. Вона певніше знатиме, що робити»), а також тим, що село – цей маленький загублений світ серед тисячі подібних таких «світів». Люди не бажають іти вперед із часом, їх мало що цікавить крім господарства чи хатніх справ – вони заручники свого положення, котрі навіть не намагаються доторкнутись до того нового світу, що його несе Наталя. Це навіть підмічає і сама героїня у листі до подруги: «Скажу тобі, що на саму школу я не дуже покладаюся. Без громадської праці, школа своїм повільним темпом ніколи не здвигне село з місця. Селяни й сами кажуть, що два роки по начанні всю шкільну науку водою зносить. Тому шлють до школи дітей, аби не зводили верхів з хати. Хлопців здебільшого».
Для дівчини це відкриття також підкріплюється особистими фактами. Зрештою, вона не витримує цієї роботи та повертається назад у місто. Оповідання закінчується словами: «Сторож заносив до свого репертуару ще про одну вчительку».
Оповіданням «Наталя» Марія Галич хотіла підкреслити всю тяжкість вчительського ремесла, те, що ставати нею в ті часи було рівносильно самопожертві на благо суспільства(яка всіляко заохочувалась владою), перестаєш бути людиною і стаєш предметом, котрий не має проявляти людські емоції. Приклад у творі – момент перед від’їздом Наталі, де та на застіллі починає трохи гучно себе поводити, чим і викликає загальний осуд селян, котрі мовчки дивляться на неї та лиш зрідка хтось тихо каже «Вчителька!», бо ж ця людина потім буде навчати їхніх дітей(а Наталя вже їх вчила), тому їй не можна було б жити своїм життям чи виконувати якісь життєві забаганки без попередньої згоди суспільства, бо вона може сама того не відаючи дати «поганий приклад». Новому суспільству потрібні робітники та робітниці, а не чоловіки та жінки, котрі по природі нашій не є досконалими створіннями як того вимагала партія. А також Марія Галич намагається іти попри цього «жертовного образу» та просувати думку про такий собі «здоровий егоїзм», оскільки навчання Наталі подобалось і вона отримувала від нього задоволення, тому після невдачі захотіла повернутись назад, оскільки у її житті ще є нові горизонти можливостей. І це, зрозуміло, що краще, ніж тліти у селі та покриватись пилом епох. Тобто – ми це раз бачимо підтвердження тези Галич, що «Все, що ви хочете, збудеться». Ви(себто Наталя, себто – жінка) має право на спробу, право на провал і право на вибір – продовжувати те, що і так приречене на невдачу чи повернутись і почати щось нове. Як бачимо — таке право Марія Галич своїм героїням цілком дає. Далі вже – життя.
«Моя кар’єра» також показує те, що моральні переживання людини(у нашому випадку – жінки) мало цікавлять суспільство того часу, через що головна героїня від оперної співачки скочується до працівниці бібліотечної установи. Така от кар’єра.
«По дорозі» зовсім коротке оповідання, що показує долю однієї жінки, котра вимушена виживати тим, що продає цигарки, наражаючи себе кожного дня на небезпеку(оскільки торгує вона без жодних дозволів на те): «Дивилась сміло, гостро. Сьогодні вона не боїться цього в шинелі. Сьогодні в неї єсть патент». Це – ще одна історія від Марії Галич про жінку її часу, котра намагається розв'язувати свої проблеми у вирі події епохи.
«Полічила гроші під лихтарем. Є уже на фунта. Досить ходити. <…> Дивилась просто. Не одвертала набік голови. Йшла. А по дорозі лишались болотяні знаки з подертої підошви, з великого пальця».
***
У підсумку ми маємо те, що творчість Марії Галич, як і багатьох її сучасниць порушувала тему жіночого питання, що гостро постало, але не мало достатньо часу, щоб про нього почали багато та активно говорити. Якщо доба українізації тривала десь трохи менш як десять років, то період розквіту та підйому «літератури про жінок для жінок» тривав ще менше: - із кінця 20-тих і до початку 30-тих. А далі – Голодомор, Великий Терор, Друга Світова, котрі змусили письменниць просто розчинитись серед переплети історії, забувши про них та про їхню творчість, котра і зараз, на жаль, перебуває у стані напівмороку. Українізація була згорнута, її плоди – знищені, а «визволення жінки» так і залишилось на папері творів Леніна, котрий про це говорив.
Звідси й розуміння того, що Марія Галич «марсіянка» не тільки через те, що вона була у МАРС-і, а також через те, що її теми були просто ворожі та незрозумілі для радянської ідеології.
Так, наче письменниця дійсно була з іншої планети.
